Характерною ознакою політико-правових поглядів Т.Г. Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для нього немає "добрих" царів. У поемі "Сон", яку сам поет назвав комедією, він із нищівним сарказмом розвінчує образ царя як помазаника божого на землі, в творі "Юродивий" називає його "фельдфебелем на троні", верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. За умов жорстокої реакції Т.Г. Шевченко сміливо поставив питання "чи довго ще на сім світі панам панувати?". В історії експлуататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною. У творі "Царі" поет розкриває й рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів.

Феодально-самодержавна Росія змальовується в творах Т. Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі-поміщики з царями на чолі. Івана Грозного він називає "мучителем", різко викриває гнобительську політику Петра І, їдко засуджує антинародний характер правління Катерини II, яка в 1782 р. наказала спорудити пам´ятник Петру І з написом "Первому — Вторая", цим самим підкресливши спадковість необмеженої влади монархів Росії.

До цього слід додати, що ненависть і рішуче політичне неприйняття в Т.Г. Шевченка було не лише до російського царизму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і царські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про "неньку Україну", про її "долю-волю", а насправді заодно з російськими поміщиками та царатом "деруть шкуру" з селян, "праведную кров із ребер, як водицю, точать".

Поряд із різко критичним ставленням Т.Г. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої "челяді", кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам.

У своїх творах він докоряв французьким енциклопедистам 18 ст., які проголосили гасло "Свобода, рівність і братерство", в тому, що вони "почали" та не закінчили ліквідацію "батогів, престолів і корон".

Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали "пророком", пов´язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів.

В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю. Говорячи про ці погляди Т. Шевченка та інших демократів, тодішніх і пізніших, слід мати на увазі одну характерну особливість тогочасного суспільного розвитку.

Перехід від феодально-кріпосницьких основ економічного життя до буржуазних пов´язаний зі зміною форм власності, а відповідно й мотивації праці, себто відмову від позаекономічного примусу й впровадження натомість економічного стимулу.

Рабовласницька й феодально-кріпосницька форми виробництва базувалися на позаекономічному примусі, тоді як буржуазний лад мав і має економічні методи залучення до праці, а отже — право приватної власності.

Т.Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає". Його ідеалом була трудова демократична республіка.

Говорячи про політичний ідеал Т.Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т.Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий екслуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т.Г. Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов´язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

У творах Т.Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Уся його творчість пройнята безмежною любов´ю до України, її народу. У вірші "Чи ми ще зійдемося знову?", написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників:

Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть.

Отже, у творчості Т.Г. Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності України. Його творчість справила великий вплив на розвиток визвольних ідей, національної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов´язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема, з такими організаціями, як "Народна воля" та "Чорний переділ".

Оцінюючи їх діяльність, треба мати на увазі, що на них уже був відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосовно критики капіталізму. У програмних документах, прокламаціях і відозвах часто трапляються фрази "робітничий клас", "експлуатація", "буржуазний лад" та ін.

Серед політичних ідей народництва слід відзначити його негативне ставлення до експлуататорської держави. Головний принцип оцінки держави — кому вона служить, чиї інтереси захищає. Особливо ненависним була зверхність монархічної особи в суспільному ладі Росії. У статтях та інших публікаціях чітко говорилося про "політичну систему", "політичну організацію", "механізм політичної влади". Безумовно, не всі ці поняття мали сучасне наукове обґрунтування. "Принцип абсолютної держави" й "деспотичного режиму" вбачався в необмеженій владі царя, її надмірній централізації. "Там, де свавілля є основою закону, немає ні закону, ні волі, немає забезпечення примітивних прав людини. Немає меж насильству при такій системі", — писала "Народна воля" 20 серпня 1880 р.

Більшість революційних народників схилялася до заперечення будь-якого монархізму, абсолютного чи конституційного. Хоча в їхніх документах іще немає вимог установлення республіки, але по суті йшлося саме про такий вид правління, а одне з центральних устремлінь революційного народництва — це повалення самодержавства і встановлення Тимчасового революційного уряду, головною метою якого мало бути скликання Установчих зборів. А вже їм належало створити революційну владу, цілком залежну від волі народу, утверджувати демократичні свободи, опікуватися передачею землі селянам. Принцип верховенства волі народу планувалося покласти підвалиною всіх рівнів влади. Принципами організації центральної влади проголошувалися її виборність, змінність, підзвітність, підконтрольність. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям сільської общини.

Аналізуючи проблеми політичних відносин у суспільстві, народники в основу прав людини ставили природне право, що виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США та інших буржуазних держав.

Проте в національному аспекті народники не дали належної відповіді на поставлені життям питання, їх програми не містять практичних рекомендацій щодо державного розв´язання національних проблем.

Висуваючи загальнодемократичні гасла про права кожної нації та народності на суверенний розвиток, вони мали на увазі не федерацію рівноправних народів, а федерацію общин, об´єднаних в області й підпорядкованих на місцях обласному управлінню, а в центрі — союзному урядові. До політичного ж суверенітету націй, з їхнього погляду, доцільно звернутися лише після зміцнення революційної влади, щоб "темні реакційні сили" не використали його як "свою Вандею". Безумовно, що в такій багатонаціональній країні, як Росія, недосконалість національної програми, її вузькість та обмеженість не сприяли завоюванню довір´я трудящих мас. Визнання народниками терору як методу політичної боротьби не могло дати бажаних результатів.