Сучасні геополітичні спрямування Росії. Росія прагне залишитися євразійською державою, її владні структури намагаються не тільки тримати в покорі автономії й республіки, які розташовані на її території, а й зберегти вплив у всіх післякомуністичних країнах. Дискусії в Москві неухильно спрямовані на утвердження активної домінантної ролі Росії у світі.

"Ультрапрагматичність" російських аналітиків нерідко межує з цинізмом, коли країнам Балтії й Україні відводиться роль "зони стратегічного суперництва", колишнім республікам СРСР загалом — "зони особливих інтересів Росії", а країнам Східної та Центральної Європи — "поясу нейтральних слабоозброєних держав". Можливо, не вина, а біда Росії в тому, що її влада й досі уявляє Європу поділеною на "сфери інтересів" поясом "нейтральних слабоозброєних держав".

Головний чинник знешкодження зовнішньої загрози московські стратеги вбачають у підтримці доцентрових рухів у межах СНД, передрікаючи розділ України та приєднання її східних і південних областей до Росії, а також відверте втручання у внутрішні справи інших сусідів.

"Що маємо зараз? — запитує В. Жириновський. — Зруйнування СРСР (Росії), відпадіння від єдиної Російської держави Казахстану, Середньої Азії, Закавказзя, України, Молдавії. Це чергова спроба відкидання росіян на Північ, куди їх колись загнали монголо-татари і західноєвропейці. Тому концепція "кидка" на Південь включає в себе і відновлення історично сформованої території нашої країни. Ця концепція проектується не тільки на майбутнє, а й на нинішню політику, яка відповідає національним інтересам Росії". І далі: "Якщо перед Росією і стоїть завдання руху на Захід, то, насамперед, треба вернутися в свій геополітичний простір, цебто возз´єднати території України, Білорусії, Прибалтики, а також відновити свій переважний вплив у Східній Європі".

Геополітичні погляди лідера ЛДПР сягають далеких горизонтів: "Росія буде простягатись на півночі до Льодовитого океану, на сході — до Тихого океану, на заході через Чорне, Середземне і Балтійське моря — до Атлантичного океану і, нарешті, на півдні через дружні нам країни і народи до Індійського океану... Буде досягнуто домовленості з Кабулом і Тегераном про створення коридору між Афганістаном і Іраном, по якому Росія вийде до Індійського океану. При цьому придбання територій і якихось привілеїв на півдні для Росії — це буде не винагорода, це буде нормальний розвиток геополітичних чинників".

Вірус гігантоманії, уявлення світу виключно як поля стратегічного суперництва різних таборів уразив значну частину політичного істеблішменту і навіть простолюду.

Найважливішим кроком у здійсненні своєї мети — панування в регіоні — Росія вважає досягнення якомога тіснішої ідейно-політичної, військової й економічної інтеграції держав СНД під російським контролем. Для закріплення своєї присутності в країнах колишнього СРСР Росія використовує всі можливі форми впливу, починаючи від інформаційної експансії і закінчуючи відвертим економічним чи військовим шантажем. Усі ініціативи, які стосуються спільного захисту зовнішніх кордонів СНД, єдиної митної системи, спільного економічного й інформаційного простору, створення центральних наддержавних органів Співдружності йдуть від Москви. Росія наполегливо намагається перетворити СНД на оновлену Російську імперію. Цілком можливо, що на перших порах росіяни бачать СНД як конфедерацію, в якій держави матимуть різну міру незалежності, але в найголовніших питаннях усі підпорядковуватимуться єдиному центру — Москві. Звичайно, що переростання конфедерації у федерацію, а потім — у єдину Росію буде лише питанням часу.

Створення на базі СНД нової Російської імперії потягне за собою інші наслідки. Росія неодмінно почне розширювати сфери свого впливу, зокрема, на східноєвропейські країни колишнього комуністичного табору. Своє намагання домінувати в Європі Москва може реалізувати єдиним доступним і традиційним для неї способом — мілітаристичною могутністю.

