Етнічні релігії – це сукупність вірувань, обрядів, ритуалів, яка притаманна певному народу і діє в межах конкретної держави, тобто в рамках державних народів. Формуючись, ці релігії несли на собі відчутні відбитки традиційних народних вірувань і звичаїв, які своєю чергою зазнавали певної трансформації  в  процесі  становлення та утвердження національних держав. Ці релігії синтезували найдавніші форми анімістичних, тотемічних і магічних вірувань (див. попередню тему), зберегли найважливіші родоплемінні і землеробські культи, складні обряди жертвопринесень, пишні поховальні ритуали, пов’язані із вірою в загробне життя. Як правило,  усі ранні релігії були різновидами багатобожя (політеїстичними), хоча в їх подальшому функціонуванні в більшості випадків виокремлюється значення якогось одного бога як головного (що називається генотеїзмом, тобто один бог постає в якості прородителя усіх інших), а ще згодом, на пізній стадії еволюції етнічно-державних релігій з’являється монотеїзм ( mono -  один;  teos – Бог), тобто єдинобожжя.

Етноси, поєднуючи людей за найпершими ознаками їх спільності (родовід, мова, особливості психічного складу характеру), становлять необхідну форму існування людей в природному і соціальному середовищі, а тому процес етногенезу органічно пов’язаний  з історичними формами релігії. Релігія, поєднуючи соціальні фактори з природними і культурними як в своєму змісті, так і в спрямуванні своєї уваги,  виступає узагальнюючою характеристикою етносу, а тому вона ніби віддзеркалює певні етапи етногенезу. Відносно можливого зв’язку етногенезу із етнічними релігіями сьогодні науковцями висловлюються різні підходи і позиції: деякі вчені вважають, що на першому плані знаходяться етнічні чинники історичного процесу, а релігійні вірування постають лише їх певним елементом Тейлор, Морган, Мід), а деякі саме релігійний момент кладуть в основу процесів людського об’єднання в етноси та народності (Тойнбі). Скоріше за все означені процеси постають деякою цілісністю, вступаючи у складні взаємини, за яких певні особливості етнічної інтеграції та етнічної самоідентифікації людей чинять вплив на форми та способи виявлення релігійного досвіду, як і навпаки: релігійні уявлення накладають свій відбиток на відношення між людьми, на їх звичаї, традиції, форми об’єднання. В цьому єдиному процесі в певні періоди життєдіяльності фактори етногенезу сприяли інтенсивним духовним пошукам та здобуткам, а останні своєю чергою впливали те, як та навколо чого люди утворювали етнічні спільноти. Отже, навряд чи можна протиставляти явища етногенезу та формування сталих структур національно-етнічних релігій. Релігійні цінності та уявлення слугували свого роду ознаками родової та етнічної приналежності людей.

До ранніх національних релігій зараховують релігії, що функціонували у найдавніших цивілізаціях  -  шумеро-вавилонська, давньоєгипетська, давньоіранська, давньоіндійська, давньокитайська, давньогрецька, давньоримська та ін.  Кожен з народів світу на ранньому етапі своєї історії сформував особливу  релігійну систему, в змісті якої позначались ті ж самі чинники, які  детермінували процес творення етносу:   територія, кліматичні та природні умови, спосіб господарювання, духовно-культурні традиції, мова, особливості психіки та характеру тощо).  Більшість цих релігій не збереглась до нашого часу, але добре вивчені на основі археологічних і письмових джерел. Вони перестали існувати разом із занепадом стародавніх держав, але основні віросповідні ідеї, моральні принципи, усталена культова обрядовість  в дещо видозміненому вигляді перейшла до пізніших релігійних систем або відчутно вплинула на останні. Так само і стародавня міфологія, котра  протягом тривалого часу не записувалась, досить часто поступово набувала сакрального змісту, канонізувалась і використовувалась як першооснова для написання священних текстів нових релігій. Іноді їх значення переростало державні межі, і територія їх поширення сягала цілого регіону, набуваючи відповідно регіонального статусу. Наприклад, індуїзм як національна релігія Індії  утвердився  в цілому ряді країн регіону і знайшов прихильників у кількох сотень націй й народностей, хоча й не став світовою релігією (оскільки набув розповсюдження лише серед етнічно споріднених народів). В процесі історичної еволюції від деяких релігійних систем під впливом особливих суспільно-історичних і ідейно-політичних  обставин відокремились певні течії і напрямки, на грунті яких сформувались цілком унікальні і самостійні релігії, які носили більш обмежений характер і їх призначення полягало в духовному обслуговування лише певної групи етносу на обмеженій  території. Так, в лоні індуїзму постали такі окремі релігії, як сикхізм (на території Північної Індії,  підвладної арабському халіфату) і джайнізм (у східній частині Північної Індії, менш асимільованої арійськими колонізаторами, де не знайшов поширення буддизм).

