Українське релігієзнавство сягає своїм корінням доби Київської Русі. Київська Русь була багатонаціональною державою, де співіснували різні релігії - язичництво, мусульманство, юдаїзм та християнство. Уже у ті часи виробилося толерантне ставлення та почуття поваги до іновірців, що певною мірою сприяло розмірковуванням над сутністю релігії. Витоки релігієзнавчої думки знаходимо ще у “Повісті минулих літ”, де описано процес запровадження християнства в Україні-Руси, розкривається історичне, психологічне й світоглядне підгрунтя вибору Володимиром Великим віри для свого народу. Прийняття християнства - велика світоглядна революція в духовному житті українства, що включила його в контекст світової цивілізації. Починаючи з княжої пори, універсальним способом бачення, розуміння й оцінки світу для багатьох українських мислителів стають власні релігійні переживання. Основною метою їх праць виступає не прагнення створити певну цілісну систему богословських знань, а бажання передати своє особисте релігійно - містичне сприйняття божественного єства, гармонії, краси і довершеності Богом створеного світу. Саме такими є “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово про Закон і благодать” Іларіона Київського, “Житіє Феодосія Печерського” твори Клима Смолятича, Кирила Туровського і навіть “Слово про похід Ігоря”. В них звучить голос духовно зорієнтованої особистості, що прагне збагнути Божественну істину. В своїй більшості українські мислителі виходили із непорушної віри в те, що: а) ідея Бога є природною, вродженою ідеєю людського розуму; б) висока духовність передбачає й глибоку щиру релігійність; в) лад в світі і суспільстві неможливий інакше як на основі провідної ролі релігії; г) моральність також неможлива поза релігійністю; д) духовність не має бути відірваною від реального способу життя.

В той же час в Україні існувала традиція поваги до розуму, про що свідчить  переклад в 70-ті роки ХV ст. на давню українську мову низки найвідоміших надбань арабо-європейської духовної культури науково-енциклопедичного характеру, зокрема книг “Арістотелеві врата, або Тайная Тайних”, “Логіка Авіасафа” (або “Київська логіка”), “Шестикрил”, “Космографія”, де обстоюють своєрідний культ розуму, знання, науки.

Помітний слід в українському вільнодумстві залишили українські гуманісти (ХV-ХVІІ ст.), у світогляді яких провідне місце посідає людина, яку вони розглядають як частину природи. Найвизначнішою постаттю в українській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський – Роксолан (1513-1566 рр.), якого у тогочасній Західній Європі називали “українським" (рутенським) Демосфеном” та “сучасним Ціцероном”. Він доводив, що людина є “досконалим витвором природи”, тобто розглядав її як самодостатню цінність, підкреслюючи, що від неї самої залежить те, чи стане вона гідною високого призначення, а чи ж перетвориться на “огидну й нікчемну тварину”. Слідом за Аристотелем Оріховський твердив, що Людина може зрівнятися з Богом лише завдяки вдосконаленню свого розуму. Одним із перших у європейській філософській думці він став заперечувати божественне походження влади і держави. Опираючись на принцип теорії природного права та суспільно-договірного походження держави, Оріховський розв´язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства.

Для активізації релігієзнавчої думки в Україні велике значення мала богословська та літературна полеміка ХУІ-ХУІІ ст. навколо Берестейської унії 1569 р. Православні полемісти (такі, як І.Вишенський) надавали їй антиунійної, антикатолицкої, а пізніше ще й антипротестантської спрямованоісті. У центрі уваги письменників-полимістів стояли догматичні та обрядові питання: догмат про походження Святого Духа (філіокве), про чистилище, авторитет папи, запровадження нового Григоріанського календаря, здійснення церковних таїнств. Ставлячи такого роду питання, полемісти мимоволі змушені були розмірковувати над природою релігійних норм та уявлень. До найвидатніших українських полемістів належать -- Христофор Філалет, І.Вишенський, Г.Смотрицький, В.Суразький, Клірик Острозький та ін.

