Людина, як відомо, єдина на землі істота наділена розумом, що дає їй змогу осмислювати, тобто пізнавати навколишній світ. Разом з тим в ході еволюції у людини виробилася здатність осмислювати не тільки навколишній світ, але й своє власне Я, свої дії та думки. Найпершими формами духовного осмислення навколишнього світу та свого буття у ньому стала міфологія та релігія, які подавали картину світу, що грунтувалася не стільки на точних і перевірених знаннях, скільки на людському внутрішньому світовідчутті, духовному самозаглибленні та емоційному переживанні дійсності зовнішнього та внутрішнього планів. Саме такий характер релігійного світосприйняття послужив пізніше основою для звинувачення будь-якої релігії в тому, що вона заснована на фантазіях, ілюзіях, вигадках та домислах. Поступове нагромадження позитивного знання про природу, людину, про її психічну діяльність привело до спроб протиставити релігійним уявленням інші, засновані на матеріально-чуттєвому досвіді людства та на правилах розумових доведень. Наївний реалізм, здоровий глузд були основою перших спроб нерелігійного підходу до дійсності. Якщо в релігійному світосприйнятті домінували мотиви підпорядкування людини фундаментальнішим та потужнішим чинникам, ніж людський досвід та пізнавальна діяльність, то реалістичні спроби пояснення світу, а також і сутності релігії базувались на претензіях людини постати самодостатньою у вирішенні питань про те, що із нею відбувається. Отже, у найперших підходах до релігії проявились суперечності людського становлення в світі та людських орієнтувань щодо засад взаємодії людини із дійсністю. Тут зіткнулись: а) внутрішнє (духовне) та зовнішнє (чуттєве, матеріально-фізичне); б) переживання, відчуття початкової єдності людини із засадами світу та логіка, досвід, доведення; в) людська залежність від світового цілого, від могутніх світових сил, чинників та людська свобода, активність, самодостатність. Дослідження етнографів та істориків показують, що наївно-реалістичні погляди на світ зародилися вже на ранніх етапах розвитку суспільства, що постали підставою для появи вільнодумства. Вперше термін “вільнодумство” був використаний Дж.Локком (1632-1704 рр.). Щоправда, ще Б.Спіноза (1632-1677 рр.) проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому й мусить вільно думати. Однак першим зміст цього терміну визначив англійський філософ Антоні Коллінз у своїй праці “Філософське дослідження людської свободи” (1713 р.). Він розумів під вільнодумством “застосування розуму у прагненні пізнати істину”. Акцентуючи особливу увагу на ролі розуму в пошуках істини, він наголошує на необхідності дотримуватися давніх філософських традицій, що грунтуються на строгій логіці і переконливих фактах. У цьому контексті також слід згадати засновника філософського раціоналізму Р.Декарта (1596-1650), який закликав довіряти тільки власному розуму. В інтерпретації А.Коллінза його заклик набув нового змісту. У залежності від соціальних умов та історичних потреб вільнодумство переслідувало різну мету та проявлялося у різній формі. Воно може виявлятися в очевидних і прихованих, безрелігійних, релігійних і антирелігійних формах. Серед них необхідно назвати богоборство, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, скептицизм, пантеїзм, деїзм, антитеїзм і атеїзм. Вільнодумство спирається на прагнення людини реалістично (на основі чуттєвого досвіду) сприймати ті або інші сторони навколишнього світу та критично їх осмислювати. Воно з´явилося, з однієї сторони, як вияв критичного підходу людини до релігії, раціонального осмислення догматів віри та, з іншої сторони, як засіб відстоювання права на свободу думки в пошуках істини. Нагромадження знань про світ приводило в ті або інші періоди життя людства до духовних революцій, у процесі яких з´являлися і зміцнювалися новаторські форми духовної діяльності. Першою такою революцією була поява філософських теорій, що почали витісняти міфологічні уявлення. Надалі розвиток вільнодумства в значній мірі зумовлювався прогресом в області філософії та науки.

