Другий напрямок дослідження історії релігії – це конкретно-фактологічний, тобто збирання, опис та класифікація фактичного матеріалу, пов’язаного з виникненням та розвитком релігії.

Більшість істориків релігії на основі аналізу історичних фактів погоджуються з точкою зору, згідно якої релігія виникає близько 40 тис. років тому в період формування родового ладу. На сьогоднішній день історики, етнографи, культурологи, археологи зібрали величезну кількість фактів, пов’язаних з історією різноманітних релігійних феноменів. Ці факти порівнювали, групували, класифікували, і на основі такого емпіричного аналізу були досліджені та описані ранні форми релігійних уявлень та вірувань.

Однією з таких форм є фетишизм – це віра у надприродні, надчуттєві властивості певних предметів, віра в те, що вони можуть допомагати, оберігати, захищати людину. Термін походить від португальського слова fetico – зачарована річ, через французьке fetiche – поклоніння неодухотвореним предметам (фетишам), яким приписують надприродні властивості.

У релігієзнавчій літературі термін вперше був використаний на початку XVIII ст. голландським моряком Босманом, який описав предмети культу населення Гвінеї (Західна Африка). Пізніше дослідники звернули увагу на те, що фетишизм в тій чи іншій мірі притаманний віруванням багатьох народів, а в подальшому стає також елементом розвинутих релігій.

Фетишами здебільшого стають предмети, які вражають уяву людини тим, що чимось суттєво відрізняються від інших предметів даного типу (галька з однією або двома дірочками; джерело, яке не замерзає взимку; яблуня, яка родить щороку, тощо). Фетишем може стати і певна річ, яка пов’язана із щасливим виходом з небезпечної ситуації (печера, у якій вдалося сховатися від ворогів; зброя, якою вбили велику небезпечну тварину). Психологічний механізм виникнення фетишів навіть сучасна людина може простежити на власному досвіді – якщо спортсмен виграв якісь перегони у певній майці, він прагне вдягти ту ж саму майку на наступні змагання; якщо студент вдало написав тестування певною ручкою, на наступне тестування він часто прагне взяти ту ж саму ручку, хоча в обох наведених прикладах логічне мислення та здоровий глузд говорять нам, що згадані речі не мають безпосереднього відношення до успішності дій. Незважаючи на це, ми часто поєднуємо вдалий результат нашої діяльності з яким-небудь  предметом, що був пов’язаний з цією діяльністю, і прагнемо до того, щоб цей предмет був присутній при подальших відповідних актах діяльності. Тому в сучасному лексиконі зустрічаються такі поняття, як “політичний фетишизм”, “економічний фетишизм”, а також термін “фетишизація” – фетишизація політичного лідера, фетишизація діяльності банків (тобто надання невиправдано перебільшеного значення діяльності політичного лідера, банків, тощо).

Отже, фетишами можуть бути 1). Окремі невеликі предмети, які людина може носити на собі (напр., зуб великого ведмедя на шиї) або при собі (кроляча лапка в кишені або в сумці у - США). Деякі дослідники відрізняють від фетишів цієї групи амулети (лат. amuletum,   від арабського hamala – носити) та талісмани (від франц. Talisman). Проте якщо проаналізувати, як використовуються амулети та талісмани, суттєву відмінність між ними  та фетишами побачити важко. Можна припустити, що згадані терміни – просто інші слова для позначення того ж явища у середземноморській,  арабо-європейській культурі. 2). Предмети вжитку, знаряддя, які пов’язані з особливими діями ( меч, палиця, посох, в подальшому – срібна ложка). 3). Певні елементи ландшафту (печери, гаї, джерела, окремі дерева). До них зверталися по допомогу, не дозволяли якомусь іншому племені відвоювати їх, тощо.

