Центральним інститутом влади є держава, а державна влада — один із найвпливовіших чинників суспільного життя. Державна влада спирається на спеціальний апарат примусу, має право видавати закони, які є обов´язковими для виконання всіма громадянами. Державна влада організовує життєдіяльність суспільства, виходячи з усезагальних інтересів.

Основні особливості державної влади:

• вона не може належати нікому поза правовими повноваженнями (поза законом);
• є єдиною в межах свого політичного простору;
• має публічний характер;
• володіє монополією на використання спеціального апарату примусу;
• видає владні розпорядження, обов´язкові для населення;
• програма діяльності базується на спільності інтересів громадян.

Державна влада функціонально поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.

У політичному житті сучасних демократичних держав поділ влади — визначальний механізм функціонування влади, відповідно до якого законодавча, виконавча і судова влада здійснюється відповідними (різними) державними органами в межах повноважень, компе-тентності та відповідальності кожної гілки влади, а це унеможливлює зловживання та узурпацію влади в суспільстві.

Реалізація державної влади відбувається завдяки виконанню державою певних функцій, суть яких полягає у встановленні законів, забезпеченні управління та регулювання всіх сфер суспільного життя, здійснення правосуддя тощо.

Розвиток суспільства — це постійне прагнення різних політичних сил завоювати владу, домогтися її чи вплинути на перерозподіл влади на свою користь. Спектр шляхів досягнення влади досить широкий — від політичних революцій, контрреволюцій, різного роду політичних переворотів (включаючи й військові) до політичних виборів як механізму реалізації влади в демократичних державах.

Механізм реалізації влади передбачає:

• наявність партнерів, які беруть участь у владних відносинах;
• волевиявлення суб´єкта політики, зафіксованого у формі правових актів з констатацією санкцій у разі невиконання їх;
• обов´язковість підпорядкування громадян тим, хто здійснює владу;
• нормотворче закріплення права одних видавати законодавчі акти, а інших — виконувати їх.

Важливим питанням є також урахування можливих способів реалізації влади, до яких належать авторитет, право та організовані способи силового впливу.

Створити умови для ефективного функціонування політичної влади — це ключове завданням кожного суспільства, воно охоплює собою цілий комплекс заходів по його організації та самоорганізації. Зміст цих заходів полягає у впровадженні державного правління і державного устрою, методів, принципів та засобів регулювання політичних процесів.

Простежуючи характер і тенденції функціонування політичної влади на різних етапах розвитку людської цивілізації, можна відзначити тенденцію поступового, починаючи з епохи Просвітництва, процесу демократизації політичної влади.

Використання тих чи інших методів здійснення влади, домінування регулівних, узгоджених чи силових форм забезпечення її дає підстави для виділення відповідного типу політичного режиму.

Політичний режим — це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеологій та стану політичної культури.

Типологія політичних режимів здійснюється на основі певних ознак, до яких належать: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, уряду й органів місцевого самоврядування; роль громадських організацій і політичних партій у суспільстві; правовий статус особистості; встановлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; рівень і умови розвитку економіки; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; історичні, культурні та моральні традиції тощо.

У сучасній політології виокремлюють три основні типи політичного режиму: демократичний, тоталітарний, авторитарний.

Демократичний політичний режим характеризується як влада народу, народовладдя, де організація та функціонування державної влади здійснюється на засадах визнання народу джерелом і носієм влади, де реалізуються ідеали справедливості, рівності, де забезпечується добробут усім громадянам.

До основних ознак демократичного політичного режиму належать такі:

• вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободу виборчого права, тобто загальне і рівне виборче право; 3) свободу голосування, що означає таємне голосування, рівність усіх в інформації та можливості вести пропаганду під час виборчої компанії;
• пріоритет прав людини над правами держави;
• наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;
• виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи від представницького органу (парламентська республіка);
• побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову;
• легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (тобто реальна багатопартійність);
• визнання і здійснення на практиці принципів конституцій-ності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, а влада — підкорятися юрисдикції незалежного органу конституційного контролю;
• визнання рівноправ´я громадян, проголошення і здійснення на практиці демократичних прав і свобод;
• підпорядковування меншості волі більшості після прийняття рішень і виконання їх;
• обмеження влади більшості над меншістю, теоретичне й практичне унеможливлення фізичної ліквідації меншості;
• повага більшості до права меншості мати власний погляд і відстоювати його цивілізованими методами;
• розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;
• розвинуте громадянське суспільство. Державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем. І держава, і громадянське суспільство є суб´єктами суспільної життєдіяльності.

Прийнято виділяти два підтипи демократичних режимів: парламентський і президентський. їхні основні характеристики відповідають характеристикам парламентської і президентської форм державного правління.

Тоталітарний політичний режим характеризується всеохопним репресивним примушуванням громадян до виконання владної волі, здійснюється цілковитий державний контроль за діяльністю окремих громадян, об´єднань їх, соціальних груп та індивідів. Суспільне життя ґрунтується на адмініструванні, примушуванні й заборонах, на бюрократичній системі управління.

Тоталітарному політичному режимові притаманні:

• надцентралізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами. Влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;
• монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства, цілковите відчуження громадян від власності. У тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;
• влада належить масовій політичній партії, що організована недемократично. Влада партії забезпечується шляхом зрощення її з державними органами і повного одержавлення суспільства;
• політизація, регламентація і санкціонування всієї життєдіяльності суспільства. Терористичний поліційний контроль за поведінкою громадян;
• вимога до громадян активно виявляти відданість режимові і підтримку його;
• громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням державних або партійних організацій. їхня діяльність детально регламентується;
• монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим і обґрунтовує його історичну місію;
• ліквідація конституційних прав і свобод особи (особистості);
• репресії як засіб державної політики.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв´язки, відчужуючи виробників від власності та влади, даний режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкційованими зв´язками. Відтак суспільство з організму перетворюється на механізм, який довільно сконструювали владні структури, тобто на масове суспільство.