Помітною сторінкою українського релігієзнавства є творчий доробок професорів Києво-Могилянської Академії. На основі порівняльного аналізу католицизму і православ´я вони доводили істинність саме православного віросповідання. В богословських курсах, що читалися в Академії, особлива увага приділялась апології християнського розуміння Святої Трійці, Святих таїнств тощо. Професори - могилянці прагнули чітко розмежувати, структурно відокремити філософію і теологію. Так, у Феофана Прокоповича вони відрізняються обсягом, принципами і методом. Якщо богослов´я, за Феофаном, має своїм об´єктом Одкровення Боже, то філософія - логічні операції, природне тіло, мораль і громадське життя людини.

Окремо слід зупинитися на поглядах Григорія Сковороди (1722-1794). Його життєвий шлях постає як шукання Бога, але у цих шуканнях він відступає від ортодоксальної церковної позиції. Виражаючи невдоволення консервативністю офіційного православ´я, його догматизмом і авторитаризмом, філософ перейшов на позиції релігійного вільнодумства. Він відкидав зовнішню обрядовість та необхідність церковного культу, вважав, що не в дотриманні “зовнішніх” обрядів, а в глибокій вірі лежить шлях до спасіння. Бог є дух, який живе в самій людині. Тому нема потреби ходити в церкву, щоб вступити в контакт з Богом. Тож спілкування з ним, на думку мислителя, має бути не обрядовим зовнішнім, а духовним, внутрішнім – через самопізнання, відкриття у власному серці “образу Божого”. Зміст молитви, за Сковородою, має бути надто простим - подяка Богові за те, що Він потрібне зробив неважким, а важке зробив непотрібним. Сковорода прагнув дати раціоналістичне з´ясування основних положень християнського віровчення, провести їх морально-етичне витлумачення, намагався символічно витлумачити зміст біблійних оповідей.

До ХІХ ст. релігієзнавство в Україні розвивалося переважно в його богословській формі. Тому українське світське релігієзнавство майже не мало власної професійної традиції. Воно розвивалося переважно в контексті суспільно-політичної та філософської думки України XVIІ-ХХ ст. Тому українські мислителі прагнули не стільки з´ясувати, що таке релігія як духовне явище, скільки виявити її функціональну значимість, роль в національному розвитку України. Т.Шевченко, наприклад, закликає служителів релігії за законами Апостолів любити ближнього свого, любити на ньому не шкіру, а душу.

Як окрема сфера наукового знання релігієзнавство в Україні починається з творчого доробку ідеологів громадівського руху і насамперед пов´язане з іменами М.Драгоманова й О.Потебні. Саме у них знаходимо спроби дати визначення релігії, з´ясувати шляхи появи релігійних вірувань, розкрити функціональну природу релігійного феномену, його місце в духовному житті людства. Хоч М.Драгоманов (1841-1895) не дав конкретного визначення релігії, проте аналіз написаних ним праць дозволяє зробити висновок, що релігію, він розглядав, по-перше, як продукт культурно-історичного процесу; по-друге, як історичний феномен, що виник в певний період історії внаслідок пошуків людьми “пояснення причин життєвих явищ”, перед якими вони були безсилі; по-третє, релігія, на думку мислителя, - це перша “думка громадська, яка впорядковувалася”, тобто перша відносно самостійна форма суспільної свідомості; по-четверте, - це комплекс думок, який гальмував чи рухав поступ, бо одні “придавлювали в людях повагу до самих себе, особливо до свого розуму, а другі - збільшували її”. Він не симпатизував православ´ю, яке, на його думку погасивши в XVI -XVIІ ст. надії України на поступ, культурний розвиток і зв´язок із порівняно вищою західною духовною культурою, сприяло втраті Україною самобутності; не виявляв доброго ставлення до греко-католицизму, який розглядав як змову для навернення українців “у римську віру”. Дещо лояльнішим був М.Драгоманов до протестантизму, який, на його думку, дозволяє утвердити людяність у громадському житті, національну мову в богослужбовій практиці, формує повагу до людського розуму, свободи думки. Абсолютну цінність протестантизму вчений вбачав у його обстоюванні принципу віротерпимості. Свободу людини в релігійних відношеннях М.Драгоманов шанував не менше, якщо не більше, ніж в економічних, політичних, духовних справах.