Взаємовідносини людини або племені з фетишем були досить різноманітними. Поруч із поклонінням спостерігалися елементи ділового співробітництва. Так, у деяких народів Західної Африки був такий звичай – коли фетиш про щось просили, в нього вбивали гвіздочок для того, щоб фетиш, відчуваючи біль, скоріше виконав бажане. Фетиш часом карали лайкою, побиттям або заміною на інший фетиш.

Що стосується розуміння і тлумачення причин особливих можливостей фетиша, можна їх вважати різними на різних етапах розвитку фетишизму. Ранній фетишизм передбачав вшановування предмету без будь-яких пояснень. В подальшому формується уявлення про подвійну сутність фетиша – його чуттєво-сприйнятні матеріальні характеристики та особливі надчуттєві властивості, які за допомогою органів чуття зафіксувати не можна (як саме кроляча лапка буде допомагати своєму господареві, наочно простежити неможливо) . Таким чином, з’являється розуміння відмінності між матеріальним предметом та певною духовною сутністю, що в ньому присутня. Саме фетишизм у цьому другому, розвинутому тлумаченні можна вважати підходом, наближенням до анімістичних уявлень та елементом подальших, розвинутих релігій (в буддизмі – шанування ступ, в ісламі – чорного каменю Кааби, у християнстві – шанування хрестів та ікон – які вважаються повноцінними предметами культу лише після освячення).

Оскільки з фетишем здійснюють, як правило, певні дії, ряд дослідників вказують на зв’язок фетишизму з магією.

Іншим розповсюдженим і достатньо вивченим видом найдавніших релігійних уявлень був анімізм – віра в те, що існують духовні двійники всіх живих істот. У науковий обіг даний термін введений англійським етнографом Едуардом Тейлором (1832-1917). Термін анімізм походить від лат animus, anima – дух, душа. Не слід плутати ці уявлення із тими розвинутими релігійними уявленнями про душу,  яку Бог при творенні світу надав лише людині (тварини та рослини душі не мають), і ця душа є осереддям духовної діяльності людини та умовою її спілкування з Богом, наближення до Бога. Анімістичні уявлення передбачають існування душі як внутрішнього джерела діяльності всіх живих істот, своєрідного внутрішнього двигуна.

Ряд вчених намагалися визначити основні етапи в розвитку анімістичних уявлень. Так, Е.Тейлор вважав, що спочатку з’явилися уявлення про душу окремої людини, а потім – про душі тварин, рослин, померлих, тощо. В.Вундт припускав існування двох паралельних ліній розвитку анімістичних уявлень – віри в самостійну душу (“психе”) та у “тілесну душу”, що пов’язана з тілом. Л.Я.Штернберг вважав, що спочатку з’явилася віра у загальну одухотвореність природи, а потім – віра в окрему душу окремої людини.

У деяких народів уявлення про душу були пов’язані з диханням (останній видих вмираючого тлумачився таким чином, що душа вийшла з тіла, і тіло стало неживим) або з кров’ю (якщо у пораненого спостерігалася велика втрата крові, він помирав, бо душа-кров з тіла вийшла).Оповідання про вампірів, на яких перетворюються звичайні люди, якщо їх вкусив вампір і на шиї лишилися  дві краплі крові, теж пов’язані з таким варіантом анімістичних уявлень. Проте багато народів вважали душу внутрішнім двійником тіла, що має відносну самостійність стосовно тіла. Основою для появи таких уявлень про душу науковці вважають, по-перше - вже описані фетишистські вірування, коли в уяві людини фетиш має і свою іншу сутність – невидиму, проте притаманну йому та діяльну, активну. По-друге, до анімістичних ідей приводили втрата свідомості та глибокий сон, під час яких людина здавалася неживою (не чула, не говорила, не рухалася), а потім “оживала”. Дана ситуація пояснювалася тим, що душа на якийсь час виходила з тіла, а потім поверталася до нього. По-третє, причиною виникнення анімістичних уявлень вважають сновидіння, які можна тлумачити як спогади душі про її подорожі. Оскільки у сновидіннях людина може бачити себе в різноманітних місцях та ситуаціях; може бачити себе і влітку, і взимку, і вдень, і вночі, то анімістичні вірування припускають, що душа може подорожувати в просторі і в часі. Відповідно, логічно припустити, що після смерті людини душа її теж виходить з тіла і подорожує. Таке подорожування душі після смерті тіла викликало занепокоєння живих. Адже душа з померлого тіла є невидимою і безкарною – вона може шкодити людям, а вони безсилі чинити їй будь-який спротив. Тому виникли різноманітні способи маніпуляцій з померлим тілом, які усунули б небезпеку з боку душі для живих – спалювання (душа разом з димом іде на небо), поховання за спеціальним ритуалом (щоб душа заспокоїлася або пішла жити у підземне царство). Більшість оповідань про привидів говорять про те, що привидом ставала або душа людини, яку не поховали; або людину образили, і душа прагне помсти, тощо. Через анімістичні ж уявлення пояснюються і історії про перевертнів – душа однієї людини входить в тіло іншої, і така людина змінюється до невпізнання.

