З´ясувавши природу політики та її детермінанти, можна визначити й структурні складові політики. До них, насамперед, слід віднести (схема 1):

1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв´язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. У сутнісному розумінні вони характеризують багатоманітність взаємодії еліти й електорату, еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різних груп інтересів і політичних інститутів. Найважливішим показником політичного життя є характер політичних відносин: непримирима боротьба за політичне панування чи усвідомлена координація зусиль усіх верств з метою оптимально використати матеріальну силу державного примусу; громадянський мир чи війна; кризовість чи стабільність і т. ін.

2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. З погляду залежності від цього елемента вся політика являє собою не що інше, як перманентне втілення та інституалізацію політичних поглядів, ідеалів, мети, програми і норм поведінки людей, органів влади і самоуправління, механізмів поповнення еліт тощо. Таким чином, політична свідомість опосереднює всі основні і найпосутніші владні взаємозв´язки суб´єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання.

3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.

4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб´єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів. Суб´єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава.

Загалом класифікація суб´єктів політики досить строката. Найчастіше виділяють два основні рівні суб´єктів: соціальний, який включає індивіди і різні соціальні верстви (у тому числі професійні, етнічні, демографічні та ін.); сюди ж відносять особу, професійну групу, націю, клас, еліту тощо; інституційний, який охоплює державу, партії, профспілки, політичні рухи тощо. Іноді виділяють і третій, функціональний, рівень, який включає соціальні інститути, покликані виконувати переважно неполітичні завдання, хоч насправді справляють і політичний, а нерідко навіть досить посутній вплив на політику: церква, університети, корпорації, асоціації тощо.

Політична діяльність — це діяльність прагматичного складу і спрямування, що реалізується переважно на рівні буденної свідомості, а то й підсвідомості. Окрім цього, це дія, що виходить переважно з обставин, а тому майже в абсолютному своєму розумінні є дією тактики. Наміри в ній ніби конструюються на засадах абсолютних цілей чи ідеалів, а насправді один крок у політичній дії детермінує, визначає інший і замикається на ньому. Логіка дії конструюється швидше обставинами, ніж абсолютною системою цінностей. За Макіавеллі, для досягнення мети будь-які засоби виправдані, мета в такому разі перестає бути моральним показником щодо дії, її значущість губиться в багаторівневих проміжних кроках, які стають важливішими, ніж сама мета, а тому самі формують логіку засобів політичної дії. У такій буденній замкнутості політики великі цілі губляться, затушовуються. Стимулятором політичної дії і своєрідним координатором ЇЇ щодо стратегічних спрямувань стає ідеологія. Вона стає і мораллю, і принципом, і правом такої дії, таким чином, остаточно ірраціоналізуючи її.

Схема 1. Структура політики

 Окрім цього, політична діяльність може виявлятися як алогічна дія, адже дипломатія — це гра інтересів, "рольові взаємодії" (Дж. Алмонд), врешті-решт, це — мистецтво. А мистецтво, як стверджує П. Пікассо, допомагає пізнати істину. Основою розгортання такої діяльності не завжди може бути логіка об´єктивної дійсності, а суб´єкт, який реалізує цю діяльність, особливо в суспільствах із нестабільною перехідною системою політичної влади та з тоталітарним режимом. Тобто зміна політичної влади, політичної системи і політичного устрою переважно детермінується мотивами суб´єктивних намірів та інтересів конкретної особи.

У державах з демократичним устроєм, який ґрунтується на конституційно-правових засадах, суб´єктами виступають переважно інституції політичної системи: держава, політичні партії, політичні організації або ж політичний індивід, дії якого чітко окреслені законами права та системою моральних норм.

5. Політичний процес як сукупність видів діяльності суб´єктів політики, які включено в динаміку практично-владних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей. У політичному процесі відображено всю складність і суперечливість самої людської діяльності, тому такий процес має складну внутрішню структуру, докладний аналіз якої буде зроблено у відповідному розділі підручника. Тут лише підкреслимо наступне. Оскільки політичні процеси зачіпають соціальні інтереси, що, як відомо, у кожної людини свої, то й ставлення до використання тих чи інших форм політичної діяльності не однакові. Одні віддають перевагу використанню крайніх форм політичної діяльності, інші — ліберальних. За значущістю для суспільства форм, які використовуються для регулювання політичних відносин, політичні процеси поділяють на базові та периферійні. Перші характеризують способи включення широких соціальних верств населення у відносини з державою, другі — відображають динаміку формування окремих політичних асоціацій (наприклад, політичних партій тощо).

