Сутність ідей правової держави полягає в утвердженні суверенності народу як джерела й суб´єкта влади, гарантованості його свободи, в підпорядкуванні держави суспільству, у пануванні закону.

Ідея панування закону в житті народу, суспільства і держави має давні джерела. Вона зародилась як противага самовладдю й сваволі правителів. Іще Платон говорив, що бачить близьку загибель тієї держави, де закони не мають сили й перебувають під чиєюсь владою. Розвиваючи цю думку, Арістотель підкреслював: "Там, де немає влади закону, немає місця будь-якій формі державного ладу".

Авторитетні представники буржуазної політичної думки (Ш. Монтеск´є у Франції, Дж. Локк в Англії та ін.) протиставили феодальній сваволі непорушність закону й тим самим зробили свій внесок у становлення теорії правової держави.

Демократичні мислителі України й Росії (Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, М.П. Драгоманов, О.М. Радищев, О.І. Герцен, М.Г. Чернишевський та ін.) піддали різкій критиці беззаконня царизму в Російській імперії, чим також сприяли розвиткові теоретичних засад правової держави.

Філософську основу правової держави розробив німецький філософ І. Кант. Він розглядав державу як об´єднання безлічі людей, які підкоряються правовим законам. Це дуже важливе положення для розуміння сутності правової держави. Адже право є одним із засобів закріплення та здійснення політичної влади й належить, передусім, державі. Лише за допомогою норм права державна влада може набути загальності та обов´язковості, що й забезпечує стабільність і динамізм політичних процесів. У зв´язку з цим, розбудовуючи правову державу, потрібно керуватися принаймні такими трьома основними принципами взаємозв´язку держави і права:

1.      Першість і верховенство права. Це означає, що право є невід´ємною власністю людини, нації й народу, його ніхто не надає й ніхто не може відчужити.

2.      Відповідність закону праву. Будь-який закон, прийнятий державою, повинен бути правовим. Право містить у собі сенс правильного, справедливого. Коли справедливість одержує нормативне закріплення, вона стає законом. Отже, закон є лише юридичною формою права.

3.      Формальна рівність. Право повинне бути визнаним як рівний для всіх вимір свободи. Принцип нормальної рівності допускає лише одне — закріплення в законі однакових можливостей.

Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різних правових держав, можна виділити такі їхні загальні ознаки:

1)      наявність розвинутого громадянського суспільства;

2)      обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи й громадського порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності;

3)      світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя;

4)      пріоритет прав людини над законами держави;

5)      загальність права, поширення його на всіх громадян, на всі організації й установи, у тому числі й на органи державної влади;

6)      суверенітет народу — тільки народ є джерелом влади, державний суверенітет має представницький характер;

7)      поділ влади держави на законодавчу, виконавчу і судову, що включає й відмінність їхніх дій на основі процедур, які передбачено конституцією, а також певне верховенство законодавчої влади, конституційні рішення якої обов´язкові для всіх;

8)      пріоритет у державному регулюванні відносин між громадянами, перевага методу дозволу над методом заборони між громадянами і державою: "Дозволено все, що не заборонено законом";

9)      свобода і права людей — єдине обмеження свободи індивіда.

Правова держава не створює абсолютної свободи індивіда. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших;

10)    визначальна роль суду полягає в розв´язуванні всіх спірних питань, у підконтрольності йому кожного громадянина й інституцій, у можливості для будь-кого оскаржити в судовому порядку неправомірні дії державних органів і посадових осіб, у самостійності та незалежності судової влади від органів державного управління і різних політичних сил;

11)    презумпція невинності;

12)    відповідність законодавства нормам міжнародного права.

Утвердження правової держави є важливою віхою в розвитку свободи індивіда й суспільства. її творці вважали, що забезпечення кожному негативної свободи (тобто свободи без обмежень) і заохочення конкуренції будуть корисні всім, зроблять приватну власність доступною для кожного, максималізують індивідуальну відповідальність та ініціативу, а це в свою чергу сприятиме всезагальному благополуччю. Однак цього не сталося. Проголошені в правових державах індивідуальна свобода, рівноправ´я і невтручання держави в справи індивіда не зашкодили монополізації економіки з її періодичними кризами, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби. Глибока фактична нерівність знецінила рівноправність громадян, перетворила можливість використання конституційних прав у привілей заможних класів.

Конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті, а також відповіддю на невдалу спробу адміністративного соціалізму забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність стали теорія і практика соціальної держави.

Соціальна держава — це держава, яка бере на себе відпо-відальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожному гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакові життєві шанси й можливості для самореалізації особистості в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості.

Вона стирає майнову та іншу соціальну нерівність — допомагає слабким, недієздатним і знедоленим, піклується про надання кожному роботи або якогось іншого джерела існування, дбає, щоб було збережено мир і спокій у суспільстві, щоб формувався сприятливий для людини життєвий простір.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Це — перерозподіл національного доходу на користь менш забезпечених прошарків населення, політика зайнятості й охорони прав працівника на підприємстві, соціальне страхування, підтримка сім´ї і материнства, піклування про безробітних, старих і молодь, про розвиток доступної для всіх освіти, культури тощо.

Політичні права людини доповнюються соціальними правами, які передбачають надання всім соціально незахищеним членам суспільства мінімуму матеріальних благ, який прийнято в даному суспільстві. Вводиться принцип соціальної відповідальності як приватних корпорацій, так і держави.

Соціальні програми стали невід´ємною частиною політики держави. Більш того, держава набуває форми держави добробуту, держави достатку. На цій основі розширюються функції держави, які доповнюють і нерідко заміняють функції громадянського суспільства.