З викладеного можна зробити висновок, що з характеру поховального ритуалу можна зрозуміти дещо про анімістичні вірування даної спільноти.

В тому чи іншому конкретному варіанті анімізм, тобто уявлення про існування душі, притаманний більшості релігій.

Ще однією формою первісних релігійних вірувань є тотемізм – віра в існування надприродного родинного зв’язку  між  групою людей (рід, плем’я) та певним видом тварин, птахів, або, рідше, рослин або явищ природи. Термін “тотемізм” походить від слова “ототеман”, що мовою одного з північноамериканських індіанських племен означає “його рід”. У науковій літературі даний термін починають вживати у XVIII ст.

Вивчення етнографічного матеріалу показало, що тотемічні вірування та обряди відомі в тих чи інших варіантах на всіх континентах,  у багатьох народів (в Океанії, Індонезії, Південно-Східній та Південній Азії, Сибіру, Південної та Північної Америки).

За цим віруванням кожен рід (плем’я) має свого тотема – предка, батька, старшого родича (що є твариною, рослиною, тощо), душа якого живе у всіх членах даної спільноти. В деяких племенах вважали, що діти, нові члени спільноти народжуються, бо дух тотема входить у жінок даного племені, і тому всі члени племені мають душу ведмедя, або орла, або ягуара, або кенгуру, тощо (як правило йдеться про великих та сильних істот). Тому, називаючи себе, члени таких спільнот вживають імена на зразок Син рисі, Брати вовка, і тому подібні. При цьому вважають, що характеристики тотемної істоти розповсюджуються на членів спільноти (вони такі ж сильні, як тотем, або прудкі, або хоробрі).

За таких обставин полювати на тотемну тварину, вбивати її та вживати в Їжу заборонено – така дія прирівнюється до вбивства члена роду або племені. Виключення складають лише ритуальні вбивства та поїдання – тотемну тварину прикрашають, годують востаннє, просять в неї пробачення, вбивають з виконанням певного ритуалу, готують особливу страву  та влаштовують трапезу для всіх членів спільноти. Причому така трапеза (поїдання) повинна підтвердити зв’язок спільноти з тотемом, посилити у людей ті особливі риси, що притаманні тотему.

Багато дослідників намагалися пояснити та обгрунтувати причини виникнення тотемізму (У.Б.Робертсон-Сміт, Е.Дюркгейм та ін.) В цілому можна припустити, що виникнення тотемізму пов’язане, з одного боку, з особливостями життя мисливських народів та племен, коли тварина могла і покарати мисливця (напасти, подряпати, покалічити або й вбити),  і нагодувати (собою) всю спільноту, якщо полювання було вдалим. З іншого боку, тотемізм дає своєрідне пояснення відмінностям (в тому числі і фізичним), що існують між різними людьми та між різними родами – люди різні, бо  походять від різних тварин, хоча спільним лишається те, що всі вони – люди, і всі – від звірів (як найподібніших до людей істот).