У протистоянні з Заходом Росія зазнала безумовної поразки. Багатьом почало маритися, що під загрозою опинилася національна самобутність Росії, що для неї і виникла небезпека втратити економічну й культурну незалежність внаслідок цілеспрямованого наступу Заходу, який намагається підпорядкувати Росію своїм інтересам.

Відмова від попередніх ідеалів і прийняття цінностей ворога, втрата загарбаних територій і відвертий вияв ненависті з боку колись поневолених народів, падіння колишньої могутності і зменшення поваги в світі, економічна криза, соціальне розшарування і розбрат у російському суспільстві, розгул злочинності тощо — все це глибоко травмувало росіян, вразило їхнє почуття імперської вищості над іншими.

Звичайно, що в таких умовах визначальним для пересічного росіянина є прагнення взяти реванш за поразку перед Заходом. Це прагнення сьогодні, на жаль, домінує серед вищого керівництва Російської Федерації. Саме туга за втраченою владою над народами лежить в основі теперішньої політики Москви.

Політика Росії стосовно України. Оцінюючи геополітичне положення України, слід враховувати дві обставини, які можуть відіграти визначальну роль у відносинах з північним сусідом:

1)      реакційні сили в Росії займають сильніші позиції, ніж в Україні, вони користуються підтримкою значної частини населення;

2)      розмежування у стані демократів і зростання комплексу великодержавности.

Як це не прикро усвідомлювати, але утвердження незалежності України — це неминуча конфронтація з Росією, виснажлива боротьба з усіма зовнішніми і внутрішніми силами, які прагнуть знищити українську державність. Суспільна думка російських націоналістів найдужче вражена саме незалежністю України, і вони поділяються на тих, хто виступає за політику тиску з метою відновити стратегічне й культурне єднання Росії й "православної України-Руси", й на тих, хто прагне повернути деякі українські території, на яких проживає значна кількість етнічних росіян.

От чому в значної частини політиків і науковців національно-демократичного спектра України відчутне прагнення дистанціюватися від Росії. Адже переважна більшість громадян бажає жити в незалежній державі. Водночас вони не проти добросусідських відносин з Росією. А дехто вбачає в Росії тільки віковічного ворога, з яким і відносини повинні бути відповідними. І скажемо відверто: підстав для саме такої оцінки Росії достатньо, адже у цій державі чимало і досить впливових сил, яких не влаштовує українська незалежність. Вони не в змозі позбутися великодержавних, шовіністичних амбіцій. Не можна заплющувати очі на те, що незалежне існування України більшості політиків у Росії уявляється штучним, тимчасовим. Цю думку сформулював член Президентської ради А. Мігранян: "Україна є крихким, штучним гетерогенним етнополітичним утворенням, яке не має реальних шансів на формування власної державності...". Усіляко пропагується ідеологія вищості російських еліт, відновлення російської великодержавності. У керівних колах Росії явно проступає бажання якимось чином вплинути на Україну, аби домогтися тіснішого інтегрування її з Російською Федерацією.

Стосунки Росії з Україною ускладнюються історичними й психологічними досвідами сторін: росіяни розглядають українців як частину православної слов´янської цивілізації, створеної завдяки злуці українців, росіян і білорусів під керівництвом Росії; українцям же характерна сильна самосвідомість окремої нації, відмінної від російської. Російська політична думка ніколи ,>, не розглядала Україну як самостійну політичну силу, завжди була схильна вважати її органічною складовою частиною Росії, без якої справжньої Росії й бути не може. Згадаймо хоч би М. Карамзіна, який підкреслював, що "сили Росії не в Сибіру, а в Малоросії".

Нині цей багатовіковий стереотип поступово тускніє, але вищий політико-управлінський істеблішмент спить і бачить Україну "запряженою в російського воза". Це — заяви про Крим і Севастополь, про Схід і Південь України, навіть незважаючи на ратифікацію парламентами обох держав широкомасштабного українсько-російського договору.