Особлива заслуга у з´ясуванні ролі мовних чинників у розвитку релігійності належить О.Потебні (1835-1891 рр.). Українського вченого по праву можна вважати родоначальником лінгвістичного релігієзнавства чи лінгвістики релігії. О.Потебня загалом стояв на позиціях релігійного вільнодумства. Його антиклерикалізм був зумовлений насамперед тогочасною позицією церкви відносно науки. Він обстоював свободу людини у виборі віросповідання. З´ясовуючи чинники виникнення релігії, О.Потебня зазначав, що важливу роль у цьому зіграли можливості людського мислення, яке не могло пояснити навколишній світ, який був ворожим до людини і викликав у неї почуття страху та незахищеності. Причини змін релігійних вірувань вчений вбачав у розвитку людського мислення, пояснюючи свої висновки подеколи суто лінгвістичними спостереженнями, зводячи все до етимологічної характеристики слів. О.Потебня всебічно аналізує вербальну (словесну) магію, розкриває гносеологічні мотиви формування релігійного культу, простежує роль асоціативного мислення серед чинників еволюції релігії. Не останнє місце він відводив проблемі міфологічних образів. Практичну користь віри О.Потебня вбачав у тому, що вона приносить людині глибоке заспокоєння.

Помітною сторінкою в українському релігієзнавстві були релігієзнавчі дослідження велетня української думки Івана Франка (1856-1916 рр.). В оцінці ставлення мислителя до релігії не існує однозначності. Вчений не вірив в особистого Бога. Ідею Бога він вважав продуктом людської духовності, а біблійні оповіді - відображенням певного рівня розвитку уявлень людини. Релігію І.Франко розглядав не лише як віру в якісь “надземні вищі істоти, обдаровані вищою силою”, не лише як віру в душу: “До релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти”. Бог для І.Франка - це не щось антропоморфне, зриме, досяжне. Він є прагненням людини до абсолюту, волі, справедливості, добра. Вчений закликав “через часове і тілесне проникати в духовне і вічне”, частинкою якого є людина. “Правдива релігійність” І.Франка грунтується на вірі у вищу справедливість, цінність діяння людини відповідно до морального ідеалу, що є виявом розумного внутрішнього переконання і пізнання світу. Атеїст, на думку письменника, - не той, хто кидається в бій з релігією, а людина, що, не очікуючи постійної допомоги і сприяння Бога, оскільки наділена ним свободою волі, горить бажанням “добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Провідною ідеєю у ставленні І.Франка до релігії було не якесь заперечення цього сповненого загальнолюдського змісту духовного феномену, а прагнення виявити, наскільки віра, а також його інституції можуть слугувати інтересам народу, виконувати роль його духовного взірця, сприяти національному самовиявленню і розвитку.

І.Франко чітко розмежовував релігію як вид духовності і церкву як організацію віруючих, вказував на їх різну роль в суспільному розвитку взагалі і в житті етносу зокрема. Значну увагу мислитель приділяв питанням історії релігії в Україні, політиці Ватикану щодо України, ролі в українській історії уніатства, критиці національного клерикалізму, обгрунтуванню принципів свободи віровизнання тощо.

Різноманітні проблеми історії релігії в Україні висвітлюються у творчому доробку М.Грушевського, В.Липинського, І.Огієнка. В Університеті св. Володимира на початку ХХ ст. працювали професори М.Боголюбов і М.Поснов, які залишили фундаментальні праці відповідно з проблем філософії релігії та історії християнства. Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан релігієзнавчої та філософської думки в Україні слід також назвати В.Зеньковського (1891-1962 рр.), який зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г.Флоровського (1893-1979 рр.), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938 рр.), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова (1855-1938 рр.) – у певний час професора Київського університету. О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності.