6.  Політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої та судової влад, партійні і громадсько-політичні інститути, групи тиску та інші ланки, що представляють політичні інтереси різних верств суспільства в цілому, становлять організаційний кістяк політики. Політична організація концентрує владне волевиявляння населення, включаючи прийняття і реорганізацію управлінського рішення, задаючи тим самим певну спрямованість усьому політичному процесові. Наявність і взаємодія структурних елементів політичної організації надає політиці внутрішньої цілісності. Саме така цілісність дає їй можливість виконувати певні функції.

У політологічній літературі існують різні погляди на функції політики. Парсонс, наприклад, відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності соціуму і розподіл ресурсів; Р. Дебре бачить головну функцію політики в збереженні цілісності і стабільності суспільства; Д. Істон — в авторитарному привласненні цінностей різним предметам і явищам. Є й інші погляди. Узагальнюючи їх, можна виділити такі функції політики:

• керівництво та управління суспільством для зміцнення його цілісних основ, забезпечення відносин правовим регулюванням для збереження організованості й загального порядку;
• конституювання відносин і дій суб´єктів та стану об´єктів політичного процесу, забезпечення захисту основних прав людини;
• напрацювання загальних цілей і завдань суспільства, організація його для спільних дій завдяки сформованій системі засобів і технологій;
• забезпечення суспільства дійовим принципом розподільчої справедливості;
• гарантування як усередині самої держави, так і за межами її безпеки для всіх груп і верств суспільства;
• формування ціннісних орієнтирів соціального прогресу й актуалізація інтересів і зацікавленості в досяганні їх;
• залучення громадян до участі в політиці;
• забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини.

При цьому слід зауважити, що політика може користуватися не тільки чітко окресленими властивими їй функціями, а й функціями латентними (утаємниченими). З цього приводу американський учений Р. Мертон зауважив, що як у живому організмі, так і в конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими. Наприклад, невміння передбачити наслідки державного втручання в певні сфери суспільства може перетворити політику лише на форму постійно запізнілої реакції на події, що відбуваються, позбавляючи її тим самим управління соціальними процесами.

Усе це вказує на те, що за характером здійснювання (чи нездійснювання) основних функцій можна визначати зрілість політичного життя в конкретному суспільстві і державі.

Політичне поле буття має властивість перетинатися, взаємодіючи майже з усіма іншими сферами суспільного життя. Характерними особливостями дії такого поля політики є: універсальність, здатність проникати в інші сфери суспільного життя, ексклюзивність, належність лише одній людині, колективу, здатність взаємодіяти з неполітичними суспільними явищами та сферами (схема 2).

Схема 2. Особливості дії політики

Політика сама по собі не є самоцінною формою людської діяльності, її дії — це найчастіше розв´язання проблем за межами самої себе. Адже політика як одна з найдинамічніших сфер суспільного життя, тісно взаємодіючи з іншими сферами, однозначно відчуває їхній вплив на собі. Відповідно до таких впливів політику можна класифікувати на: економічну, національну, екологічну, військову, соціальну, науково-технічну, культурну (за сферами суспільного життя); внутрішню і зовнішню (за об´єктами впливу); державну, партійну, громадсько-політичну (за суб´єктами політики); нейтралітету, національного примирення, "відкритих дверей", "великого стрибка", компромісів (за пріоритетом діяльності чи метою) (схема 3).

Схема 3. Основи класифікації політики

Зміст політики складає тотожність, співпадання, адекватність дій суб´єктів політики, політичних інституцій, засобів, технологій, результатів цих дій з історично діючим цілісним об´єктивним процесом, який зумовлений, насамперед, необхідністю реалізації людської свободи і справедливості. Виявом змісту політики є система цінностей та цілей, мотиви і механізми прийняття політичного рішення.

Формою політики є особливості вияву меж її змісту, тобто конкретне існування у співвідношенні з іншим змістом, а також специфіка вираження дій суб´єктів політики у зв´язку з їхніми інтересами, цілями та рівнем розвитку засобів, методів, технологій дій, форм організації людських спільностей і т. ін., що в цілому визначає якість змісту політики. Це наявна організаційна структура, інститути, які забезпечують стійкість, регульованість і динамізм самого політичного процесу. У своїй цілісності, єдності форма і зміст політики визначають політичний процес.

Проблеми, які є нині в Україні і які передусім пов´язані з утвердженням державності, розв´язуються в усіх сферах людського буття. Але складні перехідні періоди мають свою особливість — вони зосереджують зміст майже кожної з цих проблем у сенсі політики. Політика стає домінуючою, коли йдеться про обґрунтування та практичну необхідність утвердити дійсно демократичні засади людського життя в державі, побудувати її правові основи, громадські стосунки, сформувати новий економічний простір, гуманістичні принципи культури. Адже це не просто новаційне формотворення в різних сферах буття, а насамперед це — конституювання якісно нової політики, нових соціальних відносин, змісту дій влади. Вироблення такої політики і є головним завданням політологічної науки.