З точки зору дослідження еволюції релігійних уявлень тотемізм цікавий тим, що він характеризується низкою нових рис. По-перше, у багатьох місцях створюють тотемні стовпи – з каменю або з дерева, - на яких в той чи інший спосіб зображують тотемну тварину. Біля стовпа приносили жертви тотему, при цьому могла збиратися значна кількість членів роду або племені. Це дозволяє говорити про появу перших елементів культу в межах тотемізму. (Правда, слід зазначити, що ставлення до зображення тотему могло бути різним – його могли прикрасити після вдалого полювання, а могли й побити батогами або кидати в нього грудки землі, якщо, на думку членів племені, тотем їм не схотів допомогти).

По-друге, з’являються жерці (шамани), які приносять пожертви, розмовляють з тотемом, сповіщають іншим його волю. Тобто з’являються особи, які спеціально займаються організацією релігійного життя даної спільноти.

По-третє, тотемізм часто передбачає табу (що в перекладі з полінезійської означає “заборона”) – категоричні немотивовані заборони релігійного характеру, за порушення яких загрожує серйозне покарання з боку надприродних сил (таким покаранням може бути хвороба або смерть). Вважалося, що ці заборони запроваджені тотемом, і він слідкує за їх виконанням. Заборони стосувалися певних видів їжі, використання деяких предметів, вимовляння певних слів, деяких дій (зокрема, існувало табу на шлюби між близькими родичами).

У європейській та американській культурі ХХ століття терміни “тотем” і “табу” дістали широкого розповсюдження після того, як австрійський психіатр Зигмунд Фрейд (1886-1939) написав книгу, що так і називалася – “Тотем і табу”. Використовуючи ці поняття, З.Фрейд виклав деякі аспекти своєї психоаналітичної концепції.

Близькими до тотемізму були вірування, що мають декілька синонімічних назв – зоолатрія, або анімалізм, або культ тварин. Це сукупність обрядів та вірувань, що пов”язані з релігійним вшануванням певних тварин. Терміни походять або від грецьких слів (zoon – тварина,    latreia – служіння), або – від латинського  animal – тварина.

Виникнення анімалізму, як і тотемізм,    пов’язують  з обставинами життя первісних мисливців, життя яких, з одного боку, залежало від здобичі, яку вони приносили з полювання, а з іншого від того, чи вдасться їм захистити себе від небезпечних тварин. Деякі дослідники вважають анімалізм найдавнішою формою релігійних уявлень, аргументуючи свою точку зору тим, що зображення тварин у печерах (Альтаміра та ін) мало ритуальній характер та свідчило про обожнення зображуваних тварин.

Часом зоолатрію, або анімалізм,  ототожнюють з тотемізмом, бо в обох випадках йдеться про обожнення тварин. Проте така подібність є зовнішньою, а не суттєвою, бо тотемізм передбачає родинні зв’язки з шанованою твариною, а обожнення та шанування тварин  може здійснюватися і з інших міркувань. Так, в індуїзмі прийняти вшановувати корів та мавп, бо ці тварини змальовуються у священних текстах як супутники та помічники богів і героїв, але про родинні зв’язки тут не йдеться.

Можна стверджувати, що тотемізм, пов’язаний з тваринами, є варіантом анімалізму, Але не всякий анімалізм є тотемізмом. До найвідоміших історичних та етнографічних прикладів анімалізму відноситься поклоніння ведмедю в Північній та Південній Америці, тигру в Азії, леопарду в Африці, тощо. У релігії Стародавньої Греції елементи анімалізму збереглися як віра в те, що богів супроводжували певні тварини, які стали їх своєрідними символами (орел Зевса, сова Афіни). У християнстві залишки зоолатрії вбачають у тому, що євангелістів зображують у вигляді тварин, Ісуса Христа – у вигляді агнця (ягняти), Духа Святого – у вигляді голуба, тощо.

