Серед багатьох важливих завдань, які постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце займає завдання досягти національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантувати права людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо для поліетнічних держав. До таких держав належить і Україна, на території якої проживають представники понад 100 народів. І хоч загалом можна сказати, що Україна витримує іспит на демократичність у галузі міжнаціональної політики, на тлі загострення різного типу конфліктів у деяких регіонах колишнього Радянського Союзу в Україні вдається зберегти національну злагоду і стабільність, але це не означає, що проблем не існує.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі мають глобальний характер і є закономірним явищем. А тому виявлення передумов, об´єктивних і суб´єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів своєчасного вирішення їх, локалізації, переведення з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним — усе це має принципово важливе значення в політиці. Над цією проблемою працюють науковці, розробляючи практичні рекомендації політикам.

Ураховуючи поліетнічність нашої держави, особливе значення варто приділяти міжетнічним відносинам. До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності українського суспільства можна віднести поліетнічний склад його населення. За даними перепису населення 1989 p., крім українців, чисельність яких на той час становила 37,4 млн (72,7 %), в Україні проживало 14 мли, або більше ніж 27 % іноетнічного населення. Найчисельнішою частиною цієї групи є росіяни, яких налічується 11,4 млн і які розселені дисперсно по всій території України, хоч найбільше їх проживає в Криму та в східних областях. Друге місце за чисельністю зайняли євреї — 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але переважно (до 99 %) проживають у містах.

Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етнічних груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це — білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни й молдовани. Більшість із них проживає компактно в окремих регіонах України.

Молдовани проживають переважно в Одеській і Запорізькій областях, поляки — в Житомирській, Хмельницькій і Львівській, угорці — в Закарпатській. В Україні живуть і групи етносів, які налічують від 10 до 100 тис, а також етнічні групи, що нараховують по кілька тисяч: ассирійці, албанці, корейці, карели та ін. Переважна більшість цих народів розселена дисперсно і не має чітко визначених етнічних меж, а це, на думку західних етнополітологів, створює додаткові причини для виникнення конфліктів і труднощі у вирішенні їх. Цю обставину слід враховувати, розв´язуючи будь-які проблеми в регіонах. 1 хоч Законом "Про національні меншини в Україні", прийнятим у червні 1992 p., гарантується правовий захист представників усіх національних меншин, які проживають у нашій державі, проголошено державні гарантії у навчанні рідною мовою, в розвитку національних мов і культур, використанні національної символіки, відзначанні національних свят, збереженні традицій і звичаїв, пам´яток історії та культури, в сповідуванні своєї релігії та ін., усе ж за умов економічної та соціально-політичної кризи в суспільстві не всі положення Закону можна реалізувати, не вистачає коштів на фінансування його. Труднощі в реалізації Закону можуть викликати незадоволення з боку окремих етнічних груп або їхніх представників, а це, в свою чергу, може призвести до виникнення конфлікту. Щоб запобігти виникненню конфліктної ситуації, необхідно проаналізувати стан, в якому перебувають національні меншини, проблеми, які існують у задоволенні їхніх етнічних потреб, визначити їхню першочерговість — і з урахуванням можливостей держави розкрити механізми розв´язання їх. Не менш конфліктогенним чинником, ніж попередній, є прагнення національної більшості, тобто українців, реалізувати власні етнічні потреби, насамперед, мовні та культурні. Відомо, що за часів СРСР пріоритет у розвитку мови й культури надавався російській нації. Було створено російську національно-культурну інфраструктуру, яка включала освітні заклади, де викладання проводилося переважно російською мовою, газети, радіо, телебачення, театри і т. ін. Російськомовне середовище переважало і в адміністративних органах, в армії, міліції і т. д.

За умов розвитку державотворчих процесів спроби української національної більшості змінити пріоритети і створити умови для розвитку української культури й особливо мови нерідко наражаються на незадоволення, а то й на протидію проімперських сил, які намагаються видати закономірні процеси за "примусову українізацію".

З іншого боку, частина українців усе ще не може подолати почуття своєї національно-культурної меншовартості, проявляє певне небажання змінювати щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати конфлікти, а крім того, значно обмежує можливості гарантувати повноту прав іншим етнічним групам.

Ще одна конфліктогенна проблема, що також потребує свого розв´язання, — це повернення українців, кримських татар та представників деяких інших народів, які проживають за межами України, на свою історичну Батьківщину. Як відомо, лише в колишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 мли етнічних українців. Очевидно, що частина з них уже зараз прагне вернутися в Україну, інші — пізніше, але, безперечно, що такі міграційні процеси активізуються найближчим часом. Економічна ситуація в Україні не дає змоги відразу прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для проживання. Невлаштованість, відсутність упевненості в завтрашньому дні може призвести до незадоволення й іммігрантів, і постійних жителів тих регіонів, куди вони прибувають. Тому міграційні процеси треба не лише контролювати, а й регулювати певними органами. Доцільно вивчати, аналізувати й прогнозувати ці процеси та їхні можливі наслідки, щоб запобігти негативним явищам, а може, і встановити певні квоти, тобто визначити, яку кількість людей Україна може прийняти в певний період з урахуванням соціально-економічної ситуації, що склалася. Слід враховувати й те, що останнім часом Україна відчуває на собі процеси глобального світового характеру. Мається на увазі активізація рухливості населення в усьому світі і стрибкоподібне збільшення припливу мігрантів в Україну, яка почала відігравати роль своєрідного "загального дому". Територія України стала однією з ланок міжнародної нелегальної міграції з країн Південної Азії, Китаю, Пакистану, Афганістану та ін., які використовують її як перевалочну базу для в´їзду в європейські країни. Ці процеси турбують світову громадськість, особливо уряди європейських держав, куди прямують мігранти.

З метою вивчати і прогнозувати міграційні процеси при ООН створено Міжнародну організацію з міграції, яка на початку 1994 р. провела досить фундаментальне дослідження різновидів і мотивів можливої міграції з деяких країн, у тому числі з України і Росії. Організація планує дальше вивчення міграційних процесів і вироблення відповідних рекомендацій урядам тих країн, які втягнуті в ці процеси.

Оскільки приплив мігрантів в Україну останнім часом зростає, це створює певні труднощі й веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві. За умов погіршення соціально-економічної ситуації в країні, протистояння різних політичних сил не виключена можливість виникнення конфліктного потенціалу в різних сферах суспільного життя. Це стосується і конфлікту суспільства загалом, яке бажає позитивних змін і зміни влади, що неспроможна забезпечити їх.

Найраціональнішим способом розв´язання конфлікту є той, який усуває саме його підґрунтя, тобто задовольняє вимогу здійснення бажаних у суспільстві реформ. Поступ суспільства до реалізації цих реформ певною мірою може загострити ситуацію в країні, поглибити конфлікт, але за своїм характером носитиме позитивну функцію — конструктивну, стабілізувальну.

Для України характерним є зміщення "гарячих" точок конфлікту із західного регіону на схід і південь — у Донбас і Крим. Якщо у Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності України, то в Криму і на Донеччині, де саме на незалежність покладалися надії на краще життя, цей чинник не спрацьовує.

Аналіз ситуації в Україні підтверджує, що наша держава попри всі соціально-економічні труднощі основні проблеми намагається вирішувати цивілізованими методами.