Авторитаризм ґрунтується на безумовному підпорядкуванні владі й означає такі відносини між панівною елітою й масами, які побудовано на силі, а не на переконанні. Оновлення керівних кадрів здійснювалося шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади. За подібних режимів немає або ігноруються встановлені законом процедури мирної заміни керівників, унаслідок чого припинення й передавання влади є результатом насильства, конфронтації, а не інституціалізації.

Існують різні підходи до визначення сутності й меж авторитаризму. Дехто з політологів стверджує, що два способи правління — демократія й тоталітаризм — являють собою абстраговані протилежності: авторитарна влада стає результатом незрілої демократії, і між авторитарними режимами, близькими до демократії, й тими, що тяжіють до тоталітаризму, існує різниця лише в ступені ліберальної терпимості чи гегемоністського контролю.

Іспанський політолог X. Лінц вважає авторитаризм способом правління "з обмеженим плюралізмом", таким типом консервативної влади, яка, не маючи можливості в наші дні позбавити права голосу маси людей за допомогою цензу, вдається до глобальної чи вибіркової заборони партій і профспілок. Коли дозволено тільки течії, що підтримують соціальну рівновагу, то сили, які дотримуються плюралізму, можуть законно виступати на боці влади через канал непартійних організацій чи навіть партій, дібраних за принципом конформізму.

Водночас сили, які загрожують статус-кво, приречені бути поза законом, у підпіллі. Такі системи називаються ліберальними постпарламентськими напівдиктатурами, де виконавчу владу уособлює харизматичний лідер. Вони можуть уживатись із конституційною президентською владою або навіть із колегіальним керівництвом, перетворюватися на систему нерегулярної кооптації, яка проводиться періодично для здобуття нової підтримки. Тому в схемах цього типу широко використовується поняття "корпоративний авторитарний режим" для характеристики позапарламентських відносин, які встановлюються між кооптованими соціальними чи економічними силами й центральною владою.

Виходячи з концепції "обмеженого плюралізму", політолог Жагуаріб увів поняття "необісмарківської" стратегії, напівавторитарного правління в країнах, які переживають період індустріалізації. За такого режиму держава спрямовує політичне розшарування в певне русло з метою політичної соціалізації в консервативному дусі дрібнобуржуазних і робітничих мас. Причому ця стратегія використовується не лише в галузі політичної соціалізації, а й економіки, щоб залучити іноземний капітал, створити умови для "суспільства споживання".

Наведені погляди не є вичерпними, але вони дають уявлення про основні підходи до означення сутності авторитаризму. Основні ознаки авторитарного режиму:

• відмова від принципів конституційності й законності (якщо конституція й зберігається, то, як правило, в суто декларативній формі), широке застосування політичних репресій;
• концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових; відмова від принципу поділу влади;
• відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові;
• мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил; втручання армії в політичний процес, щоб покінчити з тривалою політичною кризою, з якою неможливо справитися демократичними засобами;
• наявність приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання.

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи, інститути, притаманні демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-політичних організацій обмежено, їхню політичну поведінку строго регламентовано, легальну опозицію заборонено. Тобто авторитарний режим визначає межі допустимого інакомислення й легальної опозиції. Основними ознаками, що різнять авторитаризм і демократію, є: перевага в діяльності дер-жавних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс у найважливіших політичних проблемах); концентрація влади в руках одного чи кількох органів державної влади: органи виконавчої влади мають функції нормотворчості; звуженість сфери гласності і виборності державних органів. Загальною рисою всіх авторитарних держав є сильна виконавча влада.

За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство. Однак його сфера дуже обмежена. Держава може реагувати на вимоги громадянського суспільства, а може й ігнорувати їх. Тобто громадянське суспільство фактично підпорядковане державі.

Авторитаризм також багато в чому відрізняється від тоталітаризму.

1.      Тоталітаризм практично стирає межі між державою й громадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторони життя людини. А за авторитаризму з´являються елементи громадянського суспільства.

2.      Стрижень усієї тоталітарної системи — єдина ідеологія й добре організована єдина партія; особа лідера може не мати великої ваги. В авторитарному режимі така ідеологія не обов´язкова. Правляча еліта здебільшого неоднорідна й спирається на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому відмінні, але мають спільну заінтересованість у здійснюванні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який має авторитет у всіх течій правлячого блоку й стежить за додержанням балансу інтересів його учасників.

3.      Тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання економікою, тоді як авторитаризм може поєднуватись і з централізованою економікою, і з ринковою. Тобто за авторитаризму політична система має більшу автономію, ніж економічна.

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу приймання рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.

Виокремлюють різні види авторитаризму: авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм трапляється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Серед авторитарних режимів можна виділити кілька різновидів.

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де при владі перебувають релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, яку створили ісламські фундаменталісти після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризмові.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується або й взагалі забороняється. Так було в Греції при правлінні "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чилі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

Персональні тиранії, султанізм. Влада належить диктатору й спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, як правило, слабкі. При владі задіяні родичі й близькі друзі диктатора, які здебільшого мають вирішальні позиції в економіці та в інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії, в яких монарх наділений необме-женою владою як у виконавчій, так і в законодавчій і судовій сферах. Виборних представницьких органів немає. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому. Це - Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об´єднані Арабські Емірати.

Неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада при цьому зберігається в руках одної партії через різного роду маніпуляції. Такі режими існують у Мексиці й Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці, БААС у Сирії) та в інших країнах.