Сукупність описаних вірувань веде до виникнення полідемонізму, тобто релігійних вірувань, згідно яких в оточуючому світі існує багато різноманітних духів або демонів – невидимих надприродних істот, що можуть здійснювати позитивний або негативний вплив на хід подій у світі та на долі окремих людей. Термін походить від грецьких слів: poly – багато,  daimon – дух, божество. Демони можуть бути пов’язані з  конкретними предметами (фетишами, деревами, річками, горами), з явищами оточуючого світу (громом, блискавкою, пожежею, повінню), а також з деякими особливими людьми (з чаклунами, померлими, вбитими ворогами, тощо).

Відповідно до цих вірувань, демони недосяжні для наших органів чуття; вони безтілесні, а, відповідно, людина безпорадна перед ними: демон бачить людину, а людина його – ні; демон може впливати на людину і природним, і надприродним шляхом, а людина є безсилою у порівнянні з ним. Хоча демони й безтілесні, вони, якщо схочуть, можуть доторкатись до людини, говорити з нею людським голосом; можуть показатися у вигляді старого діда, молодої дівчини, тварини, що говорить, тощо.

Поступово відбувається диференціація демонів. По-перше вони починають відрізнятися за просторовими ознаками, тобто за місцем перебування. Одні живуть переважно у воді (водяники, мавки, німфи), інші – в лісі (лісовики, духи дерев), у житлі людей (домовики), у покинутих печерах та будовах. Демон, що живе в певному місці, дістає на нього особливі права, стає “господарем” даного місця. Приклади демонологічних уявлень знаходимо у п’єсі Лесі Українки “Лісова пісня” – Той, що у скелі сидить, Той, що греблі рве. Самі імена вказують на те місце, де живе той чи інший демон–дух.

По-друге, відбувається диференціація демонів за їх відношенням до людини. Демонів починають поділяти на добрих і злих, а звідси випливають і практичні завдання для людей у їх стосунках з демонами – просити допомоги у добрих демонів та підтримувати з ними мирні стосунки, а з іншого боку – остерігатися злих демонів та боронитися від них. Найрозповсюдженішою формою релігійного культу, що відповідає стадії полідемонізму, є шаманізм (від евенкійського шаман, саман). Крім віри в духів, зокрема у “злих духів”, шаманізм передбачає наявність особливих служителів культу – шаманів, що здатні привселюдно вводити себе у стан релігійного екстазу, і таким чином здійснювати релігійний вплив на оточуючих. В стані релігійного екстазу шаман вигукує незрозумілі слова, крутиться, підстрибує, та здійснює різні рухи, що повинні вплинути на духів та їі діяльність у бажаному для людей напрямку. Особливістю шаманізму є використання особливих ритуальних предметів (бубна, брязкальця, спеціальних головних уборів, поясів, тощо). Залежно від мови та традиції шаманів називають також чаклунами або використовують специфічні терміни, проте суть вірування в демонів (духів) та техніка ритуальних дій повторюється в основних моментах в різних регіонах земної кулі.

По-третє, поступово виникає ієрархія серед демонів. За аналогією з людьми починають вважати, що демони бувають сильнішими і слабшими, більшими і меншими. Таким чином, виникають умови для переходу від полідемонізму до політеїзму, тобто до віри у багатьох богів. Дослідники виділяють відмінності між полідемонізмом та політеїзмом. Боги політеїстичних вірувань здебільшого мають власні імена, певну історію життя та родовід. Демони всього цього, як правило, позбавлені. Боги пов”язані з певною стихією в цілому (наприклад, Нептун вважався володарем всіх водоймищ), а демони переважно є володарями певного обмеженого простору (джерела, гори).