Але не варто як недооцінювати, так і переоцінювати ці загрози. Україна вже перетворилася на визнаний і відчутний чинник всесвітнього співжиття і тому ніякі агресивні зазіхання ззовні на її суверенітет неспроможні змінити ситуацію. Незалежність України скоріше в її власних руках, зокрема в соціально-економічній сфері. Глибока економічна криза, яка вразила українське суспільство, може призвести в недалекому майбутньому до остаточної втрати інтересу громадян до виконання певних функцій громадянина своєї держави, до необхідності підтримувати і захищати її суверенітет. Значною мірою це буде залежати й від збалансованої політики держав Заходу, від співдружності із США, з "великою сімкою", ЄС. Саме вони мають бути посередниками в усуненні наявних російсько-українських розбіжностей.

"Російська ідея": поняття і сутність. Російська націонал - шовіністична ідея "собирания земель русских" завжди мала вагу. Нині ця ідея, замінивши собою здискредитовані комуністичні ідеали, за наявності вольового деспотичного лідера цілком можливо стане потужним чинником політичного життя Росії. Не виключено, що в російському суспільстві дотримуватимуться певних демократичних принципів. Але від того, наскільки сильною буде внутрішньополітична єдність росіян, значною мірою залежатиме й успіх відновлення імперського панування Росії.

Визначальною парадигмою російської культури, яка завжди визначала й продовжує визначати політичні, релігійні, філософські й літературні орієнтири росіян, є "русская идея". Термін "русская идея" ввів у політичний обіг С. Соловйов у книжці під такою самою назвою, що була видана у Франції в 1888 p., а російською мовою вийшла у 1911 р. в Москві. Ста років існування цього терміна виявилося замало для чіткого визначення його. Досить популярна праця М. Бердяева "Русская идея" (Париж, 1946) також не розставила всі крапки над "і". М. Бердяев характеризує "русскую идею" через риси (месіанська, релігійна, есхатологічна), але не дає їй чіткого визначення. "Мене буде цікавити не стільки питання про те, чим емпірично була Росія, — писав М. Бердяев, — скільки питання про те, що замислив Творець про Росію, осягнути розумом образ російського народу, його ідею". Те саме бачимо у С. Соловйова: "Ідея нації є не те, що вона сама думає про себе в часі, а те, що Бог думає про неї у вічності".

Певно, що сприйняття постулату про Божий задум при формуванні й розвитку російської нації і є головною методологічною помилкою, яка не тільки не дає змоги зрозуміти "русскую идею", а й зводить усю складність проблем до небезпечної ідеї "богообраності", комплексу самосвятості і самопрославляння. В основі її лежить утопія, чекання міфічного подолання будь-якого конфлікту через абсолютну одностайність, соборність, уселюдність. Світ міфа — це такий світ, де немає незрозумілого і немає проблем. Існує тільки те, що людина хоче бачити і розуміти. Через це світ уявляється простішим, а зіткнення з реальним світом набуває трагічного змісту. Культура замикається в певних межах і має за основу тільки те відбіркове сприйняття дійсності, яке є бажаним. Небажане вилучається, знищується або робиться "неіснуючим". Апокаліпсична ідея кінця історії (кінець світу, царства Антихриста, комунізму тощо) займає одне з головних місць у російській культурі. Таким чином, "русская идея" є стрижнем, навколо якого групуються всі культурні прояви нації, що й дозволяє говорити про неї як про парадигму російської культури.

Узагалі серед усіх прошарків російського суспільства панувала впевненість у якійсь винятковій місії Росії, у тому, що саме вона осяяна істиною і через те зобов´язана нести її всім країнам світу, хай навіть ціною страждань і крові. Спочатку доктрина месіанства Росії ґрунтувалася на ідеях російського православ´я. Пізніше, в часи існування СРСР, — на ідеї "світлого комуністичного майбуття". Пересічний росіянин у радянські часи нітрохи не сумнівався, що саме на Росії лежить велика відповідальність за долю людства, щастя якого нібито залежить від перемоги СРСР над світовим капіталістичним злом.

І ось радянська імперія зазнала краху. Від Росії відкололася низка країн, народи яких проголосили незалежність, у тому числі й Україна. Сфера домінування Росії у навколишньому геополітичному просторі значно звузилася. Перед нею все реальніше почала поставати "жахлива" перспектива стати Росією в етнографічних межах, тобто стати такою, як усі інші країни Європи. Для значного числа росіян це був справжній шок. Ще донедавна вони почувалися володарями півсвіту, а сьогодні в багатьох колись підконтрольних країнах "невдячні" народи "образливо" називають їх "національною меншиною". Ось чому почуття ураженого самолюбства, жадоба реваншу домінують як серед пересічних громадянин, так і серед деяких представників вищого керівництва Росії.

