Появу політики пов´язують з відходом суспільства від такої його соціальної організації, в якій цілісність та інтеграція громадян здійснювалися на основі локальних родинних зв´язків людей без чітко виділених функцій управителів і підданих.

В історії існує декілька віх, які по-своєму визначають політику, пояснюють особливості її впливу на суспільні відносини, на їхнє прогресування.

Античність породила специфічне уявлення про політичну діяльність як синкретичну систему вмінь і навиків людини щодо організації життя в суспільстві. Політику розглядали як одну з домінуючих сфер діяльності, що визначає статус індивіда, можливість утвердити свої сили та розум і ґрунтується переважно на двох принципах: волі та традиції. Саме це унеможливлювало розуміння сутності політики як цілісного процесу в його соціальному означенні. Політика визначалася швидше не як цілісна, а як тотальна. Адже жити в суспільстві означало жити обов´язково політично, оскільки політика виступала як всезагальна форма соціальних зв´язків.

У середні віки домінуючою стає ірраціональна ідея, в якій політику трактували як вияв волі і дії Бога (Фома Аквінський, Августин та інші).

І лише з початком епохи європейського Відродження в системі суспільних відносин політику починають трактувати як категорію, що пов´язана з дією людини, як боротьбу між силою і законом. Якщо недостатньо дій закону, їх може замінити або доповнити сила. Самі ж закони тільки тоді чогось варті, якщо спираються на силу — на внутрішню силу підпорядкування їм і силу зовнішньої організації такого підпорядкування. При цьому сила може камуфлюватися під закон, навіть якщо в основі її закладено несправедливість.

Доба ж Нового часу з позиції раціоналізму (Гобс, Локк, Монтеск´є та інші) визначає політику як стосунки з утвердження людської свободи за рахунок права, розуму і моралі. Суспільство і держава в такій системі політики виступають як такі, що вибудувані на засадах:

а) атомізації (індивідуалізації) відносин;

б) встановлення договірної інтерпретації цих відносин на ґрунті конкретного типу державності.

19 ст. трохи трансформує цю гуманістичну ідею ранньобуржуазного лібералізму і визначає політику як мистецтво використання можливостей. Тут більше не логіки розуму, а гри, дипломатії та практичного розрахунку. Адже класичний та посткласичний етапи розвитку західних держав демократичного типу зруйнували ідеалістичні принципи аристократії і значення політичної дії перевели в масштаб політичних інтересів практичної значущості, утилітаризму. Але розуміння політики як мистецтва використання можливостей не позбавляє її раціонального сенсу. У політиці важливими є не тільки загальні, стратегічні принципи, а й уміння визначити свої дії в кожній ситуації, вміння інтуїтивно відшукати засоби, шляхи поступу, знаходити компроміси, вміло лавірувати під час розроблення, прийняття та реалізації політичних рішень тощо.

З´ясовуючи зміст і роль політики як суспільного явища, слід виходити насамперед з ролі людини, особистості з її інтересами і потребами, що й виступає першоосновою, першоджерелом, детермінантою політичного життя. Саме це сприяє формуванню складної системи суспільних відносин, які спрямовані на регулювання політико-владних проблем і процесів, що дають змогу певним групам людей реалізовувати свої цілі.

Таким чином, політика в будь-якому суспільстві, на будь-яких історичних етапах його розвитку стає засобом забезпечення насамперед власних інтересів індивіда чи великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів і націй.

Метою політики як усвідомленої форми діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група. Політика — це реалізація певної мети переважно через відносини протиборства (не обов´язково революційності, адже політичний компроміс, наприклад, — це також подолання, подолання власних амбіцій однієї із сил, подолання нетерпимості до інших).

Довгий час соціальна роль державних інститутів вважалася достатньою підставою для визнання держави основним ядром політичного життя. Утім, досвід революцій і особливо встановлення тоталітарних режимів у 20 ст. хоч і піддав сумніву цю тезу, довівши, що в межах державно організованого суспільства влада може належати і партіям, і лідерам, і окремим органам держави, однак і підтвердив визначальну роль держави в політичному житті суспільства. Адже суспільні групи, реалізуючи свої інтереси, зумовлюють зміни в соціальних можливостях інших верств населення, а це призводить до загострення внутрішньогрупових суперечностей і навіть до виникнення конфліктів, розв´язання яких потребує політичного втручання держави.

При цьому зауважимо, що політика — це сфера не тільки свідомих, а й стихійних дій, не тільки раціональних, а й ірраціональних форм політичної поведінки. Співвідношення між цими складниками політичної матерії залежить від багатьох чинників, які й формують політичну поведінку.

