Що ж собою являє політичний менеджмент?

Політичний менеджмент як один із різновидів менеджменту являє собою таку систему управління, в основі якої покладено політичні процеси, передбачення їх наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації їх у політичній практиці.

У системі сучасного управління поняття "політичний менеджмент" вживається в багатьох значеннях. Виділимо із них чотири найбільш вживані:

1)      політичний менеджмент як соціальний інститут, який впливає на все політико-правове життя сучасного суспільства, суспільну, масову свідомість населення, структуру влади, політичну діяльність громадян;

2)      політичний менеджмент як сукупність людей (менеджерів), які професійно зайняті політичною діяльністю в сучасному ринковому демократичному суспільстві або ж мають реальні механізми впливу на формування політики завдяки наявності у них політичних, економічних, психологічних, організаційних та інших важелів влади;

3)      політичний менеджмент як наукова дисципліна, яка комплексно вивчає політичні, економічні, організаційно-технологічні, правові, психологічні та деякі інші аспекти, механізми управління політичною діяльністю в суспільстві. Іншими словами, йдеться не про якийсь-там частковий вплив з використанням лише обмежених (для прикладу, тільки політичних) важелів, а про комплексний вплив на політику, політичні рішення, що приймаються в суспільстві;

4)      політичний менеджмент як мистецтво ("ремесло") політичного управління та регулювання, тобто йдеться про розроблення, використання, удосконалення відповідних методів, засобів, технологій та інших чинників впливу на політичні процеси і відносини.

Політичний менеджмент являє собою спробу осмислити найважливіші тенденції формування сучасного типу управління, спроектувати таку модель політичного управління, якій би були притаманні конструктивність, компетентність, професіоналізм, установка на гуманістичні цінності.

Становлення ринкових відносин потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в органах місцевого самоврядування, громадських об´єднаннях, політичних партіях і комерційних структурах в ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичної герменевтики, політичної комунікації, політичного лобіювання та ін.

Політичний менеджмент як наука про концептуалізацію політичної дійсності включає:

• маркетинговий аналіз кон´юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу "політичного товару" — організації, лідера, кандидата, політичної платформи;
• політичне забезпечення бізнесу;
• вивчення політичних і соціокультурних чинників, які впливають на ділову активність;
• зв´язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання;
• оволодіння мистецтвом роботи з людьми й організаціями;
• опора на моральні, етичні, естетичні цінності.

Узагалі політичний менеджмент полягає в безпосередньому розгляді і втіленні в життя політичних рішень, розробленням яких займається спеціалізована група людей (політична, правляча еліти та ін.). Така група ставить собі за мету домогтися виконання політичних рішень і відповідної поведінки членів суспільства за допомогою правових норм, умовлянь та маніпуляцій.

Політичне рішення — це завжди процес, який починається з появи політичної проблеми і закінчується з вирішенням її.

Політичне рішення — це і спосіб реалізації інтересів учасників політичних подій. Політичне життя суспільства не зводиться до взаємин тільки тих, у кого влада в руках, і підлеглих. Воно є взаємодією інтересів різних учасників політичних подій, які мають на меті щось своє.

Політичне рішення представляє і засіб розв´язання конфліктних політичних ситуацій. Зазвичай вони розв´язуються за допомогою не одного, а здебільшого цілої серії політичних рішень, кожне з яких повинно стати кроком політичної мудрості, уважності, обережності та згоди, тому що йдеться про стикування інтересів протилежних, а нерідко й антагоністичних.

Політичне рішення — це й усвідомлений вибір суб´єктом діяльності варіанта дій з багатьох можливих. Даний варіант політичного рішення прямо пов´язаний з такими умовами прийняття його, як воля і відповідальність: чим вищий статус суб´єкта, який приймає рішення, в піраміді учасників політичних подій, тим вищий ступінь його волі у виборі варіантів дій, але водночас і вищий рівень його соціальної відповідальності за обраний варіант.

Політичне рішення — це ще й вольове зусилля того, хто приймає рішення. Досягти наміченого результату — це значить урахувати можливу протидію інших учасників політичних подій, отже, передбачити витрату значних вольових зусиль на реалізацію його.

Відтак, політичне рішення — це складне діалектичне переплетення об´єктивного і суб´єктивного в політичному процесі. При цьому в того, хто приймає рішення, завжди буде велика спокуса збільшити частку суб´єктивного в майбутньому рішенні. Надійною перепоною для такої спокуси служить дотримання низки вимог.