До найбільш поширених етнічних релігій, які донині збереглись і здобули велику кількість прихильників належать такі, як: індуїзм, сикхізм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, юдаїзм, зороастризм та ін. В процесі їх історичної еволюції  помітно зміцнюються регулятивна та інтегруюча функції в суспільстві, значно розширюються сфери впливу кожної з релігій в межах одного національно-державного утворення. Суттєво посилюється і моральна функція через систему численних настанов та заборон. Наприклад, в конфуціанстві та юдаїзмі їх кількість досягла багатьох сотень. Моральні вимоги базуються на вченні про рай та пекло, про неминучу загробну відплату і кару господню за гріхи у  земному житті. В більшості релігій присутнє вчення про спасіння (сотеріологія) та кінець світу (есхатологія), а згодом стає очевидною необхідність у витлумаченні та поясненні поняття „Бога” і  прояву усього „божественного”. У пізніх національно-державних релігіях з’являються перші богословські рефлексії, а їх віровчення набуває вигляду більш-менш узгодженої системи філософсько-теологічних доктрин, вищих істин, моральних законів тощо. Релігійно-богословські концепції спрямовувались на розкриття засад світобудови, особливостей розвитку природи і суспільства,  природи людини, характеру її взаємозв’язків із Богом і потойбічним світом. Показовим для цих релігій є наявність канонічних джерел, тобто їх Святих Писань і обґрунтування їх неземного походження („богонатхненні книги”). Як правило їх створення пов’язується з іменами визначних релігійних реформаторів або родоначальників окремих релігій.  

У добре розвинутих релігійних системах  помітно підноситься роль касти священнослужителів – жерців, яким належало виключне право у здійсненні обрядів та ритуалів, тлумаченні  віроповчальних істин. Жерці виступають охоронцями віри , культу, міфів, гімнів і фактично здійснюють посередницьку функцію між богами і людьми. Все державне життя строго регламентувалось релігійними нормами і правилами. Релігія освячувала усі сфери життя, кожен крок людини і соціуму, зумовлювала тотальну сакралізацію суспільства. Влада правителів цих теократичних держав проголошувалась божественною, а самі володарі вважались богами на землі згідно  концепції про „двічі народжених” (один раз звичайно,  від земної жінки-матері, а вдруге – після обряду освячення Богом, що символізувало нове народження). Таким чином,  релігія сприяла зміцненню авторитарних деспотичних режимів. Цьому сприяло освячення самого державного ладу, коли священним визнається поділ суспільства на  окремі касти та стани. Духовна влада остаточно відокремлюється від світської і отримує небувалу силу в суспільстві.

 Характерною ознакою ранніх релігій було усунення від офіційного культу нижчих суспільних верст. Наприклад,  рабів, а в деяких державах і сільську бідноту не допускали до релігійних церемоній. Їх називали різнонародженими („народженні матір’ю”) на відміну від „двічі народжених”. Пізніше такі станові обмеження усуваються і вже усі соціальні прошарки допускаються до культових відправ.

На основі розглянутого матеріалу можна стверджувати, що в своєму соціально-історичному бутті національно-етнічні релігії виконували цілу низку дуже важливих функцій, серед яких перш за все слід виділити:

-          соціально-інтегративну (сприяння об’єднанню етнічно споріднених груп людей);

-          функцію етнічної ідентифікації (тобто ці релігії служили підставою для визнання певних спільнот людей “своїми”);

-          функцію етнокультурного генезису (спрямовували у певне русло та стимулювали творчу енергію членів суспільства);

-          державотворчу (за рахунок освячення ролі вождів, царів, харизматичних лідерів та ін.);

-          нормотворчу (запровадження у суспільне життя та людські взаємини певних настанов, обов’язків, заборон, ідеалів, життєвих прагнень);

-          стабілізаційну (через систему приписів та заборон сприяли усталенню форм та норм колективної соціальної життєдіяльності).

Не можна не відзначити й того, що національні релігії сприяли й певній диференціації суспільства – як соціальній, так і етнічній. В давніх цивілізаціях саме визнання та здійснення якихось релігійних культів, обрядів, відправ часто поставало вирішальною ознакою для визнання або невизнання певних угрупувань людей своїми або ж чужинцями. Інколи перемога одного народу над іншим подавалась в релігійних переказах як перемога справжнього бога (або справжніх богів) над удаваним. Відповідно, самі такого роду перемоги розглядались як свідчення істинності або могутності тих богів, яких вшановували переможці. В деяких давніх державах соціальні стани людей закріплялись таким чином, що аристократи зводили свій родовід до якихось богів або напівбогів (героїв), а царів та вождів взагалі ототожнювали із богами.

Таким чином, із розгляду першого питання можна зробити висновки, що національно-етнічні релігії характеризуються такими провідними ознаками:

-          їх державною та етнічною приналежністю;

-          синтезом в їх змісті попередніх, більш ранніх форм релігійних культів та вірувань;

-          органічним зв’язком процесів їх формування із процесами етногенезу та становлення давніх цивілізацій;

-          обмеженим (державним або регіональним) характером їх поширення;

-          тенденціями до деталізацій свого змісту, більшої структурної стрункості та монотеїзму.