Правові взаємини президента та парламенту. У взаєминах між президентами та парламентами визначальну роль відіграє тип системи державного правління. За президентської системи в її демократичному варіанті глава держави й голова уряду безпосередньо задіяні в цілий комплекс взаємин з вищим законодавчим органом. Напівпрезидентська модель, з одного боку, обмежує прерогативи президента в законодавчому процесі, а з іншого боку — наділяє його повноваженнями щодо розпуску парламенту. В умовах парламентарної системи президент може лише опосередковано впливати на діяльність парламенту.

Характеризуючи повноваження президента, часто згадують про його активну роль у процесі формування законодавства. Виникає запитання: наскільки такі твердження відповідають прерогативам президента як глави виконавчої влади?

Правом на законодавчу ініціативу володіє глава держави й голова уряду в багатьох президентських республіках у Латинській Америці, Азії й Африці. Однак у такій класичній президентській республіці, як США, як це не парадоксально, президент формально не має у своєму розпорядженні права законодавчої ініціативи. Конституція США надає це право винятково найвищому законодавчому органові країни — Конгресу США. З іншого боку, президент США висуває законодавчі пропозиції своєї адміністрації в усіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики. У підсумку він відіграє найактивнішу, а часто — провідну роль у законодавчому процесі.

У більшості напівпрезидентських республік президенти також не мають такого права. Характерним для цієї системи правління є конституційна норма, що діє у Франції: "Законодавча ініціатива належить Прем´єр-міністрові і членам Парламенту". Одержавши з парламенту закон на підпис, президент може затвердити чи не затвердити його, якщо він має право вето. В Україні таке право Президент має (ст. 106, п. ЗО Конституції України). У ФРН президент такого права не має і зобов´язаний затверджувати всі закони, які прийняв парламент і які представив йому на підпис канцлер, — голова уряду. Водночас конституції президентських, напівпрезидентських і навіть деяких парламентарних республік наділяють президента правом вето, а також правом запитувати найвищі органи конституційного нагляду про конституційність того чи іншого закону, прийнятого парламентом і поданого на підпис главі держави (Франція, Польща, Румунія).

Законодавчий процес передбачає не тільки приймання парламентом законів, а й видавання виконавчою владою указів, декретів і постанов, які мають силу закону. Обсяг цього права президента й умови його здійснення багато в чому залежать від типу політичного режиму. При тоталітарних і авторитарних режимах президенти наділені найширшими повноваженнями у видаванні указів, які замінюють собою закони. В умовах демократичних режимів і здійснення принципу поділу влади президенти також наділяються правом видавати укази і постанови й приймати інші правові акти в межах своїх повноважень. Однак, по-перше, багато актів президента не мають сили закону, а є підзаконними за своїм статусом. По-друге, сфера дії президентських актів обмежена, і вони аж ніяк не підмінюють собою законодавство, а тим більше конституційні норми.

Право президента на скликання і розпуск парламенту. У багатьох країнах склалася політична традиція, що стала конституційною нормою, відповідно до якої чергову сесію парламенту відкриває глава держави, тобто президент чи монарх. Цей акт символізує легітимність найвищого представницького органу і взаємодію законодавчої та виконавчої влад. Крім того, президент має право на скликання позачергової (надзвичайної) сесії парламенту. Цим правом володіють президенти у багатьох країнах при всіх системах правління, починаючи від президентської і кінчаючи парламентською. Важливо відзначити, що дане повноваження є диск-ретним, тобто президент може на свій розсуд прийняти таке рішення без ніяких погоджень з урядом чи з керівництвом парламенту.

Парламентаризм передбачає не тільки недоторканність парламенту як найвищого законодавчого і представницького органу, а й право виконавчої влади на розпуск його. Якщо це право здійснюється в суворих правових рамках і за розпуском парламенту негайно проводяться нові парламентські вибори, сам по собі розпуск не підриває правового статусу цього політичного інституту. У сучасній практиці парламентаризму виконавча влада дуже часто вдається до свого права розпуску парламенту, а це веде до позачергових парламентських виборів і обрання парламенту нового складу.

Форми спілкування (комунікацій) між президентом і парламентом. Головним засобом спілкування між президентом і парламентом є президентські послання. У США, Франції й Україні це передбачено конституцією (див. докладніше: Парламент і парламентаризм).

Президент і держапарат. Роль, місце і повноваження президента в управлінні держапаратом визначаються тією чи іншою системою державної влади. Як уже відзначалося, при президентській системі президент є главою виконавчої влади, який безпосередньо чи через призначуваного ним голову кабінету міністрів керує урядом. При напівпрезидентській системі президент має повноваження, які дають йому змогу впливати на діяльність уряду, але самим урядом керує прем´єр-міністр. В умовах парламентської системи президент фактично не має права втручатися в діяльність уряду.