Слов´янська єдність. Сучасний панславізм. Міф про слов´янську єдність проходить через усю історію слов´ян і являє собою етноцентричну утопію, яка не має шансів на втілення, адже їхні територіальні претензії залишаються досить небезпечними, бо слов´яни поділені на засвоєні ними грецьку і римську традиції. Навіть усередині релігійно ідентичних слов´ян напруження і конфронтаційність стають досить небезпечними. Про це засвідчують розбрати в українсько-московських і сербсько-македонсько-чорногорських церковних відносинах.

Увертюрою до російської політичної експлуатації слов´янського патріотизму, в якому утопічні сподівання спирались на апеляцію до "сакрального носія панслов´янської ідеї" — московського царя, був трактат дубровницького історика Мавра Орбіні "Королівство слов´ян" (1601), який папський престол відразу ж включив до реєстру заборонених книг, але згодом за наказом Петра І його було видано в Росії.

Речники слов´янофільської течії — досить потужної течії російської інтелектуальної думки — шукали в матеріально відсталій

Росії духовне багатство "Третього Риму", покликаного утворити й очолити нову, духовно глибшу, неєвропейську панслов´янську цивілізацію. Вони просто не розуміли, що інші меншокількісні, передусім східнослов´янські, народи не хочуть бути молодшими братами росіян. Міф про єдність руських земель тільки ідеологічно забезпечував "збирання земель" московськими князями. Провіденціалізм російського царя розширив сферу московських інтересів на всі православні землі. Панславізм поширив її на всі слов´янські землі. Міфологема загибелі Європи — відродження Росії забезпечила московський поступ до Європи.

Російський експансіонізм за довгі століття існування царської Росії призвів до глибокого вкорінення ідеї російського месіанства на побутовому рівні. Росіяни просто не звикли розглядати себе як націю, обмежену будь-якими державними кордонами, не звикли рахуватися з національними побажаннями інших народів, себто інородців. Російський панславізм був центром політичної культури Росії. Навіть найдемократичніші представники російської інтелігенції ніколи не розуміли прагнення українців до свого національного самовизначення. Яскравий приклад тому — С. Булгаков, який вважав українців нацією, яка сама себе вигадала. У різних інтерпретаціях ця думка повторюватиметься потім. Твердитимуть, що німці вигадали Україну, Ленін вигадав Україну (Д. Волкогонов). Засліплені міфом "російської ідеї" — "ідеєю Третього Риму", імперські провідники мріяли про російське домінування над цілим світом, марили Константинополем. Російська історіографія звикла виводити початок Росії з "матері городам руським" — Києва. Якщо ж Київ — українське місто, значить, історія залишається без свого початку, і тоді "російська ідея" неминуче зазнає великої модифікації і трансформації.

Нежиттєздатність панславізму знайшла своє підтвердження в подіях 20 ст. Більшовицьке "братерство" в подобі "пролетарського інтернаціоналізму" ґрунтувалося на насильстві і братовбивчих війнах або ж на "братерстві" і "єдності" в югославському варіанті — це відносини зверхності одного етносу над іншим.

На всіх етапах розвитку панславізму немає жодного прикладу, коли б ідея слов´янського єднання як політична форма вирішення проблем недержавних народів дала позитивний результат. Усі спроби утвердити ідею славізму для державних народів закінчувалися поразкою, часом з вельми трагічними наслідками.

Це і зникнення сербських поселень на Україні у 18 ст. внаслідок російської колонізації, численні репресії українських прихильників єднання на засадах рівноправ´я.

Попри все, "слов´янська ідея" живе й нині. Здебільшого вона використовується спритними політичними містифікаторами задля порятунку агонізуючих імперій. Прикметне, що "сигнали" про єднання, скорбота з приводу розпаду найчастіше надходять саме з колишніх імперських центрів. Звідси — спалахи бєлградсько-московського братства чи поширення міфологем про "сатанізацію сербів", "заколот проти православ´я", "опір усташизму" або "бастіон проти мусульманства". Балканський досвід засвідчив, що задля ідеологічного виправдання воєнних дій провокували міжетнічні конфлікти. Але історія засвідчує стару істину: що сильнішим є примусове об´єднання та його утримування, то сильнішою буде майбутня розплата — роз´єднання.

Події жовтня 1993 р. в Москві, війна в Чечні, позиція Росії щодо Криму, її "миротворництво" тощо вказують на те, що російська ідеологія суттєво не змінила стратегії й тактики свого розвитку. Російське суспільство (як і століття перед цим) єднає "русская идея", несумісна з поняттями демократії, прав людини, вільної економіки, з прагненням до відкритого суспільства. Але чи розумно брати з собою в 21 ст., де нас ждуть нові випробування, проблеми століття, яке вже минуло?

Російське питання як головна етнополітична проблема України. Короткочасне культурне відродження України стало розстріляним відродженням. Страхітливий голодомор 1932— 1933 pp., свідоме винищення сталінським режимом селянства, духівництва, представників науки і культури, масовий геноцид проти інтелігенції та інших свідомих верств населення, примусове насаджування замість українського всього російського — це все трагедія величезного масштабу, від якої і нині галузиться більшість усяких негараздів.

Етнополітична проблема в Україні — це не проблема кримськотатарського, польського, німецького і навіть не російського народів. Росіяни в Україні, незважаючи на всілякі пропагандистські спекуляції й підбурювання, не відчувають ані найменших утисків. За даними перепису 1989 р., в Україні проживає 11,4 млн росіян. На тисячу працюючих вищу освіту мають 482 росіянина і 355 українців. Висока концентрація росіян у містах зумовила великий відсоток росіян, зайнятих розумовою працею. Російське населення має вільний доступ до російської періодики, книг, кіно і т. ін. Більшість фільмів українського кінопрокату демонструються російською мовою. Щороку російською мовою виходить більше ніж половина усіх видань. Із понад 1,5 тис. газет, що видаються в Україні, абсолютна більшість — російськомовні. Культурні потреби росіян задовольняють 13 державних російських театрів, 90 театрів-студій. Російських філологів готують в Україні вії університетах, у 20 педагогічних університетах і педінститутах. У вищих навчальних закладах російською мовою навчається 55,6 % студентів, у ПТУ — 48 %. Це — одна з причин того, що в Україні немає соціальної бази для створення екстремістських організацій на зразок Інтерфронту чи "Пам´яті", які б ставили своїм завданням повернення в лоно Росії чи приниження гідності людей іншої національності. А в Росії проживає близько 10 млн українців. Але там немає жодної української школи, факультету, вищого навчального закладу, театру, газети. Усе українське давно витруєно дотла.

Саме тому головна етнополітична проблема в Україні — не російські меншини, а проблема північного сусіда, проблема відносин з Росією як державою, від якої нерідко лунають територіальні, політичні та інші вимоги і погрози. Після 1930 р. в СРСР не було жодної союзної чи автономної республіки або області, де проти корінної нації не було б висунуто звинувачення в буржуазному націоналізмі й зраді батьківщини. Тільки російська мова була ознакою політичної благонадійності, правовірності. Усе російське розглядалось як вище, добротніше й прогресивніше.

Події в Чечні показали, що Росія не бажає повернення етнічних росіян на батьківщину, тому вони шукають притулку в Україні і Білорусі, в кавказьких республіках. Очевидно, все буде залежати від економічних чинників. Підвищення життєвого рівня громадян автоматично призведе до послаблення сепаратистських настроїв серед російськомовного населення Сходу і Півдня України.

Очевидно, єдиним реально загрозливим об´єктом, яким Росія здатна маніпулювати, є Крим, де Москва проводить антиукраїнську пропаганду. Відвоювавши інформаційний простір у Криму, Москва під маркою "захисту російськомовного населення" втручається у внутрішні справи України, а це не може не ускладнювати українсько-російські взаємини. Українці Криму — чверть населення автономної республіки,— не маючи своїх шкіл, театрів, газет, радіо тощо, можуть створити відповідні антиросійські прецеденти.