З перших років радянської влади на українських теренах характер і зміст релігієзнавчих досліджень повністю визначався документами КПРС. Вони мали підпорядковуватися розробці стратегії і тактики антирелігійної роботи, зорієнтованої на повне подолання релігійності. 3 травня 1925 р. став виходити щомісячник “Безвірник”, навколо якого в травні 1928 р. сформувалася Всеукраїнська Рада Спілок безвірників України. Першою організаційною формою існування релігієзнавчої науки в Україні став створений 1931 року в Харкові антирелігійний сектор у складі Інституту філософії і природознавства Всеукраїнської асоціації науково-дослідницьких інститутів. Його роботу очолив відомий суспільствознавець Д.Ігнатюк. В секторі працювали І. Ельвін, М. Кривохатський, П.Черницов, О.Чефранов. Цей сектор був ліквідований у 1937 р., а в 1947 року в системі Академії Наук було відновлено Інститут філософії, у складі якого з 1957 року з´явився відділ наукового атеїзму, очолюваний відомим дослідником релігії стародавнього світу професором А.Аветисяном. До відділу тоді увійшли В.Антоненко, А.Єришев, П.Коробко, Ю.Охріменко. Хоча наукова робота, протягом наступних чотирьох десятиліть вимушено провадилася в руслі виконання постанов та вказівок комуністичної партії про постійне поліпшення атеїстичного виховання, співробітникам відділу подеколи вдавалося розв´язувати, власне, й релігієзнавчі завдання.

Дослідження в Україні релігійних явищ значно пожвавилося після утворення 1959 року спеціалізованої релігієзнавчої кафедри на філософському факультеті Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, очолюваної протягом тридцяти років професором В.К.Танчером; кафедра довгий час здійснювала функції координації наукових досліджень вчених вищої школи республіки, забезпечення викладачів, лекторів підручниками, навчальними посібниками, іншою літературою.

Незважаючи на явну заідеологізованість релігієзнавчих досліджень радянської і перших років пострадянської доби, заслуговують на увагу ряд праць науковців України того часу. Так, гносеологічну природу релігійного феномену досліджував Б.Лобовик, його суспільно-історичні характеристики - Є.Дулуман та В.Кулик, соціально-психологічні вияви  та ідеологічні - В.Доля і В.Павлюк, специфіку коренів релігії - Г.Лебединець, позарелігійні форми свідомості вивчали О.Онищенко, А.Колодний, В.Танчер, П.Саух, історію і конфесійну своєрідність богословської думки - Ю.Калінін, П.Кралюк, В.Фоміченко. Соціологічний аналіз особливостей релігійності сучасного віруючого дали в своїх працях А.Єришев, П.Косуха, М.Закович, А.Черній. Питанням історії релігії та особливостям функціонування окремих конфесій присвячені праці П.Яроцького, І.Мозгового, В.Бондаренка, О.Сагана, П.Лобазова, В.Климова, А.Гудими, Г.Баканурського, В.Любащенко, В.Пащенка, М.Кирюшка, В.Лубського. Запровадження християнства на Русі-Україні стало об´єктом дослідження М.Брайчевського, А.Глушака, П.Котляра. Сучасні богословські морально-етичні й есхатологічні концепції проаналізовані П.Гопченком, Ю.Терещенком, В.Щедріним, А.Гудимою. Проблеми свободи совісті, державно - церковних відносин досліджують М.Бабій, О.Уткін, М.Рибачук, В.Єленський, О.Огнєва, О.Шуба, В.Суярко. Історії християнських церков присвячені праці В.Ульянівського, С.Плохія, О.Крижанівського. Нові релігійні течії України й позавіросповідну містику досліджують Л.Филипович, А.Шедрін. Значний доробок мають також богословські релігієзнавці української діаспори. І.Огієнко, Ю.Мулик-Луцик, І.Власовський основну увагу приділяли дослідженню історії Української церкви. Особливості греко-католицизму досліджують І.Музичко, А.Великий, С.Мудрий, І.Ординський, І.Шевців, К.Панас. В працях В.Олексюка аналізується філософія томізму. С.Ярмусь, В.Янів, І.Мірчук зосередились на проблемі особливостей релігійної духовності українців. У сфері філософії релігії плідно працює Д.Ляхович.

У незалежній Україні релігієзнавство як наука набуло нових рис. У Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України, утвореному в 1991 році (фундатор - О.С.Онищенко), релігієзнавчих підрозділах вищих навчальних закладів триває активна, систематична робота з досліджень актуальних проблем релігії. На базі відділення релігієзнавства ІФ НАНУ в 1993 р. утворено Українську Асоціацію релігієзнавців. З того часу Асоціацію й Відділення очолює доктор філософських наук Анатолій Колодний.            