Американська модель президентства передбачає, що президент США як голова уряду особисто відповідальний за дії найвищої виконавчої влади. Він має всю повноту повноважень у керуванні федеральним урядом — від призначень на урядові посади до одноосібного прийняття урядових рішень. Зрозуміло, що сам президент не в змозі особисто керувати величезним бюрократичним апаратом уряду, тому він здійснює лише загальний контроль, делегуючи значну частину своїх повноважень різним посадовим особам. Кабінет міністрів має статус дорадчого органу при президентові, і його рішення не підлягають обговоренню в процесі розроблення й здійснення урядової політики. Якщо хтось із членів уряду й інших відомств федеральної виконавчої влади не згодний з політикою президента, то він сам подає у відставку чи президент звільняє його.

При напівпрезидентській системі європейського зразка право президента призначати членів уряду трохи обмежене порівняно з аналогічним правом при президентській моделі правління. Це обмеження зумовлене тим, що, по-перше, конституції тих європейських країн, які передбачають посади президента і прем´єр-міністра, виключають можливість для глави держави одночасно очолювати й уряд. По-друге, при напівпрезидентській системі президент може особисто призначити тільки голову уряду та й то з урахуванням розкладу сил у парламенті. Так, Президент України призначає Прем´єр-міністра тільки за згодою Верховної Ради України (Конституція України, ст. 106, п. 9.).

Однак напівпрезидентське правління не виключає і такої розстановки політичних сил, коли внаслідок парламентських виборів більшість у вищому законодавчому органі країни переходить до опозиційної президентові партії. У такому разі у президента формально залишається свобода вибору в призначенні прем´єра, але якщо він проігнорує інтереси парламентської більшості, то цю кандидатуру неминуче провалять у парламенті. У деяких напівпрезидентських республіках, де внаслідок парламентських виборів жодна партія не одержує значної більшості у найвищому законодавчому органі, вихід можна знайти на шляхах створення безпартійного уряду.

У країнах з парламентарною системою правління президенти також мають конституційне право призначати прем´єр-міністра, але це право формальне, оскільки питання про призначення на посаду голови уряду фактично вирішують лідери провідних партій залежно від результатів парламентських виборів чи від зміни складу правлячих коаліцій у вищих законодавчих органах. Таким лише формальним правом володіють, зокрема, президенти ФРН, Австрії, Ізраїлю, Ісландії, Ірландії та Індії.

Що стосується призначень міністрів та інших вищих урядових керівників, то в усіх країнах із напівпрезидентською і з парламентською системами правління це право президента може бути реалізоване тільки за узгодженням з прем´єр-міністром. Таку процедуру передбачено і Конституцією України (ст. 106, п. 10).

Міністри, голови різних виконавчих відомств та інші високопоставлені посадові особи утворюють найближче політичне оточення президента, на яке він передусім спирається в проведенні свого курсу. Однак вони являють собою лише незначну частину численного державного апарату, від ступеня ефективності якого залежить у підсумку і вся урядова політика. Інші ж призначення відбуваються відповідно до норм і процедур системи державної служби, яка одержала на Заході назву "цивільна служба".

Президент і партії. Взаємини між президентами і партіями дуже складні. Існує специфіка цих взаємин, яка випливає з природи інституту президентства.

Насамперед відзначимо, що в багатьох країнах президент є одночасно і головою правлячої партії. Таке поєднання державної і партійної влад в одній особі особливо характерне для афро-азіатської моделі президентства.

У президентських країнах, скажімо, в СІЛА, президент може бути номінальним чи реальним лідером своєї партії, але він ніколи не очолює особисто її керівний партійний апарат. До того ж можливості керівників правлячої партії забезпечувати єдину партійну дисципліну і підтримувати президента дуже обмежені. Звичайно, кожен президент США прагне заручитися підтримкою провідних лідерів своєї партії, але при цьому в нього немає ніяких статутних партійно-адміністративних важелів впливу на них, тим більше, що в республіканців і в демократів немає партійного статуту. Президент може тільки просити і переконувати своїх колег по партії йти з керівними діячами іншої партії на компроміси і політичні угоди. Оскільки президент — глава федеральної виконавчої влади, у нього є дуже ефективний набір засобів впливу на тих, чиєї підтримки він потребує. Однак часто всіх цих засобів політичного пресингу не вистачає для того, щоб схилити на бік президента конгресмена чи сенатора навіть з власної партії.

Водночас президентська система правління, особливо в її американському варіанті, передбачає наявність незалежності президента від власної партії. Ця партія не може висловити вотум недовіри президентові і відправити його і його адміністрацію у відставку. Правда, у резерві залишається процедура імпічменту, але до неї можуть удатися не партійні функціонери, а тільки члени найвищого законодавчого органу. Таким чином, теоретично президент США може проводити політичний курс, зовсім незалежний від програмних установок власної партії. В умовах же парламентської чи напівпрезидентської систем правління партії значно більшою мірою впливають на формування державної політики і все зводиться лише до того, щоб забезпечити перемогу їхніх кандидатів на президентських виборах.

Отже, президентська система правління є нині дуже поширеною. Але у різних державах повноваження президента, його взаємини з урядом і парламентом, які визначаються конституцією, різняться залежно від типу державного правління.