Американська політична наука є безумовним лідером серед політологічних шкіл Заходу. Наприкінці 18 — на початку 19 ст. вона виникла як політична ідеологія й перебувала під сильним впливом європейської соціально-політичної думки, збагачуючись її досягненнями, насамперед, у державно-правовій сфері. Великого поширення у СІЛА набули ідеї Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск´є. Але вже з кінця 19 ст. починається процес конституціювання власне американської політичної науки. Традиційна державно-правова наука не могла дати справді наукового уявлення про суспільство, в якому дедалі вагомішу роль починають відігравати поряд із державою партії, професійні спілки та ін. При університетах виникають школи політичних наук, що свідчить про народження у Сполучених Штатах політичної науки як самостійної дисципліни.

За більш як сто років американська політологія перетворилася на глобальну науку, яка досліджує величезний комплекс суспільствознавчих проблем на різних рівнях — від окремої людини та мікрогруп до держави. Знання про суспільство безперервно нарощуються, передаються від одного покоління вчених до іншого. Величезний внесок в американську політичну науку зробили такі відомі вчені, як Ч. Мерріам, У. Манро, Г. Ласуелл, Г. Алмонд, С Верба, Р. Даль, У. Порстоу, Дж. Ла Паломбара та багато інших.

Характерна риса американської політології на сучасному етапі — відсутність домінуючого напряму чи підходу. Тривалий час таким напрямом був біхевіоризм. Але поряд існували інші, хоч і менш відомі течії. Можна сказати, що американську політологію характеризує відносна сталість не методів, а напрямів досліджень.

Незважаючи на певну пріоритетність того чи того теоретико-методологічного напряму — біхевіоризму, функціоналістського й системного аналізу та ін., у центрі уваги політологів постійно перебували плюралізм та елітизм, групи, які беруть участь у політичному процесі, питання демократії.

Дискусія між прихильниками теорії демократії та їх опонентами — прихильниками теорії еліт — в американській політології триває вже здавна й не скінчилась до сьогодні. Не зупиняючись на історії виникнення цих напрямів, лише нагадаємо, посилаючись на статтю викладача Манчестерського університету П. Герайнта, що являють собою ці течії. "Елітизм, — пише він, — це такий підхід у розумінні політики й історії, коли (якщо брати найбільш чіткі форми) вважається, що суспільство завжди перебуває під пануванням меншості (еліти), яка приймає головні рішення й концентрує владу в своїх руках. Іноді в політичних дискусіях термін "елітистський" застосовується ширше — як негативний для характеристики такої політики, що сприяє меншості й виключає широкі верстви населення". "Водночас, — підкреслює П. Герайнт, — плюралісти стверджують, що сучасні розвинені й ліберальні суспільства позначені множинністю інтересів, які змагаються між собою за владу. Отже, плюралізм як концепція передбачає таку політичну організацію суспільства, яка стоїть на заваді захопленню влади олігархією чи елітою".

Слід, однак, підкреслити, що класична теорія еліт, яку розробили В. Парето й Г. Моска, придатна лише для тоталітарної системи. Тому в наш час виникла потреба видозмінити класичну теорію еліт.

Критики плюралістичної теорії демократії висловили думку, що цей теоретичний напрям дає викривлену картину функціонування ліберальних демократій. Погоджуючись з думкою про існування боротьби між групами за політичний вплив, вони підкреслюють, що самі ці групи дуже часто контролюються лідерами, які іноді не звертають уваги на думку членів групи. Тому це змагання є лише специфічною формою конкуренції між елітами. Виходячи з цього, вони розробляють теорію "демократичного елітизму" (П. Бахрах) або "теорію елітарної демократії" (Дж. Уокер). Це, так би мовити, плюралістична еліта, для якої не є суттєвими належність до того чи іншого стану, привілеї та інші ознаки елітарного становища.