Проблеми національної безпеки України. Національна безпека — це стан суспільства, за якого сукупність державних і суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів націй, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішньої і внутрішньої загрози.

Відповідно до такого визначення, до основних показників національної безпеки належать: національна незалежність і суверенітет, територіальна цілісність; розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість і дієвість законодавчої бази правової держави; захищеність особи; економічні можливості держави; стан збройних сил, їхня боєздатність і боєготовність; національне визначення і самобутність; розвиток національної самосвідомості, культури, мови; наявність загальної стратегії національного розвитку, "національної ідеї", загально-визначеної мети; національна єдність і згода; внутрішньополітична стабільність; готовність і здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

Основними напрямами забезпечення національної безпеки є проведення збалансованої внутрішньої та зовнішньої політики, чітке визначення загроз і прийняття відповідної воєнної доктрини (сукупність офіційно прийнятих у державі поглядів на формування й застосування військової сили) для забезпечення безпеки життєво важливих інтересів держави.

Головними об´єктами національної безпеки є: громадянин — його права і свободи; суспільство — його духовні й матеріальні цінності; держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність. У концепції національної безпеки України відображено основні принципи її забезпечення. Це — верховенство права, пріоритет політичних заходів у розв´язанні конфліктів, відповідність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам.

Національна безпека передбачає убезпечення від загроз у державно-політичній, економічній, соціальній, екологічній, інформаційній, демографічній та освітянській сферах.

У державно-політичній сфері Україні загрожує: втручання в її внутрішні справи з боку інших держав, висунення територіальних претензій до України (наприклад, Росія — Крим; Польща — Галичина; Угорщина — Закарпаття; Румунія — частина Буковини і Бессарабії, острів Зміїний) та посягання на її державний суверенітет; воєнно-політична нестабільність і конфлікти в сусідніх країнах; посягання на конституційний лад держави; наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах і з боку певних політичних сил; загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин; порушення принципу поділу влади; відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби з корупцією та організованою злочинністю; наявність незаконних збройних формувань.

В економічній сфері — це неефективність системи державного регулювання економічних відносин, економічна ізоляція України від світової економічної системи, наявність структурних диспропорцій в економіці, непослідовність у проведенні економічних реформ, невирішеність проблеми енергетичної, ресурсної і технологічної залежності від інших держав.

У соціальній сфері небезпечними є істотне зниження життєвого рівня переважної частини населення, соціальна незахищеність, зростання кількості безробітних, прояви моральної й духовної деградації в суспільстві.

В екологічній сфері особливу небезпеку становлять значні антропогенні порушення і техногенні перевантаження, негативні екологічні наслідки чорнобильської катастрофи, неефективне використання природних ресурсів, застосування шкідливих технологій, особливо в хімічній, металургійній та гірничовидобувній галузях промисловості.

В інформаційній сфері небезпечною для України є інформаційна експансія з боку інших держав і повільне входження України у світовий інформаційний простір, недостатність зусиль і послідовності в створенні об´єктивних уявлень про нашу державу, відплив інформації, що становить державну таємницю.

Дуже небезпечними є й прояви депопуляції (перевищення смертності над народжуваністю) і неконтрольованої міграції у демографічній сфері, що веде до дестабілізації становища, можливості контрабанди зброї, наркотиків, стратегічної сировини і т. ін.

У сфері науки й освіти небезпеку для життєдіяльності країни становлять також зменшення, а часом і згортання дослідницьких робіт у галузі фундаментальних наук, незавершеність реорганізації системи освіти, відплив з України її інтелектуальних сил.