За 10 років свого існування науковці Відділення релігієзнавства провели дослідження з 12 наукових тем. За ці роки Відділенням видруковано близько 60 монографій і наукових збірників, більше 600 наукових статей. Регулярно виходить часопис “Українське релігієзнавство”, щорічник “Релігійна свобода” та півмісячник “Релігійна панорама”. Вийшли в світ три томи з десятитомника “Історія релігій в Україні”, “Релігієзнавчий словник” (1996 р.) та підручники “Історія релігій в Україні” (1999 р.), “Академічне релігієзнавство” (2000 р.), ряд книг. Готується до друку тритомна “Енциклопедія релігій”.

Активізувалося останнім часом в Україні і богословське релігієзнавство. Тут потрібно відзначити праці кардиналів Мирослава-Івана Любачівського та Любомира Гузара, патріархів православних церков Філарета (Денисенка) та Димитрія (Яреми), митрополита Володимира (Сабодана), архієпископа Ігоря (Ісіченка), Д.Степовика. Вагомі теоретичні статті друкує баптистський часопис “Богомыслие” (Одеса). Українське Біблійне товариство здійснило новий переклад Біблії українською мовою.

То ж в незалежній Україні триває процес інтенсивного становлення релігієзнавства як окремої сфери наукового знання у всьому різноманітті його дисциплінарних утворень.

Висновки

Як засвідчує історія, релігія поставала настільки вагомою силою людського влаштування в світі, що людські роздуми над природою, сутністю, складовими та функціями релігії супроводжують всі важливі етапи цивілізованого розвитку людства. В такого роду пошуках досить виразною постає межа між світським та богословським релігієзнавством. Відносно самостійною галуззю релігієзнавчної думки постає філософія релігії, тобто філософські роздуми відносно релігії як цілісного феномену людської історії. В результати численних пошуків та міркувань світова релігієзнавча думка виробила серію тлумачень природи релігії, серед яких найбільш поширеними постають: натуралістичний, міфологічний (із особливим різновидом – евгемеризмом), антропоморфічний, політичний, соціологічний, психологічний, морально-етичний. Всі ці підходи до пояснення сутності релігії в цілому дозволяють побачити різні її сторони та виявити її численні функції в житті людини і суспільства. Історичний розвиток релігієзнавчної думки мав тенденцію до формування наукового релігієзнавства, що залучало в свої дослідження дані різних сфер людського пізнання та намагалося займати об’єктивну, позаконфесійну позицію.

Резюме.

1. Історичне усвідомлення природи та місця релігії в суспільному житті привело до формування релігієзнавства, яке розвивалось у формах богословського (теологічного) та світського (академічного) релігієзнавства; окремим напрямом релігієзнавчої думки була філософія релігії, яка намагалась об’єктивно осягнути релігію як цілісне явища життя.
2. Релгієзнавство виробило низку підходів у тлумачення природи релігії: натуралістичний (обожнення та одухотворення природи та природних стихій), міфологічний (перетворення людською уявою реальних подій та осіб на дещо величне та могутнє), антропоморфічний (перенесення людських властивостей на явища дійсності), політичний (тлумачення релігії як засобу досягнення свої цілей представниками панівних класів або державою), соціологічний (одухотворення людьми незрозумілих чинників суспільної історії), психологічний (релігія виникає внаслідок особливостей функціонування людської психіки), морально-етичний (без релігії неможлива мораль).
3. В історії релігієзнавства окремо виділяють історичні епохи (що співпадають з епохами людської історії) та позиції; серед останніх важливе значення мала позиція вільнодумства, що намагалась подавати людину господарем власної долі та сприяла виробленню відстороненого, об’єктивного погляду на релігію.
4. Історичний розвиток суспільної думки привів до появи наукового релігієзнавства, для якого характерними постають використання для дослідження релігії даних численних наук та напрямів людського пізнання, а також різноманітних засобів проведення аналізу: анкет, опитування, вивчення історичних документів, археологічних матеріалів та ін.
5. В історії релігієзнавчної думки України існує досить тривала традиція осмислення феномену релігії і, особливо, її ролі в житті українського народу.