В останні десятиліття політологи різних країн звернулися до проблем трансформації недемократичних режимів у демократичні, і це привело до певної переорієнтації в політології. У 60-х роках 20 ст. багато вчених стверджували, що недемократичні режими — досить тривалі феномени політичної реальності. 3. Бжезінський та С Хантінгтон у праці "Політична влада: США і CPCP", виданій у 1964 p., визначили одну спільну особливість великих держав: вони належать до еліти успішно діючих. Тому багато політологів гадали (незважаючи на безумовні переваги демократії над тоталітаризмом чи авторитаризмом), що з точки зору можливості функціонування тоталітарні режими наддержав можуть розвиватися навіть з більшим успіхом, ніж демократичні.

У 60-х — на початку 70-х років 20 ст. справді здавалося, що історія вкотре повернулася спиною до демократії. Між двома світовими війнами також був період, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не режимом майбутнього. На початку 70-х років світ став свідком краху молодих демократичних режимів в Африці. На цей час припадає хвиля військових диктатур і в Латинській Америці. Однак ситуація дедалі змінювалася. Припинили існування три авторитарні режими (Греції, Португалії, Іспанії). На початку 80-х років аргентинські військові відмовилися від влади, а бразильські генерали поступово привели країну до демократії. їхній приклад наслідували інші держави. И, нарешті, країни Східної Європи одна за одною відійшли від тоталітаризму, стали на шлях демократії, розпалася найбільша імперія - СРСР. Ці події й зробили надзвичайно актуальною проблему трансформації недемократичних режимів і переходу до демократії як одної з найпосутніших складників сучасного світового процесу. Цю проблему політичного процесу в післявоєнний період називають "теорією переходу", або "транзитологією". Вважають, що започаткував цю теорію американський політолог Д. Растоу книжкою "Переходи до демократії" (1970), в якій він проаналізував передумови і стадії демократизації у Швеції і в Туреччині, особливо виділивши роль суб´єктивних чинників такого переходу.

Інший дослідник переходів до демократизації С Хантінгтон характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування "припливів" і "відпливів". Від початку 19 ст. він виділив два такі повні цикли, зауваживши, що зараз людство переживає третю хвилю демократизації. Очевидно, що як і в попередніх циклах, не всі спроби переходу на демократичний шлях розвитку буде закріплено, але значне нарощування демократичного потенціалу, безсумнівно, відбувається.

Для демократичних змін минулого десятиріччя характерні загальні риси, зумовлені природою демократії як організованого політичного суперництва. Для стабільності такої "системи суперництва" необхідна взаємна довіра між претендентами на владу, традиційна повага до правил гри, які Р. Даль називає "системою взаємної безпеки". Терпимість і взаємна довіра претендентів на владу формувалися поволі, спочатку тільки всередині політичної арени. Паросток демократії, який тут з´явився в ході поетапного розвитку, набував форми політичного суперництва у відносно вузькому колі еліт. Лише згодом він охопив велику частину населення.

Поступовість становлення політичної конкуренції необхідна, щоб партії та індивіди, незважаючи на суперництво, могли навчитися терпимості й взаємодії, а також розумінню того, що поразка — це ще не загибель, що від перемоги невіддільна звітність, а від влади — відповідальність.

Звичайно, це, як вважає американський політолог Л. Даймонд, "не може бути правовою основою продовження життя недемократичних систем, які втратили легітимність і потребують заміни". Нерідко єдиний шлях до демократії пролягає через швидку й рішучу ліквідацію авторитаризму чи тоталітаризму та їхніх інститутів. Це відбувається, коли сукупність внутрішніх і, нерідко, зовнішніх чинників створює особливо сприятливу для демократії ситуацію або коли правляча еліта не хоче поступатися реальною владою.

Проте здебільшого недемократичні режими, особливо авторитарні, більш-менш самостійно визначають час, спосіб і масштабність свого сходження зі сцени суспільного життя. Принципово наполягаючи на їхньому негайному зреченні, демократичні сили в цьому випадку можуть завадити можливим змінам. На думку X. Лінца, "стратегія прямого розвитку може бути використана не лише революційним способом. Запорука успішного переходу полягає в ряді дрібних реформ і залежить від готовності демократичної опозиції миритися попервах із досить обмеженим полем дій". Тобто опозиція, що формується, повинна задовольнятися наявними можливостями й уникати спокуси насильства. Перевага такого варіанта полягає в тому, що конкуруючі політичні сили одержують час, щоб звикнути до атмосфери демократичних перетворень, перш ніж уся державна структура стане відкритою для політичної боротьби.

Таким чином, недемократичні режими можуть змінюватися по-різному. Польський політолог Є. Вятр виділяє три форми трансформації. Першу можна назвати реформою згори, коли автократичні правителі добровільно, а не внаслідок тиску опозиції вирішують змінити систему й до того ж мають достатньо мудрості і волі, щоб утілити свою програму демократичних змін у життя. Друга форма — крах недемократичних режимів, коли вони дуже швидко капітулюють. Третьою формою є поступові реформи, узгоджені з різними політичними силами.

На думку політолога Д.А. Фадеева, перехід від авторитаризму до демократії здійснюється в кілька етапів: криза авторитарного режиму; лібералізація його; встановлення демократії. Розглянемо їх докладніше.