У працях сучасних політологів, як вітчизняних, так і зарубіжних, можна зустріти багато визначень політики. Даючи визначення політики, вчені-політологи використовують переважно два основні підходи, які характеризують її як сферу людської діяльності (загальнонауковий підхід) та як спрямування або спосіб діяльності (буденно-публіцистичний підхід). Політику розглядають:

• як систему дій, що ієрархічно вибудовує відносини між різними соціальними групами заради завоювання домінуючої ролі в суспільстві;
• як відносини між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром яких є проблема завоювання, утримання і використання державної влади (Р. Доуз);
• як дію політичних інституцій, ланок політичного організму щодо організації найоптимальних умов і норм свободи особи;
• як надію кожної людини брати участь у здійсненні влади або впливати на її розподіл у державі й завжди знаходити зустрічне розуміння інших членів суспільства щодо своїх дій (М. Вебер);
• як причинно зумовлену, ситуативно змінну за формою й орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства; і саме так політика задає суспільству відповідні його сутнісним основам структури і форми, створює інститути, закони і правила, змінює ситуацію і дає людині змогу адаптуватися в умовах, які змінюються в часі та просторі (3. Фройд).

Політику можна визначати згідно з усталеними етичними нормами суспільного життя; егоїстичними цілями (цинічне розуміння політики); класовим підходом (марксистська доктрина); функціональними критеріями (формально-інституціональна доктрина) тощо. Серед наявних у політологічній літературі визначень політики найвдалішим слід вважати те, яке дано в підручнику "Політологія: історія та методологія". У ньому політику визначено "... як особливий вид людської діяльності, що покликаний здійснювати довготривалі або поточні інтереси різних соціальних груп за допомогою планування втілення в життя, контролю за процесом і результатом відповідної практичної діяльності. Це — діяльність осіб, мікро- і макрогруп, яка спрямована на встановлення й утримання політичної влади; це — система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування. Політика — це специфічний інструмент свідомого й цілеспрямованого саморегулювання суспільства".

Звичайно, є ще й інші, може, не менш вдалі визначення сутності політики, які під різним кутом зору, з різних методологічних підходів аналізують одне — діяльнісний сенс цієї важливої сфери й умови людського буття.

Детермінантами політики є економічні інтереси або інтереси власності, а також інтереси певних соціальних груп щодо захисту і збереження їх. Проте було б очевидним перебільшенням вважати, що економіка завжди визначає політику. Сутнісні джерела політики тієї чи іншої верстви суспільства переважно неможливо однозначно звести до економічних детермінант. Соціальна структура взагалі становить підвалини політики, визначаючи її суб´єкти, характер і спрямування політичних процесів.

Важливою детермінантою політики, яка в історії людства відігравала важливу роль щодо особливостей здійснення політико-владного процесу, є природно-географічне середовище. Саме геополітичні чинники можуть визначити сутність економічних, соціальних і, врешті-решт, владних відносин, впливаючи на загальний процес формування політичних дій, структурних інституційних утворень.

Коли ми аналізуємо сутність політики як феномену, в якому знаходить свій вияв історичний стан владних відносин у соціальному середовищі, в самій державі, не можемо не звернути увагу на специфічний вплив на здійснення цього процесу демографічних чинників. Спрямування політичних дій, формування засобів, механізмів та умов здійснення їх значною мірою залежить від особливостей соціальної структури й чисельності населення. Звичайно, демографічні чинники впливають на політичні процеси переважно в опосередкованій формі — через економіку, сферу культури і традиції. Але водночас вони можуть і безпосередньо визначити певні риси, структуру, зміст і форми дій суб´єктів політичного процесу

Важливим детермінувальним чинником, який визначає сутність політики в державі, є духовна культура, традиційні норми. Саме від них можуть залежати особливості структурування, взаємодії та функції політичних інститутів, методів і форм їхніх цільових дій. Державний устрій, характер політичної соціалізації особи, система політичних цінностей і політичних позицій — усе це, назагал, також визначається історично сформованою культурою народу, його національним обличчям, традиціями щодо сприйняття й освоєння дійсності, особливостями філософського й теологічного трактування соціально-історичних і загальносвітових процесів.

Особливе місце серед чинників, які визначають політику, займають соціально-психологічні чинники. Саме людський розум, здатність науково пізнавати світ і відтворювати його у відповідності з об´єктивною логікою дійсності надає політичному процесові цілісності й раціональності. Разом з тим людська психологія та суб´єктивні інтереси, які визначають поведінку людини чи певних соціальних груп, надають політичній діяльності деяких ірраціональних ознак, визначаючи її серед інших як специфічну, непересічну.