Становлення політичної науки — політології (від грец. слів politike — державне чи суспільне діло і logos — слово) сягає в глибину віків. Є підстави стверджувати, що першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна інтерпретація божественного походження влади і держави, загалом суспільно-політичного устрою. Згодом античні мислителі Сократ, Платон, Арістотель і Полібій висунули раціональніші політичні погляди. Так, у розумінні Арістотеля політика є однією з найважливіших сфер діяльності людини, вона пов´язана з управлінням людським співжиттям у межах держави. На його думку, навіть якщо для однієї людини добробут має таке саме значення, що і для держави, важливішим і повнішим вважається все ж таки добробут держави, хоч і добробут однієї людини є бажаним і необхідним.

Історію становлення політичної науки неможливо собі уявити без теоретичного осмислення політологічних ідей, висунутих у працях Цицерона, Ж. Бодена, Н. Макіавеллі, III. Монтеск´є, І. Канта, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса, М. Вебера, А. Токвіля, Б. Чичеріна, М. Ковалевського, П. Новгородцева, М. Остроградського, А. Богданова, М. Драгома-нова, І. Франка, М. Грушевського і багатьох інших.

Розвиток політичної науки неможливо також уявити і без політичної практики таких державних діячів, як Генріх IV, Людовік XIV, Наполеон, Бісмарк, В.І. Ленін, Й.В. Сталін, А. Гітлер, Ф.Д. Рузвельт, В. Черчілль, К. Аденауер, В. Брандт, М. Горбачов та ін.

Чільне місце серед мислителів — генераторів політологічних ідей по праву належить відомому італійському мислителю епохи Відродження Нікколо Макіавеллі. Він одним із перших спробував звільнити політичну науку від релігійно-етичної залежності й уподобив політичні процеси природничим, поставивши в центр політичних досліджень проблему державної влади. Висновки Н. Макіавеллі ґрунтувалися на тому, що політичне життя ніколи не є статичним, воно постійно перебуває в безперервній зміні, що повторюється, як і в природі, циклічно. Оцінюючи внесок мислителя в розвиток політичної науки, окремі вчені вже сьогодні схильні вважати, що слава Н. Макіавеллі дорівнює славі таких видатних учених, як Галілео Галілей, Чарльз Дарвін, Альберт Ейнштейн.

Помітно вплинули на процес становлення політичної науки, на визначення її предмета, категорій, теоретико-методологічних принципів, системи аргументації тощо засновники раціоналізму Т. Гобс, Р. Декарт і Дж. Локк. Перебуваючи під впливом нових природничо-наукових ідей, мислителі дійшли висновку, що політичні явища можна вивчати за допомогою математичних

методів і що політика є всього лише механізм розв´язання або пом´якшення політичних конфліктів. Головне ж призначення держави вони бачили в забезпеченні безпеки і миру для своїх громадян. Утім, до самого початку 20 ст. політику розуміли в контексті держави і пов´язували, як і раніше, з ученням про державу. І тільки Г. Моска наприкінці 19 ст. (в 1896 р.) першим спробував визначити елементи політичної науки.

Посутній вплив на її розвиток справили події, що відбулися в другій половині 19 ст. — у період широкого застосування біхевіористських і емпіричних методів дослідження та накопичених соціологічних знань. Політична наука почала виокремлюватись у самостійну галузь знання, яка потребувала свого вивчення. У 1857 р. в Колумбійському коледжі (США) за ініціативою вченого Франсіса Лібера створюється кафедра історії і політичної науки, а згодом (у 1880 р.) у цьому ж коледжі відкривається перша школа політичної науки. Почин колумбійських учених підтримали вчені навчальних закладів не тільки в США, ай у країнах Західної Європи — у Німеччині, Великобританії, Франції та ін. У 1903 р. було організовано Асоціацію політичних наук США. Сьогодні в цій країні функціонує найрозгалуженіша система підготовки фахівців з політології. Близько 40 % наукових досліджень з політології фінансуються різними фірмами.

Складним був процес становлення політичної науки у Франції. Перші спроби ввести викладання політичних і моральних наук було зроблено ще в період Великої Французької революції. Утім, реалізувати цю ідею тоді не вдалося. Нині більшість французьких провінцій мають інститути політичних наук.

Початок становлення політичної науки у Великобританії датується 1885 роком, коли було відкрито Лондонську школу економічних і політичних наук.

Особливо інтенсивно процес формування політології як у США, так і в Європі відбувався в 20 ст., коли виокремилися основні її національні школи і напрями, у межах яких розробляли методологічні засади, принципи, методи та інструментарій досліджень, термінологічний апарат і т. ін. Ці напрями і школи остаточно сформувалися вже після Другої світової війни.

Активізації та інтенсифікації політичних досліджень сприяло створення в 1949 році під егідою ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичної науки, яка продовжує свою діяльність і в наші дні.

Утім, у післясоціалістичних країнах цей процес почався значно пізніше: лише в останнє десятиріччя 20 ст. після розпаду Радянського Союзу. За радянських часів політології як навчальної дисципліни не було.

Більше того, її тлумачили як буржуазну науку. Намагання створити марксистсько-ленінську політичну науку не мали належного успіху. Тому всі політичні проблеми вивчались і науково досліджувалися в рамках марксизму-ленінізму.

На українських землях вивчення політичної науки, як свідчать історичні джерела, було започатковано ще у 80-ті роки 17 ст. В Академії єзуїтів і в Йозефінському університеті викладали курс "Політичні і комерційні знання", а у Львівському університеті читали нормативні та спеціальні курси з різними назвами: "Політичне право і право націй", "Політичні знання і австрійське законодавство" тощо.

Якісно новий етап розвитку політичної науки в Україні почався з проголошенням державної незалежності. Поглибленню цього процесу сприяють як організаційні заходи, проведені в останні роки державою, так і сама потреба, зумовлена небаченою раніше політизацією українського суспільства.

Отже, політична наука (політологія) як сфера професійної діяльності виникає лише в Новий час. її поява зумовлена низкою чинників.

Перший чинник появи політичної науки — настійна об´єктивна потреба суспільства в науковому пізнанні політики, в її раціональній організації, в ефективному управлінні державою. Реальне звернення політики до науки здійснилося разом із демократичним процесом Нового часу, коли ускладнилися політичні й соціальні структури і відносини в суспільстві, зросли чисельність населення та обсяг матеріального виробництва, ускладнилося духовне життя суспільства, з´явилися масштабніші міждержавні відносини, посилилася політична відповідальність влади за долю своєї країни, особливо в часи кривавих воєн, виникнення глобальних проблем, які поставали перед людством, тощо.

Другий чинник — розвиток самого політичного знання в процесі руйнування початкового синтезу філософського, наукового та емпіричного знання про політику, поділ політичного знання на філософський і науковий рівні на функціональній основі.

Третій чинник — загальний процес становлення наукового знання світу і суспільства, коли диференціація єдиного філософського знання про природу людини і про устрій суспільного життя спричинила необхідність науково висвітлювати сутність політики і влади, їхню роль і функції.

Четвертий чинник стимулював і стимулює постійне пізнавання політичних подій неполітичними й ненауковими засобами. Тому виникнення науки про політику — це не тільки науковий процес, а й значне культурне явище.