Проте ряд дослідників, наприклад німецький філософ і психолог В.Вундт, вважали, що відмінність між богами і демонами є дуже відносною, що боги Гомера мало чим відрізняються від демонів.

Всі описані вірування потребували певних дій, що могли б забезпечувати певний контакт і взаємодію з надприродними сутностями. Саме на таких діях зосереджує свою активність магія – сукупність дій, обрядів та церемоній, що пов’язані з вірою у надприродні сутності та з вірою у можливість впливати на ці сутності, а з їх допомогою – і на хід подій у реальному світі.

Крім конкретних практичних дій, магія передбачає і специфічні знання – що робити і які мовні формули використовувати в тих чи інших конкретних ситуаціях, як варити певне зілля, які знаки треба креслити в повітрі, на землі, і т.п. Відповідно, існують такі люди, що спеціально навчаються та володіють цими знаннями (маги, відьми, чародії, шамани, волхви, тощо). В українській мові саме слово “відьма”  походить від “відати”,  тобто знати щось особливе, невідоме для інших.

Існує декілька класифікацій магії. Відмінності у класифікаціях залежать від вихідного принципу,  що кладуть в основу класифікації.

Так, за загальною спрямованістю магічні прийоми поділяють на дві групи – агресивні, які передбачають активну цілеспрямовану дію, своєрідний напад, який, проте, не обов’язково пов’язаний із бажанням нашкодити (зачарувати зброю, причарувати дівчину), або – оборонні (згадавши у розмові щось небажане, постукати по дереву або тричі сплюнути через ліве плече).

За цільовим призначенням  розрізняють такі види магії (типологія С.А.Токарєва): “чорна” (шкідлива, зла), спрямована на те , щоб нашкодити (вректи, наслати хворобу) та “біла” ( не зла). За своїми конкретними завданнями “біла” магія має дуже широкий спектр, і тут як правило згадують наступні напрямки.    

Військова магія. Сюди входять ритуальні танці воїнів, бойове розмальовування обличчя та тіла, певні обряди, які здійснюють над зброєю. Такі обряди, зокрема, вдалося зняти етнографам на кіноплівку в тропічній Африці на початку ХХ ст. (Звичайно, військова магія може розглядатися як така, що одночасно є шкідливою для ворогів, проте основне її завдання – допомогти воїну та зберегти його життя під час бою).

Промислова магія. Це сукупність магічних дій, що повинні допомогти у здобуванні засобів до існування. Тому варіантами промислової магії  вважають рибальську, мисливську (чаклування над зброєю, пристроями для  рибальства, пастками для тварин).

Виробнича магія, що стосувалася в першу чергу праці ремісників. Так, в народі традиційно вважалося, що ковалі мають справу з чортом, оскільки виготовляють речі, міцність яких однозначно перевищує міцність людського тіла та людських м’язів (коса, плуг, заступ, шабля), а до того ж виготовляють їх у закритих кузнях, за допомогою вогню, при наявності диму, тощо. Інший напрямок уявлень про цей варіант магії пов’язаний з численними оповіданнями про чарівні речі, виготовлені ремісниками – чарівні черевички, горщики, сопілки, тощо).

Землеробську магію інколи розглядають як варіант виробничої, інколи – як самостійний напрямок, оскільки вона досить різноманітна і має велике значення у багатьох народів по нинішній час. Сюди  відносять магічні процедури на полі (проведення першої борозни, обряди з останнім снопом, тощо); магічні обряди, спрямовані на встановлення необхідної погоди (припинення дощів, закінчення засухи); обряди та пожертви для одержання доброго врожаю, зберігання збіжжя, уникнення пожежі, тощо).

Любовна магія  часто згадується у легендах, піснях та казках. Здебільшого її поділяють на два напрямки – приворотну та відворотну. Приворотна має на меті привернути увагу та любов певної бажаної особи, а відворотна – навпаки, позбутися кохання та прихильності небажаної людини. До любовної магії відносять дарування зачарованих речей (тому, якщо стосунки не склалися, прийнято було повертати подаровані речі, бо через зачаровану річ, що лишилася у людини, можна було зберігати над нею владу; різноманітні ворожіння, тощо.