Інтерес до проблеми співвідношення плюралізму й еліт, який дещо знизився в 70-ті роки, знову почав зростати на початку 80-х. Цьому сприяли виступи політологів так званого неоконсервативного напряму. Вони підтримували ідею демократичного елітизму щодо обмеженості соціального простору. Ця ідея ґрунтується на недовірі до пересічного громадянина, який не є політичною особою, оскільки його головні інтереси лежать поза сферою політики. Тому втручання мас у політичну систему, "демократичні струси" ведуть до підриву основ самої системи, політичних колізій (С. П. Хантінгтон). Політика потребує поміркованості, вона не терпить екстремізму. Стабільна політика без ексцесів оберігає свободу всіх громадян, навіть тих, хто залишається за межами політичної системи.

Серед прихильників плюралізму чимало тих, хто захищає принципи групової теорії політики. В американській політичній науці група є одним із головних елементів політичного аналізу, основною одиницею дослідження в політичній теорії. Родоначальником групової теорії політики був видатний уче-ний А. Бентлі. Він охарактеризував групу як частину суспільства, яка, однак, не є фізичною масою, відірваною від інших людей. Вона являє собою масу діяльності, що не виключає участі людей, зайнятих у цій та інших подібних формах діяльності.

Дуже важлива характеристика групи — інтерес. Ці поняття нерозривні, еквіваленті. Власне інтерес об´єднує людей за певних умов. Причина об´єднання в групу — прагнення до самовираження й пошук особистого та колективного захисту. Групи дбають про свої інтереси так, як це роблять індивіди. Виходячи з цього, деякі політологи розглядають політичну систему як сплетіння груп індивідів, котрі намагаються досягти певних благ.

Сьогодні американська політична наука ставить питання, чи сприяють групи встановленню згоди, консенсусу в суспільстві, чи спричиняють виникнення конфліктних ситуацій? Так, С. Елдерсвелд гадає, що політичний процес буде менш конфліктним, якщо групи інтересів візьмуть на себе інтегративні функції, які звичайно належать партіям. Американо-канадський політолог Р. Престус підкреслює важливість груп як сполучної ланки між приватними та суспільними інтересами. На основі даних, одержаних у ході численних експериментів і спостережень за поведінкою людей у групах, американські політологи й соціологи продовжують роботу над проблемою гармонізації інтересів, вивчають явища, що дезорганізовують суспільне життя.

На початку 70-х років відомий американський політолог Р. Даль, відповідаючи на запитання "чи може уряд бути таким, щоб його керівництво людьми здійснювалося на основі консенсусу й політичної рівності?", висунув так звану теорію поліархії. Згідно з нею, термін "демократія" придатний лише для характеристики ідеального стану подій. Реальні системи, що наближаються до цього стану, називаються поліархіями. Теорія поліархії виступає повною альтернативою як для елітистських концепцій, так і для теорій управління більшості. Вона модифікує, поліпшує або доповнює загальні принципи демократії, управління більшості в таких пунктах: хто представляє народ; які права і яким чином гарантовані меншості; чи зникають різні види нерівності.

Поліархія відрізняється від гегемоністського управління еліт числом можливостей, доступних опозиції для заперечування поведінки уряду, числом відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням за підтримку претендентів на лідерство, особливо шляхом виборчого голосування: періодичним проведенням місцевих і національних виборів з участю різних політичних партій.

Досить стабільним є інтерес американської політології до проблеми виборів. Уже на початку 20 ст. один із відомих авторитетів американської соціології Ф. Гіддінгс підкреслював важливість дослідження виборів для становлення політичної науки. У 20-х роках акцент було зроблено на аналізі результатів опитувань громадської думки.

Вагомим внеском у дослідження проблеми виборів стали роботи П. Берельсона, який запропонував використовувати техніку "панельних опитувань" для з´ясування механізму формування поведінки виборців, зробив висновок про важливість взаємовпливу виборців, а також про вплив на кожного з них цілої низки зовнішніх факторів. Роботи групи Лазарсфельда—Берельсона багато в чому зумовили діяльність так званої мічиганської групи дослідників на чолі з А. Кемпбеллом. Від аналізу індивідуального виборця вони перейшли до вивчення корпусу виборців як політичної підсистеми. У праці "Вибори й політичний порядок" (1966) Кемпбелл і його співавтори стверджують, що зміни кількості й політичної ознаки голосів, які були подані в ході національних виборів, залежать, насамперед, від політичних сил, які діють протягом обмеженого часу, але мають особливе значення для виборця в процесі виборів. Ці сили впливають на електорат, стимулюють політичні інтереси виборців і сприяють зміні їх симпатій від вихідної лінії "стійкої прихильності" (basic commit) до тієї чи тієї партії.

