Складність релігії, її органічна вписаність у суспільну історію зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія – це перш за все явище духовне, проте – не лише. Як правило, в структурі розвинених релігій виділяють такі її складові:

-          сукупність релігійних тверджень, знань, ідей та уявлень (це є так звана релігійна догматична складова релігії; слово “догмат” у перекладі із давньогрецької мови значить – незаперечне, безсумнівне положення); отже, перша складова релігії – це її ідейний (інколи кажуть – ідеологічний) зміст; сюди відносять і теологію – науку про Бога, тобто теоретичну складову релігії;

-          сукупність релігійних почуттів, станів та емоцій (емоційно-почуттєва складова); для релігії ця складова грає вирішальне значення, оскільки йдеться про такі фундаментальні та суто людські за природою почуття, як надію, віру, любов, про душевні переживання та заглиблення;

-          сукупність релігійних ритуалів, церемоній та обрядів (обрядова складова або релігійний культ, хоча останній має не єдине значення);

-          сукупність релігійних органів, організацій та інституцій (інституціональна складова); в даному випадку релігія постає через релігійні громади, об’єднання, клір (священики) і навіть певні підприємства; тут відкриваються юридичні, політичні, економічні, етнічні аспекти реального життя релігії;

-          нарешті, релігія – це певний спосіб життя, певна поведінка, певне унормування процесів життя; інколи релігійність людини можна визначити за тим, як вона поводиться, що вживає в якості їжі та ін.

Перелік вихідних складових релігії засвідчує: не можна думати, що релігія живе десь лише в наших думках, почуттях та мареннях. Вона живе в реальному суспільстві. В її функціонування включені реальні люди із їх перевагами та недоліками, доброчесностями та вадами. Як сукупність людей та певного типу організацій, вона має зв’язки із політикою, вихованням, економікою. В своїй догматичній складовій релігія плавно переходить у систему життєвих настанов, заборон, вимог; вона вимагає від своїх прихильників виконання певних ритуалів, обрядів, церемоній, а також певного спрямування життя, певного способу життя.

Як людину не можна уявити без або поза свідомістю, так само релігія не може існувати поза особливим станом чи спрямуванням свідомості. Тобто в релігії як явищі суспільної історії вирішальна роль належить релігійній свідомості. Цікаво зазначити, що в часи раннього християнства було поширене уявлення про те, що християни живуть в суспільстві так, як душа живе в тілі. В релігійній свідомості вирішальне значення належить її догматичній складовій: у більшості релігій вважається, що найперші догмати (незаперечні твердження віри) передані людям або самими богами, або тими людьми, яких вони обрали в якості посередників між собою та людською громадою. Російський богослов ХІХ – поч. ХХ ст. М.О.Новосьолов наводить наступне визначення догмату: “Догмати суть санкціоновані церквою та такі, що вказують віруючим шлях до спасіння, формули (знаки, словесні вирази) тайн царства божія, що відкриваються християнину [тут можна поставити - віруючому] через діяння та досвід у благодатному відчутті або ж у духовному спогляданні”. В розвинених релігіях догматика досить ретельно опрацьована, впорядкована, систематизована. Досить часто виділяють так звані “креденціальні” (від слова “кредо” – з латини – вірую) догматичні положення як такі, що складають ядро, сутність певної релігії. Інколи догмати класифікують таким чином, що частину їх визнають доступними для розумового осягнення, а частину – принципово позарозумними. Але в будь-якому випадку догматика постає концентрацією релігійних уявлень: навряд чи можна бути відданим віруючим без знання вихідних догматів своєї віри. Догматичною стороною релігії опікується богослов’я (лат. – теологія), основним завданням якого постає таке опрацювання догматики, що давало би її цілісно, несуперечливо, в провідних зв’язках із іншими елементами релігії. Розвинена теологія включає в свій зміст цілу низку напрямів або окремих дисциплін: догматичне богослов’я, еклезіологію (вчення про церкву), церковну історію, релігійну антропологію (певне тлумачення людини), пневматологію (вчення про дух), ноологію (вчення про розум та розумність). В деяких релігіях в зміст її ідейної складової включають також розроблену на грунті саме цієї релігії релігійну філософію; це стосується християнства, ісламу, буддизму, юдаїзму, індуїзму, даосизму та ін.

Для будь-якої релігії суттєве значення мають почуття, переживання, певні емоційні та психічні стани. Докладніше про це мова буде йти у темі, присвяченій релігійній свідомості, проте зараз зазначимо, що почуттєва сторона релігії пов’язана із самою сутністю релігійного відношення людини до дійсності: оскільки в релігії йдеться про дещо надзвичайне, священне, таке, що набагато перевершує не тільки людське єство, людський інтелект та людські можливості, а й усю світобудову, то релігійне відношення до дійсності може базуватись лише на безпосередньому відчутті або у формі якоїсь особливої наданості. Такий стан можна передати виразом: релігійне почуття або є, або його немає; воно не дозується якимись величинами. Згаданий вище Б.Паскаль зазначав, що “від пізнання Бога далеко до любові до Нього” (Думки, фр. 377). Тому в більшості релігій робиться відчутний наголос на необхідності того, щоби чуттєво-емоційне прийняття її вихідних догматів передувало будь-яким іншим інтелектуальним діям (Св.Августин в свій час сповідував тезу: “Вірую, щоби розуміти”).