Доцільність ухвалення рішення. Навіщо приймається рішення? З якою метою? Для чого? — запитання далеко не риторичні. Чи бажає політик виявити, показати себе в політичному процесі, чи він проштовхує рішення в інтересах дуже вузького угруповання, чи вирішується проблема широкої суспільної значущості — усе це треба з´ясувати ще до початку роботи над політичним рішенням.

Своєчасність розроблення рішення. Усяка політична дія, тим більше політичне рішення, повинні відбуватися вчасно. Класичним прикладом дотримання цієї вимоги можна вважати знамените висловлювання: "Учора було рано, завтра буде пізно, владу варто брати сьогодні".

Системність урахування чинників, значущих для ухвалення рішення. Всебічність і повнота аналізу й оцінка всіх даних про ситуацію, яку варто змінити політичним рішенням, всебічність і повнота аналізу й оцінка всіх наслідків політичного рішення, що приймається, — ось сучасний стиль діяльності серйозного політика.

Відповідність прийнятого рішення чинним у суспільстві правовим нормам, законам. Політичні рішення, особливо радикального характеру, приймаються і реалізуються на тлі вже сформованих суспільних відносин, закріплених системою прийнятих у суспільстві нормативних актів. Дуже важливо, щоб нові прийняті рішення не виходили за рамки цієї системи.

Підпорядкованість процесу приймання й реалізації рішення дії загальних принципів людської діяльності, таких, як науковість, реальність, конкретність, конструктивність, альтернативність, оптимальність, можливість контролю.

У суспільстві з досить високим рівнем політичної культури прийняті рішення в основному відповідають викладеним вище основним вимогам, і тому реалізація їх не порушує цілісності і стабільності політичної системи суспільства в цілому. А там, де ці вимоги не враховуються чи враховуються не повною мірою, прийняті політичні рішення нерідко призводять до серйозних політичних і економічних криз.

Необхідність прийняти політичне рішення виникає в умовах конкретної політичної ситуації. Навіть у ситуацій, коли суспільство перебуває у відносно стабільному стані, коли "верхи" і "низи" взаємно задоволені раніше прийнятими політичними рішеннями, не пред´являють претензій один до одного, у центр приймання політичних рішень надходить інформація про незадоволеність інтересів якого-небудь учасника політичної події. Причини цього можуть бути дуже різними: недостатнє опрацювання попередніх рішень чи недовиконання їх, нова економічна ситуація в суспільстві, зміна політичного курсу правлячої еліти, нові претензії учасників політичних подій та ін.

Причини різні, а висновок один — треба приймати рішення, щоб змінити ситуацію. Суб´єкт керівництва має скласти схему ухвалення рішення на базі відповідей на такі запитання:

1.      Хто буде приймати рішення?

2.      У чому його зміст?

3.      Коли приймати рішення?

4.      Як його приймати?

5.      На якому рівні його приймати?

6.      Характерні риси ситуації.

7.      Клас (чи підклас) даного рішення.

8.      Навіщо його приймати?

Схема приймання політичного рішення дуже непроста. Для прикладу відповімо на запитання: хто буде приймати рішення? До таких осіб належать індивіди, які несуть державну чи юридичну відповідальність за певні політичні рішення; ті, хто постачає їх інформацією; ті, хто визначає, яке з альтернативних рішень треба взяти до уваги; ті, хто належить до наймогутніших економічних, політичних, військових і суспільних еліт; експерти, які беруть участь в обговоренні проблемних ситуацій. Іншими словами, рішення готує велика група людей — так звана команда суб´єкта політики.

Тут виникає багато додаткових питань: як формується така команда, хто до неї входить, які відносини складаються всередині команди і наскільки її склад адекватно відбиває позицію і погляди самого суб´єкта політики.

Процес ухвалення політичного рішення розпадається на окремі етапи чи стадії. До цього питання є кілька підходів. Але більшість дослідників, зокрема, американські політологи Д. Марч, Т. Саймон і Г. Ласвел, виділяють такі етапи процесу ухвалення рішення:

• постановка проблеми;
• збирання інформації. Аналіз висхідних і всіх додаткових даних;
• пошук найефективніших альтернативних рішень, порівняльний аналіз їх і вибір оптимальної альтернативи як плану дій;
• ухвалення рішення;
• реалізація політичного рішення;
• оцінка ефективності рішення, підбиття підсумків.

Кожна з цих фаз процесу ухвалення рішення досить складна за змістом, потребує тривалого часу для якісного відпрацювання

її елементів у відповідній послідовності. Серйозних зусиль потребують перші фази, пов´язані зі збиранням інформації. Корисність, повнота, вірогідність, новизна і цінність — це якості, яким повинна відповідати інформація, щоб виконати своє призначення як джерела прийняття рішень.