Цікаві висновки зробили викладачі Далласького університету Дж. Браун і Ф. Сейба. На їх думку, сьогоднішній американський виборець більш схильний голосувати за окремого кандидата чи за конкретну пропозицію, ніж за будь-яку партію. З цим пов´язане збільшення "незалежних" виборців. Ця категорія людей найбільш "незручна" для партії й потребує постійного ідеологічного оброблення в період між виборами. Тому виборча кампанія — це постійно діючий інститут. Чимало кандидатів починає свою кампанію майже за рік до виборів. Політика перетворилася на великий бізнес, тому потребує значної кількості спеціалістів, які раніше політикою не займалися, — фахівців з реклами, суспільних відносин, консультантів із проблем управління тощо. Політологія намагається не тільки вивчати й прогнозувати поведінку виборців, а й спрямовувати її в інтересах політичної системи. Але ні вивчення об´єктивних характеристик електорату (стать, вік і т. ін.), ні дослідження впливу на нього засобів масової інформації, політичних організацій не дають магічної формули для перемоги на виборах, вони скоріше відкривають нові шляхи в традиційній сфері — боротьбі за голоси виборців і завоювання їх підтримки.

На деяких особливостях сучасного виборчого процесу акцентує увагу американський політолог Б. Грінсберг. На його думку, правила проведення виборів у кожній країні використовуються для скорочення можливостей впливу виборців на уряд через самі вибори. Навіть у демократичних країнах, де вплив мас через вибори не обмежується законом, сам закон про вибори застосовується для організації громадської думки таким чином, щоб вона працювала на благо існуючого режиму. Більше того, вибори скорочують масштаб масової політичної участі. Вчений підкреслює, що у США мають тенденцію концентрувати увагу громадськості виключно на питанні "хто буде володарювати?". Водночас вони відвертають увагу від питань про те, що повинен робити уряд.

Не можна не сказати й про велику роль у сучасній американській політології теорії суспільної стабільності — комплексу концепцій соціальної інтеграції, комунікації та організації. Американські політологи робили акцент не на з´ясуванні природи суспільних конфліктів, а на пошуках засобів їх подолання, розробленні рецептів збереження стабільності й цілісності соціального організму. Сьогодні вони досить успішно продовжують вивчати такі явища, що зумовлюють розпад людських спільнот і колективів, намагаються розкрити механізм гармонізації відносин між особистістю й групою.

Важлива сфера досліджень американської політичної науки — міжнародні відносини. Найвідомішою фігурою міжнародної політології був і залишається Г. Моргентау. У центрі його уваги завжди була проблема національного інтересу Сполучених Штатів. Але цей інтерес він пов´язував зі стабільністю всієї світової співдружності: "Новий аспект ядерної доби і полягає в усвідомленні того факту, що не тільки Сполучені Штати мають інтереси захисту й розвитку поряд з іншими націями, але також існують загальні інтереси, які не можуть бути досягнуті окремою нацією без завдання шкоди іншим націям". У зв´язку з цим учений пропонував ширше використовувати потенціал ООН, уникати прямої воєнної конфронтації. На закінчення огляду деяких основних галузей досліджень американської політологічної школи підкреслимо ще одну характерну рису. Американська політологія сьогодні вже не є виключно теоретичною дисципліною. Вона робить великий внесок у вирішення практичних проблем американського суспільства. Політологи допомогли послабити гостроту расових, національних, релігійних конфліктів. Досить ефективними були їх рекомендації щодо поліпшення сімейних стосунків, зміцнення ролі сім´ї в суспільстві. З їх допомогою продовжується вдосконалення ринкових відносин. Відтак практична віддача американської політології дуже велика. Тому державні інститути й приватні фірми не шкодують асигнувань на фундаментальні та прикладні політологічні дослідження.