Зупинимо увагу на ритуальну сторону релігії. Як правило цю її сторону позначають словом “релігійний культ”. Поняття культу може вживатися в широкому та вузькому значенні. В широкому значенні культ – це шанування чогось в якості вищого, священного. У вузькому значенні культ – це сукупність релігійних обрядів, свят, церемоній та дій. Основне завдання релігійного культу полягає у введенні віруючих в контакти із священними силами чи істотами (1). При цьому відбувається і входження віруючих у певний психологічний та емоційний стан, збудження в них гострих переживань, відчуттів або певних релігійних станів (2). За великим рахунком релігійний культ повинен вивести релігійну людину за межі повсякденності, породити в ній відчуття перебування в особливому вимірі дійсності або у контактах із незвичайним, вищим (3). Проте релігійний культ виконує ще й інші функції: через спільні дії та переживання він з’єднує віруючих у єдину релігійну громаду (4), певним чином організовує їхнє життя (5), засвідчує приналежність певної людини до якоїсь релігії або вірування (6). Останній функції досить часто надається особливого значення, оскільки вважається, що серйозність своєї релігійної позиції людина засвідчує саме через ретельне виконання культових дій.

Дуже важливу роль в реальному житті релігій відіграють релігійні організації. На першому плані тут перебувають церкви, які охоплюють віруючих якогось віросповідування в межах певних культурних традицій, країн, регіонів та інших територіальних одиниць. В більшості випадків до ознак церкви відносять: 1) самоуправління; 2) об’єднання віруючих на засадах спільності догматів та обрядів; 3) централізація, ієрархічна єдність священнослужителів. Церкви, як правило, мають досить складну внутрішню структуру: сюди входить більш дрібні об’єднання віруючих, такі як громади, різного роду релігійні комітети, підприємства, навчальні заклади, різного типу об’єднання священнослужителів та ін. На другому місці серед релігійних організацій перебувають конфесії (від лат. confessio – сповідування віри). Як правило, конфесії передбачають відмінності у змісті вихідних понять якоїсь релігії (тобто у віровченні) та у культі . Отже, конфесії – це об’єднання віруючих, що запроваджують в життя та відтворюють певні релігійні догми, образи, уявлення, виконують релігійно значущі види діяльності. Дослідники відзначають, що не існує чіткого визначення поняття конфесії, оскільки у конфесійному поділі віруючих тою чи іншою мірою задіяний майже весь комплекс елементів, притаманних релігії. Внаслідок сказаного досить складно визначити, які саме відмінності можна вважати відмінностями церков, а які – конфесій; інколи кажуть, в між різними церквами існують конфесійні відмінності. На протязі всієї історії християнства певні групи людей відхилялись від узаконених церковною більшістю ортодоксальних (правильна думка) норм та принципів. Ті групи віруючих християн, що відокремлювались від церковної більшості, ще в ранньому християнстві отримали назву сект (від лат. – замкнена група людей). Поняття “секти” і “культи” досі не набуло однозначного розуміння, оскільки у різних науках воно по-різному тлумачиться. Богослов’я (теологія) сектантами і членів культів вважає тих, хто: 1) веде замкнутий спосіб духовного життя; 2) приховує фактичні наміри своєї діяльності; 3) прагне здобути більшу кількість своїх прихильників значною мірою через прозелітизм (перехід віруючих до іншої конфесії або релігії); 4) прагне докорінно спотворити, фальсифікувати усталене віровчення (під маскою позірної об’єктивності); 5) культивує погордливе, зневажливе ставлення до звичаєвого-обрядового укладу тих віруючих, серед яких ведеться відповідна пропагандистська діяльність; 6) прагне будь-якими засобами набути собі прихильників, в тому числі влаштовуючи заходи у людних місцях (стадіони, спортивні арени, тощо, вдаючись при тому до зовнішньої показовості, популізму). В діяльності частини із них проглядається неприйняття християнства (хоч дехто з них іменує себе християнами, наприклад, Свідки Єгови). Разом з тим ці поняття, зокрема термін “секта”, є історично змінне явище. Наприклад, на початку ХVІ століття римо-католицькому богословові Мартину Лютеру було оголошено анафему (прокляття) з боку папського Риму, а новоутворений напрям протестантизм було названо єретичним, тобто таким, що порушує церковні  догми. Але згодом офіційний Рим не тільки змінив свій погляд (зняв анафему), а й почав підтримувати різноманітні контакти з протестантами, зокрема - у справах поглибленої євангелізації, а також в сфері соціальних доктрин Церкви.

Проте лише після утвердження  протестантизму, а особливо у ХVIII – ХХ ст. почали стрімко виникати та розростатися численні християнські секти, що запроваджували свої обряди та свої тлумачення певних церковних канонів. Дуже відомими є секти баптистів (вважають, що хреститися може лише доросла людина, яка вже може бути свідомою щодо вибору віри), євангелістів (що визнають першим завданням християнина вчитуватись в Євангелія та очікувати сходження на себе благодаті Святого Духу), “свідків Ієгови”, мармонів (святих християнської церкви останніх днів) та ін.

Нарешті, кінцевий сенс релігійної орієнтації людини спрямований до зміни її життя, до введення його в особливий життєвий ритм, режим. Релігійна людина, як правило, не може собі дозволити якісь вчинки, як не може вона нехтувати життєвими, моральними настановами своєї релігії. Хоча в реальному функціонуванні релігії на першому помітному плані перебувають церковні організації, обрядові дії, священнослужителі, будь-яка релігія виправдана лише тоді, коли вона здатна змінити життя людини, її відношення до світу й до себе самої. Найчастіше ця риса релігії проявляється в якихось діях віруючих (наприклад, хреститися на храм, молитися та ін.), в дотримування ними заборон або певних релігійних традицій (відвідування храму, участь в святах), в способах побудови взаємин із іншими людьми і т. ін.

Отже, в своєму дійсному функціонуванні релігія проявляє себе як досить складний організм, що передбачає існування цілої низки особливих елементів.