Серед інших елементів процесу ухвалювання політичного рішення четверта фаза — фаза приймання — є найвідповідальнішою, тому той, хто приймає рішення, зобов´язаний скрупульозно виконувати напрацьований політичною практикою алгоритм ухвалення рішення, що включає в себе кілька аспектів.

Уточнення об´єкта політичного рішення. Таким чином з´ясовується, хто з учасників політичних подій бажає змін, кому з них необхідно прийняти рішення. При цьому враховуються союзники такого учасника і ті, хто побічно зацікавлений в ухваленні рішення, а також ті, чиї інтереси буде ущемлено. Таким чином, суб´єкт політики одержує повну ясність: хто з учасників політичних подій підтримуватиме рішення, що приймається, і хто опиратиметься йому.

Виявлення системи інтересів. При цьому головна увага зосереджується на з´ясуванні, чого бажають учасники політичних подій від прийнятого політичного рішення. Ураховується весь спектр політичних інтересів, особливо тих, які нині не задоволені і передбачається задоволення їх майбутнім рішенням. Суб´єкт політики визначає характер, зміст і радикальність майбутнього рішення, ступінь задоволеності інтересів більшості учасників політичних подій, а значить — ступінь вирішеності проблеми, яка й викликала необхідність ухвалити рішення.

Визначення недоліків, конкретних вад прийнятого політичного рішення: чого саме немає, що конкретно необхідно змінити, щоб задовольнити інтереси "скривджених" учасників політичних подій; з´ясування точної адреси "слабкої" ланки політичної структури, політичної системи тощо, тобто з´ясування того, яку ваду треба усунути обов´язково.

Визначення кінцевої мети прийнятого рішення. Будь-яка політична дія повинна бути доцільною. Однак не завжди кінцева мета виявляється в самому рішенні. Суб´єкт політики зобов´язаний формувати мету майбутнього рішення на основі багатьох критеріїв. За рівнем впливу на об´єкт мета може ставитися як стратегічна, так і тактична, чи оперативна; за часом дії вона може бути довго-, середньо- і короткостроковою; мета може різнитися за масштабами і рівнями політичної ієрархічної структури, за пріоритетністю інтересів і за ступенем обов´язковості для різних учасників політичних подій. У будь-якому разі суб´єкт політики, приймаючи рішення, зобов´язаний ставити собі ясну й обов´язково досяжну мету.

Визначення комплексу засобів реалізації своїх цілей. Визначаючи їх, суб´єкт політики неодмінно зіткнеться з непростими завданнями. Перше з них — виявити перевагу одного з двох найвідоміших постулатів у пошуку засобів: або "мета виправдовує засоби", або "мета, досягнута неправедними засобами, не є праведною метою". Друге завдання — обов´язково узгодити свої цілі й засоби реалізації з цілями й засобами інших учасників політичних подій.

Виявлення головної об´єктивної суперечності, "зняття" якої становить основну розв´язувану проблему. Але той, хто приймає рішення, — не тільки політик, а й людина. Тому в складі основної розв´язуваної проблеми для нього існуватиме і його суб´єктивне бачення приблизно в такій тріаді: "хочу, але не можу", "можу, але не хочу" та "і не хочу, і не можу´". І не завжди відомо наперед, який з цих складників основної розв´язуваної проблеми стане для суб´єкта політики пріоритетною.

Визначення альтернативних варіантів розв´язання головної політичної проблеми. При цьому слід виходити з того, що кожний варіант розв´язання проблеми має набір як позитивних, так і негативних властивостей. Отже, для розв´язання проблеми треба грамотно порівняти всі варіанти; зробити гранично обґрунтований вибір справді найкращого варіанта реалізації прийнятого рішення. Термін "найкращий" потребує тут додаткового пояснення: для кого найкращий — для того, хто приймає рішення, чи для найбільше зацікавленого учасника політичних подій? Найвірогідніше, що найправильнішою буде така відповідь: найкращий для суспільства, для всіх учасників політичних подій. Саме за такого вибору варіанта дій досягається найвищий рівень соціальної відповідальності суб´єкта політики за прийняте політичне рішення.

Зрештою, таке рішення повинне бути відповідним чином оформлене, документально закріплене. Але в даному пункті алгоритму не йдеться про документальну форму рішення, це — технічна деталь. Ідеться про необхідність для суб´єкта політики оформити своє рішення за так званим принципом дерева рішень. Досягнення бажаного результату на фазі "виконання" може відбуватися за трьома основними напрямами (по гілках "дерева

рішень"). Продуктивна гілка — не найшвидша, не найекономніша, але стовідсотково забезпечує потрібний результат. Оптимальна гілка забезпечує результат у даній конкретній ситуації, при цьому можливі застереження, відступи, компроміси та тимчасові виграші. Можлива, нарешті, і непродуктивна гілка, рух по якій може призвести до серйозних помилок (зумисних і незумисних) на різних стадіях процесу ухвалення рішення.