Авторитарний політичний режим характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або монопольної групи, де обмежуються політичні права і свободи громадян, їхніх суспільно-політичних організацій, діяльність і повноваження яких суворо регламентуються. Це-режим жорсткого примушування до дотримання непопулярних, але формально легальних вимог.

Основні ознаки авторитарного режиму:

• відмова від принципів конституційності і законності (якщо конституція зберігається, то, здебільшого, стає чисто декларативною), широке застосування або загроза застосування політичних репресій;
• концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Відмова від принципу поділу влади;
• відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові установи;
• мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил. Втручання армії в політичний процес з метою припинити тривалі політичні кризи;
• формування приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання.

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-політичних організацій обмежені, їхня політична поведінка жорстко регламентована, легальна опозиція заборонена.

За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство. Однак його сфера досить обмежена. Держава може зважати на вимоги громадянського суспільства чи ігнорувати їх, воно фактично підпорядковане державі.

Отже, авторитаризм певним чином відрізняється від тоталітаризму. Основні відмінності:

• тоталітаризм практично стирає межі між державою і громадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторони життя людини. За авторитаризму з´являються елементи громадянського суспільства;
• стрижень усієї тоталітарної системи — єдина ідеологія й добре організована єдина партія. Особа лідера може не мати великого значення. Для авторитарного режиму така ідеологія не обов´язкова. Правляча еліта переважно неоднорідна і спирається на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому різняться, але мають суспільну зацікавленість у здійсненні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який користується авторитетом у всіх течій правлячого блоку і стежить за додержанням балансу інтересів його учасників;
• тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання сфери економіки, тоді як авторитаризм може поєднуватися і з централізованою, і з ринковою економікою. Отже, за авторитаризму політична система має більшу автономію щодо економіки.

При всій складності та суперечливості розвитку сучасних соціальних відносин нашої цивілізації можна констатувати тривалий еволюційний рух від тоталітарно-авторитарних до демократичних форм організації суспільного життя.

Важливим компонентом влади є ресурси, наявність яких дає змогу успішно вирішувати важливі соціальні програми.

Утилітарні ресурси включають у себе матеріальні та соціальні блага, пов´язані з повсякденними інтересами людей. Це, насамперед, економічні ресурси, матеріальні цінності, земля, техніка, фінанси тощо.

Соціально-демографічні ресурси — це соціально структуроване суспільство з фізично і розумово розвиненим населенням, усталеними демографічними відносинами, посадовою впорядкованістю та утвердженням належної престижності професій, соціальним забезпеченням і медичним обслуговуванням.

Культурно-інформаційні ресурси влади представлені відповідною системою знання та інформації, засобами одержання і поширення їх у суспільстві для забезпечення широких верств населення сучасними знаннями та інформацією (інститути науки, освіти, засоби масової інформації та ін.).

Примусові (силові) ресурси влади є важливим атрибутом суспільного життя і включають у себе інститути силового впливу (армія, міліція/поліція, служба безпеки, суд, прокуратура, тюрми) з відповідним матеріально-технічним і кадровим забезпеченням.

Правові (нормативні) ресурси влади — це інститути і засоби впливу на духовний світ людини, на її ціннісні орієнтації та норми поведінки (правова наука, розвинена система права з високою правовою культурою громадян, з розвиненими механізмами правозастосування та правозахисту).

Аналізуючи феномен політичної влади, В. Вебер виділив три типи легітимного (суспільно визнаного) владарювання.

Перший тип — традиційне владарювання, що базується на усталених традиціях, на вірі у законність і непорушність існуючих відносин влади, на повазі до авторитету володаря. Цей тип влади має дві модифікації: а) патріархальне владарювання, характерне першорядною роллю патріарха в системі влади і формальною згодою громадян щодо запроваджених владою відносин; б) станове владарювання, що базується на ієрархічності (структурованості) за майновими і моральними критеріями і, відповідно, за нерівністю різних станів щодо відносин з владою.

Другий тип легітимного владарювання, за М. Вебером, — це легальне (раціонально-правове) владарювання, якому притаманне дотримання встановлених законом порядків і виконання владних повноважень органами влади і професійним апаратом, визнання їхньої законності громадянами. Такий тип влади базується на свідомому підпорядкуванні правовим нормам і законам, які встановлюють інституції влади.

Третій тип влади одержав назву "харизматична влада" (від грец. харіауіа — винятковий дар, талант людини). Цей тип влади базується на вірі у надзвичайні властивості, в такі риси характеру політичного лідера, які забезпечують визнання підлеглими його безпосереднього права здійснювати владні повноваження.

Типологія влади і політичного лідерства, яку розробив М. Вебер, активно використовується і в сучасних політичних процесах.

Однією з важливих умов успішного функціонування влади та її інститутів є забезпечення легітимності влади. Легітимність (від лат. legitimus — законний, правомірний, справедливий) — поняття, що характеризує здатність політичного режиму досягти суспільного визнання обраного курсу, прийнятих ним політичних рішень, функціональних чи кадрових змін. Легітимність — це засіб узаконення певного типу панування, що ґрунтується на вірі у фактичну та юридичну правомірність дій існуючого політичного режиму. Легітимація досягається проведенням інституціями влади заходів щодо інформування громадян про стратегічні й тактичні завдання та про здійснювану політику, обґрунтування правильності й ефективності прийнятих рішень і дій. Такі заходи мають на меті завоювати довіру громадян до влади і є невід´ємною умовою реалізації політики.