Лікувальна магія передбачає можливість не пустити хворобу в тіло або забрати її з тіла. Оскільки хвороба як така здебільшого теж невидима, як і сила фетиша, душа, тощо (ми можемо зафіксувати за допомогою органів чуття лише ознаки хвороби), то й для впливу на неї потрібні способи і сили, які теж невидимі, надприродні. Сучасна лікувальна магія відрізняється від лікувальної магії минулих століть, оскільки традиційно-магічне лікування травами зараз використовується медициною та фармацією, що аналізують хімічний склад цих трав та їх вплив на організм людини, і, отже, до магії відношення не має. Елементи гіпнозу, які використовувались у стародавній магії, теж включені у сферу наукового знання і використовуються у психології та психіатрії. Проте оскільки сучасна медицина не може вилікувати людей від цілої низки захворювань, і, крім того, у багатьох віддалених районах лікарів не вистачає, лікувальна магія продовжує існувати як варіант медичної допомоги та сфера особливого знання.

Ряд дослідників магії (наприклад, О.Потебня) виділяють як окремий вид вербальну, тобто словесну, магію. Йдеться про різноманітні магічні мовні формули, заговори, молитви, звертання до різних духів. Вербальна магія є цікавим об’єктом дослідження для філологів, бо дозволяє досліджувати семантичні ряди слів, і таким чином розширювати наші уявлення про завуальоване значення магічних словесних формул. З іншого боку вербальна магія  може аналізуватися психологами і філософами з точки зору вивчення динаміки релігійної, містичної думки, втіленої у слова, що мають певну послідовність. Логічно припустити, що вербальна магія повинна розглядатися у співвідношенні з невербальною, або операційною магією, тобто з магічними рухами, діями, процедурами, тощо.

За технікою магічного впливу магія поділяється на:

1.Безпосередню, тобто таку, коли магічні дії спрямовані саме на той об’єкт, на який і передбачається вплинути. Так, при магічних діях над зброєю чаклун може тримати її в руках , дмухати на неї, бризкати чимось, тощо. У любовній магії можуть застосовуватись різноманітні напої, які пропонують випити тому, на кого спрямоване чаклування.

2.Ініциальну, коли магічний акт направлений на об’єкт, який є недосяжним для суб’єкта магічної діяльності. Йдеться про чарування на відстані, а з можливості такого способу чарування випливає, що жодна людина не може бути закрита для магічного впливу.

3.Опосередковану або парциальну, тобто таку, коли чаклун спрямовує свою діяльність не безпосередньо на людину, а на її речі, фотографії, зрізане пасмо волосся, нігті. Для магічних дій стосовно певного будинку або приміщення може використовуватись певна річ, взята звідти. Інший варіант парціальної магії  - зачарувати певну річ (одяг, рушник, чашку) і подарувати або підкинути її тій особі, на яку ми сподіваємось вплинути  за допомогою магії. Саме з такими уявленнями щодо опосередкованої магії пов’язані численні побутові заборони та перестороги у багатьох народів (обрізані нігті і волосся, наприклад, треба спалювати, щоб над ними не можна було здійснити небажані магічні дії; старі речі не можна віддавати невідомим людям – з тих же міркувань).

4.Імітативна – коли створюється лялька, або фігурка з воску, або малюнок, що імітують об’єкт магічних дій. В цій ситуації чаклун імітує ті дії, які він хотів би здійснити безпосередньо з об’єктом чаклування – втикає загострені палички у ті місця фігурки, де прагне викликати біль або дискомфорт у жертви магічних дій; змащує фігурку кров’ю або іншою речовиною, тощо. У сучасних умовах для імітативної магії її адепти використовують фотографії.