З часом у релігієзнавстві сформувалась ціла низка різноманітних підходів до пояснення феномену релігії. Перш за все з позиції сучасного вивчення релігії слід виділити два основні його напрями - академічне й богословське. Академічне релігієзнавство носить світський, переважно науковий (або наукоподібний) характер. На відміну від академічного, богословське релігієзнавство входить до комплексу богословських дисциплін, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Академічне релігієзнавство іноді помилково пов´язують з атеїзмом, протиставляючи його богословському. Проте світськість, академічність релігієзнавства - не вияв ворожості до релігії, як дехто прагне його тлумачити. Думати і діяти, не звертаючись при цьому до Бога, не означає бути орієнтованим проти Бога. Так само й поняття "вільнодумство" не слід змішувати з поняттям "антирелігійна (або атеїстична) думка" тому, що критикувати і заперечувати релігію можна з різних позицій (наприклад, з позиції вимоги суворішого дотримання найперших заповідей та настанов отців – засновників певної релігії). Так само сучасна людина, яка в своїй пізнавальній і соціально-практичній діяльності часто спирається на здобутки науки і не відчуває потреби в Богові, зовсім не обов’язково здатна мислити самостійно і дійсно атеїстично. Її можуть не задовольняти традиційні форми вираження божественної істини, тому її вільнодумство може мати обмежений конкретним протестом характер. З іншої сторони, далеко не кожна людина є чутливою до духовних порухів та проявів; значно простіше спиратись на чуттєву наочність, яка видається такою неспростовною та очевидною. Тому людина у своєму практичному житті часто не відчуває потреби вірити в Бога. Дійсно, який сенс має віра, якщо всі припущення існування чогось Всевишнього не піддаються перевірці, і ніякий досвід не підтверджує такого існування? Такого роду сумніви і міркування підштовхує людей до роздумів про необхідність релігії взагалі.

Особливістю академічного релігієзнавства є його позаконфесійність, прагнення дотримуватись світоглядного нейтралітету та толерантності щодо релігії, - якості, які відсутні у богословському, конфесійно зорієнтованому релігієзнавстві. В релігієзнавчому пізнанні важливо уникнути двох крайнощів: конфесійної односторонності при вивченні релігійного феномену та прагнення говорити про релігію виключно з позицій світського критицизму й нігілізму, коли релігійні явища розглядаються як щось аномальне для людського буття. Особливістю релігієзнавства є також те, що релігія вивчається в усій єдності її структури, функціональності й закономірності. Релігієзнавство не можна ототожнювати з богослов´ям (теологією) так само, як і з критикою релігії. Теологія є вченням про Бога, вибудованим у формах тлумачень та пояснень на основі осмислення Священних книг, що розглядаються як одкровення, свідчення Бога про самого себе. Богослов´я замикається сферою Святого Письма. Образно кажучи, воно завмерло в часі й просторі. Основним для нього є Бог в контексті його функціонування. Тому богослов´я є вужчим за предметом своєї зорієнтованості, ніж релігієзнавство. Воно не виходить за межі слова про Бога і Божого Слова.

Релігієзнавство, як свідчить етимологія цього слова, вивчає релігію як багатофункціональний феномен, і вже в контексті цього вивчення акцентує увагу на Святому Письмі, застосовуючи при цьому загальнонаукові та специфічні методи пізнання. Це дає йому можливість проникати в сутність релігійних процесів, а не залишатися на поверхні явищ. Релігієзнавство, яке опирається на незаангажоване вільне мислення, переслідує одну мету – пошук істини. Незважаючи на те, в якій би формі воно не виступало - богословській чи світській - воно не визнає абсолютної усталеності якихось знань. Від теології воно відрізняється тим, що вбачає своє покликання в здобутті нового знання про релігію. Тому елемент віри присутній в ньому як принцип, а не як інструмент осягнення. Всі його положення обов´язково повинні дістати емпіричне підтвердження, теоретичну доказовість. В цьому відмінність релігієзнавства від богослов´я, яке свої положення не доводить до чуттєво-сприйнятної наочності чи логічної очевидності й чіткості. Релігієзнавство і теологія розрізняються також за своїм соціальним призначенням та роллю, яку виконують. Теологія, незважаючи на свою схоластичність, усім своїм змістом орієнтована на утвердження релігії, пристосування її до змін суспільного буття. Релігієзнавство (в обох формах свого теоретичного виразу) покликане давати знання про релігію, залучати досягнення науки для пізнання релігійного феномену, що спричиняє відмінність у способі підходу до догматів релігії з боку богословських релігієзнавців й ідеологів релігії. Якщо перші, не заперечуючи божественне одкровення, його змісту й авторитету, включають у свої дослідницькі конструкції логічні розмірковування і докази, то ідеологи релігії посилаються при цьому на Святе Письмо, праці Отців свого конфесійного віровчення, вбачають покликання не у відкритті якихось істин, а в доказовості істин, які виступають у формі догматів, мають довічний і незмінний зміст вже явлені Богом у своєму одкровенні. Більше того, теологи кожної конфесії доводять достовірність догматичних установок саме своєї релігійної системи. У своїй діяльності ідеологи релігії підпорядковуються Церкві, котра орієнтує творчі пошуки, контролює відповідність їх букві Святого Письма. Релігієзнавці лише опосередковано залежні від Церкви, а тому їм властивий широкий спектр суджень з тієї чи іншої проблеми, подекуди навіть специфічний. На відміну від теології, в релігієзнавстві, навіть богословському, може існувати велика кількість різних течій і шкіл. Якщо одні з релігієзнавців близькі до теології, то інші в дечому розходяться з ним, допускають вільне витлумачення деяких догматів і положень релігії. Чим більше у своїх міркуваннях релігієзнавець покладається на розум, тим більше віддаляється у своїх логічних побудовах від богослов’я, переходить на традиції світського дослідника. Богословські релігієзнавці можуть бути, а можуть і не бути духовними особами. Водночас дехто може поєднувати в теоретичній діяльності функції релігієзнавця і т. д.

На основі багатовікового досвіду вивчення феномену релігії в релігієзнавстві сформувались численні різноманітні підходи до предмету свого вивчення. Перш за все виділяється натуралістичний підхід, згідно якому в релігії обожнюються певні природні явища та процеси: людина відчуває своє безсилля перед грандіозними проявами природної стихії, не вміє пояснити того, що відбувається, внаслідок чого людська фантазія переносить людські суб’єктивні враження та якості на світ, породжуючи численних богів із цілком визначеними їх функціями. Міфологічний або евгемеричний підхід полягає в тому, що людям приписується здатність (і бажання) обожнювати події віддаленого минулого, тобто надавати божественного статусу реальним давнім царям та правителям, пращурам чи то просто надзвичайним та впливовим особам. Антропоморфічний підхід стверджує, що людина не знає точно, де пролягає межа між людським та природно-космічним, а тому вона схильна до перенесення людського на природне. Звідси й виникають божественні особи, що рухають природно-космічними процесами, а вся природа набуває здатностей відчувати, бажати, усвідомлювати, вибудовувати наміри та плани своїх дій. Досить поширеною в релігієзнавстві був й лишається політичне пояснення релігії (або ж так звана “теорія обману”); згідно даного підходу релігію створюють штучно видатні (й хитрі) представники пануючих класів, які намагаються залякати простих людей, тримати їх в покорі, видаючи себе – вищі верстви суспільства – за повноважних господарів життя, що отримали від богів санкції на керівництво суспільством. Соціологічний підхід робить наголос на тому, що не стільки природні, скільки соціальні сили, чинники, обставини панують над людиною, пригнічують її, роблять іграшкою у грандіозних процесах соціальних зіткнень, прагнень та конфліктів. Боги постають нічим іншим, як уособленням сліпих та грізних соціальних чинників людського життя. Досить поширеним в наш час є психологічний підхід до пояснення феномену релігії: за таким підходом певні механізми, особливості та потреби людської психіки створюють особливий світ божественного, а тому останній існує не в реальному світі (або поруч із ним), а в світі людських марень, уявлень та образів. Так, з позиції нормального функціонування психіки людина має потребу в захисті, в ідеалі реалізованої повноти буття, в еталонах добра та краси, - все це й забезпечують релігійні образи та уявлення. Фрейдизм та неофрейдизм пояснює релігії дією несвідомого, яке у вигляді нав’язливих образів або архетипів (деяких початкових уявлень) проявляють себе в людських духовних процесах як дещо необхідне та могутнє. Існували й продовжують існувати моральні (етичні) пояснення релігії, згідно яким людині потрібні обмеження й заборони в її поведінці й житті, проте вони лише тоді будуть мати дійову владу, коли будуть подаватись від імені найвищого авторитету та священної інстанції. Існує також і так звана теорія природної релігії, згідно якої початкові релігійні уявлення (можливо – образи) постають вродженими для людської душі, тобто кожна людська душа від самого початку містить в собі певне уявлення про вище, священне, потойбічне.