Усі названі чинники є руйнівними для Української держави. Виходячи з миролюбного характеру нашої держави, а також із реальної загрози ззовні, національна безпека повинна формуватись як оборонна. У цьому плані багато залежить від конкретної співпраці України і країн Заходу і, зокрема, НАТО. Наша держава підписала "Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною". Проте, як зазначалося в матеріалах міжнародної конференції "Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти" (Київ, 2001), існує також багато проблем, пов´язаних із співробітництвом України з НАТО, а точніше, взаємодією Україна — НАТО та наслідками цієї взаємодії. Ці проблеми є досить серйозними і, з огляду на економічні та політичні наслідки їх, напрошується відоме питання Дейла Карнеги: "Чи не забагато ми платимо за свистульку?". Чи, може, перед тим як розвивати і продовжувати далі співробітництво, треба об´єктивно підбити здобутки і збитки цього співробітництва як в економічній, так, особливо, у політичній сферах, зважаючи на специфіку українсько-російських відносин? Загальна сума допомоги НАТО Україні в рамках програми співробітництва за останні 8 років оцінюється приблизно в 100—200 млн дол., а втрати України внаслідок санкцій проти Югославії вже перевищили 4,5 млрд дол. і продовжують зростати.

Нагадаємо, що українське "Дунайське пароплавство" було до 1992 р. найкрупнішою пароплавною компанією на Дунаї. Сьогодні, завдяки санкціям і косовській кампанії, воно повністю паралізовано. Десятки пароплавів і барж заблоковані в портах європейських країн. Поставки вантажів, зокрема української залізної руди на металургійні підприємства Південної та Центральної Європи, припинені. І тому цілком природно виникає питання: проти кого в Європі проводяться санкції? Проти Югославії чи проти України? І чому після закінчення косовської операції та югославської кризи в цілому Україна опинилася практично вилученою з процесів реконструкції регіону?

Інша серйозна проблема — це проблема економічного співробітництва з НАТО у військово-промисловій сфері. Європейські країни-члени НАТО відмовилися, насамперед з політичних причин, від закупок українського військового транспортного літака АН-70, який уже сьогодні має значно кращі параметри, ніж віртуальний натовський прототип, що буде готовий лише через кілька років і коштуватиме набагато дорожче. Тобто і тут для України двері залишилися зачиненими.

Такий підхід країн НАТО до української першокласної техніки, яка не має аналогів у світі, ставить питання не тільки про співробітництво у НАТО у згаданій сфері, а й про доцільність переходу на натовські стандарти в цілому. Це дуже серйозний і відповідальний крок. Навіщо його робити, коли ринки продажу і реконструкції озброєнь країн НАТО для України закриті? Чи не варто шукати зацікавлених партнерів у країнах Близького та Середнього Сходу, Південно-Східної Азії чи Африки? Там натовські стандарти не тільки не потрібні, але й заважають, оскільки більшу частину озброєнь складають озброєння радянського і пострадянського періодів. У цьому плані цілком доречно прислухатися до думки керівника "Укрспецекспорту" (органу, відповідального за експорт озброєнь) Валерія Малева, який прямо каже, що сліпе слідування стандартам НАТО на практиці призводить до втрати робочих місць, експортного потенціалу та ринків збуту. На його думку, має щонайменше зберігатися розумний баланс між натовськими стандартами і традиційними стандартами, яких вимагають відкриті для України ринки збуту.

В умовах, коли ринки озброєнь країн НАТО закриті для України, знову ж таки виникає питання про доцільність розширення співпраці з Росією у військово-промисловій сфері. Це стосується й сучасної високоточної зброї, і систем ППО, і ракетно-зенітних комплексів, й авіаційної техніки. За будь-яких обставин усі ці можливості мають бути ретельно проаналізовані.

Отже, ані участь України в підтриманні миру в колишній Югославії чи в показових навчаннях типу "Щит миру", ані співпрацю в рамках "Партнерство заради миру" ще не можна визнати справді вирішальними кроками України до європейської системи безпеки, оскільки жоден з них не має широкомасштабного характеру, не гарантує безпеки України, зміни її "буферного" — між Заходом і Росією — статусу, реального залучення до ефективних структур безпеки в Європі. Перспективи такого залучення пов´язуються з укладенням широкомасштабного багато-або принаймні двостороннього договору між Україною і НАТО.

Це буде однією з форм повернення України від Євразії до Європи. Сильна, незалежна і демократична Україна — гарант стабільності не тільки самої України, а й Росії та всієї Європи.