Зазвичай у політичній практиці використовують два методи приймання рішень: раціонально-універсальний ("кореневий") і послідовних обмежених порівнянь ("метод гілок"), загальновизнаним автором останнього є Ч. Ліндблом. Останнім часом використовується також і мішано-сканівний метод.

Раціонально-універсальний метод передбачає врахування всіх можливих варіантів і цінностей. Він потребує максимальної об´єктивності та неупередженості на основі систематично одержуваної інформації. Цей метод дуже популярний серед громадян, опозиційно налаштованих до уряду. Але його важко застосовувати в ситуаціях, які вимагають оперативного прийняття рішення. Крім того, використання його наштовхується на певні труднощі, коли треба повністю врахувати чинники, свідомо вибрати одну з можливих альтернатив, розрахувати і мінімізувати втрати і здійснити підхід за схемою "мета — засіб". А головний аргумент тих, хто критикує даний метод, — саме в складностях ідентифікації тієї чи іншої проблеми.

"Метод гілок" (інкрементальний підхід, тобто поступове нарощування шляхом додавання малих величин) — найбільше поширений як метод послідовних, обмежених порівнянь. Суб´єкти управління прагматично відбирають серед імовірно відомих найприйнятніший варіант, причому плануються невеликі конкретні кроки для досягнення мети і перевага віддається прийнятним, а не максимально ефективним варіантам. Ця модель спрощує процес приймання рішень.

Великого поширення набув мішано-сканівний метод приймання рішень, тобто такий, який забезпечує масштабний, фундаментальний процес приймання рішень і наступне розроблення їх. Він поєднує раціональний підхід до одних елементів проблеми і поступальний, менш деталізований аналіз — до інших. Цей метод поєднання переваг двох згаданих вище методів дає змогу своєчасно пристосуватися до швидкоплинної ситуації.

Політична практика показує, що й найблискучіші рішення залишаються тільки документальними пам´ятками, якщо немає механізму виконання їх,

У різних ситуаціях ці механізми можуть бути різними, але є елементи, які необхідні для кожного механізму реалізації політичного рішення. Серед них: персональна відповідальність людей за виконання даного рішення; чітко визначені джерела фінансового, матеріального та іншого забезпечення виконання рішення; координація роботи механізму реалізації даного рішення з роботою інших механізмів політичної структури; постійний контроль за ходом виконання політичного рішення тощо.

Таким чином, розглянутий алгоритм ухвалення політичного рішення дає суб´єктові політики змогу забезпечити досить високий науковий рівень розроблення, а відтак і досягнення бажаного політичного результату. Однак цього не завжди буває достатньо. Досягає бажаного результату в політиці той, хто приймає рішення й обов´язково включає в роботу паралельно з алгоритмом на тій же, четвертій, фазі процесу ще одну політологічну технологію, яка називається інформаційно-аналітичною базою підтримки ухвалення політичного рішення. Названа політологічна технологія містить у собі такі елементи:

• оцінювання рівня інформованості учасників політичних подій про проблемну ситуацію, врахування цього рівня при оцінюванні сили їхнього впливу на ухвалення можливого рішення;
• систематизація політичних подій з урахуванням їхньої відповідності рівню активності різних учасників політичних подій;
• оцінювання ступеня політичної активності учасників політичних подій у їхньому ставленні до рішення, що приймається (за відомою схемою: висловлення наміру — дії — насильство);
• політичний моніторинг — відстежування і раннє запобігання найбільш небажаним діям з боку будь-яких учасників політичних подій щодо рішення, яке готується;
• процедура (за особливою технологією) протидії опозиційним силам у ході приймання й реалізації політичного рішення;
• виявлення ієрархії дій (і на підтримку, і на протидію) учасників політичних подій з приводу ухвалення політичного рішення (за схемою: головне — необхідне — другорядне);
• політичний контент-аналіз позицій прихильників і супротивників рішення;
• експертна оцінка для аналізу проблемної ситуації і для вибору альтернатив прийнятому рішенню;
• прогнозування можливої долі політичного рішення, що готується, і кінцевих результатів реалізації його;
• глибоке якісне відпрацювання всіх елементів алгоритму ухвалення політичного рішення.

Сучасна політологія виокремлює такі види політичного менеджменту: менеджмент виборчої кампанії і менеджмент правлячої команди. При цьому процес управління може розглядатися на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін.