Теорія і практика суспільного життя з очевидністю підтверджують, що елітизм, у тому числі й політичний, є об´єктивним явищем суспільно-політичного розвитку. Це явище зумовлене внутрішньою природою суспільного розвитку, зокрема такими чинниками: об´єктивною структуризацією та ієрархізацією розвитку суспільства; психологічною і соціальною нерівністю людей; законом поділу праці; необхідністю і високою суспільною значущістю управлінської діяльності, широкими можливостями використання управлінської діяльності для здобуття влади і привілеїв; об´єктивністю лідерства і наступництва, панування та підкорення; практичною неможливістю участі широких мас населення в здійсненні управлінських функцій, їхньою пасивністю та іншими чинниками. Безперечно, це стосується не тільки суспільства, а й самої еліти. Еліта загалом і політична еліта зокрема є внутрішньо диференційованою та ієрархізованою, характеризується певною структурною організованістю. Виходячи з внутрішньої диференціації та ієрархізації політичної еліти, у політології на основі різних критеріїв виділяють певні типи політичних еліт.

За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта поділяється на правлячу — ту, яка безпосередньо володіє державною владою, і неправлячу (опозиційну) контреліту, тобто ту, яка веде боротьбу за владу.

Правлячу еліту, у свою чергу, поділяють на вищу (вищі ешелони влади, які приймають рішення загальнодержавного рівня), середню еліту, яка бере участь у підготовці і в обговоренні політичних рішень; адміністративну еліту (бюрократію), функцією якої є виконання політичних рішень.

Відповідно до правочинності і законності володіння державною владою еліта поділяється на легітимну і нелегітимну. Слід зауважити, що дана класифікація є досить неоднозначною. Зазвичай легітимною вважається влада, освячена правом і законом. Однак на практиці досить часто на право, закон, конституцію посилаються насильницькі, тиранічні, диктаторсько-поліційні режими, які не мають авторитету серед мас, тобто їхня легітимність є суто формальною.

Щоб вийти з даного протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владу лише тих режимів і, відповідно, лише тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку згоду з боку мас. "Тоді, — писав він, — легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав´язується їм".

Відповідно нелегітимними є така влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, нав´язують їм свою владу, змушують силою підкорятися їхній волі тощо.

Панівним методом реалізації влади легітимних еліт є переконування, компроміс при пропорційно значно меншому примусі, насильстві.

У нелегітимних еліт, навпаки, питома вага переконування, згоди незначна, зате панують насильство, страх і примус.

Цілком зрозуміло, що жодна політична еліта не має монополії на легітимність, що її потрібно виборювати. Але одна справа, коли вона виборюється законним, знову ж таки легітимним, демократичним шляхом, спираючись на довіру й авторитет серед народу, й інша, коли вона встановлюється насильно. Тобто сам характер встановлюваного політичного режиму визначає легітимність і нелегітимність еліт. Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані.

До першої належать еліти, яким притаманний мінімальний рівень структурної інтеграції, невеликий обсяг нормативного консенсусу, відсутність згоди щодо загальних правил політичної діяльності, поділ на фракції, мало єдності щодо вартостей існуючих політичних інститутів. Це еліти, які ведуть між собою гостру боротьбу, б´ють, як кажуть, "по своїх". Унаслідок цього політична система є нестабільною.

До нормативно інтегрованих належать еліти, де панує відносно високий рівень структурної згуртованості, достатній нормативний консенсус, де діють диференційовані фракції, відносна згода щодо правил діяльності, певна погодженість щодо інституційних вартостей. Методом діяльності таких еліт, здебільшого, є компроміс. Усе це забезпечує стабільність політичної системи та панування демократично-ліберальних цінностей і еліт.

Третій тип еліт у цій класифікації — ідеологічно інтегровані еліти. Характеризуються тісною інтегрованістю структур, єдністю системних вартостей, нормативною чіткістю, політичне життя контролюється фракціями і партіями, панує нав´язаний елітою загальний консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних режимів.

У повоєнній Європі крім цих типів досить поширеним став поділ ідеологічний: демократичні, ліберальні еліти і, відповідно, авторитарні. У сучасних плюралістичних концепціях висувається теза, що стабільності ліберально-демократичних політичних режимів вдається досягнути завдяки формуванню множинності еліт у суспільстві, коли поряд з політичною розвивається наукова, економічна, військова, релігійна і художня еліти, які в своїй діяльності врівноважують політичну еліту, і це забезпечує політичну стабільність, запобігає встановленню авторитарних і тоталітарних режимів.

Досить поширеним у науці — від класичних елітарних теорій і до сьогодні — є поділ еліт на відкриті й закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників

інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність. Головне, щоб процес циркуляції еліт був постійним. Окрім перелічених особливостей відкритої еліти слід зазначити й такі:

• особисті досягнення в певній галузі;
• професіоналізм і компетентність;
• конкурентний або змагальний спосіб добору;
• чутливість до громадської думки;
• саморегуляція.

Закриті еліти — це замкнені кастові групи, для яких характерні такі основні ознаки:

• недопущення представників нижчих верств;
• відсутність спонтанності у формуванні;
• особисті досягнення цінуються, але головне — відданість системі, цінностям, лідерові (вождю);
• ієрархічна підпорядкованість знизу доверху;
• некритичне ставлення до директив згори;
• байдужість до громадської думки;
• зайняття посад за принципом особистої відданості тощо. Отже, методологічний аспект проблеми політичного лідерства та елітизму характеризується багатомірністю підходів — філософських (діалектичного, екзистенціалістського, прагматичного), загальнонаукових (системного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного, дедуктивно-індуктивного), спеціальних (дисперсного, ситуаційного, конкретно-соціологічного). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані політичного лідерства та елітизму.