У XIX ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовенство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві посідають також представники австро-німецького торгово-промислового капіталу, які по-хижацьки видобували й вивозили звідси багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Галичині), румунські (на Буковині), угорські (у Закарпатті) поміщики були у найпривілейованішому становищі. Вони урізали селянські наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовиська, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства становив 1051 акр землі, тоді як селянського — 14 акрів (1 акр дорівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило близько 90 відсотків західноукраїнського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р.— в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 відсотків прибутку селянських господарств. Хоча особисту залежність кріпаків на Буковині відмінили ще в 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщикові дев’яту частину врожаю.

Унаслідок революційних подій 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Селяни мали компенсувати поміщикам двадцятикратну вартість усіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), селянин мав оплачувати заготівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувались у 1848-1881 pp. поміщики виграли 30 тис. Після аграрної реформи 42 відсотки селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників.

Унаслідок поглиблення капіталістичних відносин на селі поширюється система вільного найму, з’являються сільськогосподарські робітники. Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни змушені були емігрувати до СІНА, Бразилії, Канади, інших західних країн.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні) проживало близько 10 відсотків населення. Переважну більшість заможних городян становили іноземці. Навіть у містах Східної Галичини українців було 25-30 відсотків. Станом на 1900 р. лише 14 відсотків міського населення розмовляли українською мовою. У Галичині міста були переважно польські, на Закарпатті — австро-угорські, на Буковині — австро-румунські.

Прикметою капіталізації міст став розвій промисловості. Розорювалися дрібні місцеві підприємства внаслідок зовнішньої конкуренції, яка значно посилилась з появою залізниці. Великі підприємства переважно зосереджувалися на лісообробці, розвитку якої сприяла гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. В 1870-80 pp. швидкими темпами розвивалися нафтові промисли в районі Дрогобича й Борислава, які давали близько 5 відсотків світового видобутку нафти. В 1901 р. в Галичині була створена спілка фабрикантів.

Зростали ряди повністю або частково зайнятих робітників, яких у 1902 р. налічувалося 230 тисяч. Найбільш експлуатовані робітники походили з розорених українських селян і ремісників. Вони отримували найнижчу заробітну платню, маючи 12-16 годинний робочий день, тоді як австрійський закон 1885 р. визначав його у межах 11 годин. Але основна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. Цим сектором цілком заволоділи євреї, які в східних містах становили 40-45 відсотків, а в деяких містах, наприклад, у Бродах — 70 відсотків мешканців.

На західноукраїнських землях панувала австрійська система влади й управління. Абсолютна влада належала імператору (цісарю), який здійснював вище управління за допомогою численних установ (придворних рад, канцелярій, управлінь). Основним органом австрійської влади у Галичині (“Галіції й Лодомерії”) було губернське присутствіє на чолі з губернатором, який призначався імператором виключно з числа австрійців.

Відповідно до цісарського патенту (наказу) від 3 квітня 1817 р. королівству Галіції й Лодомерії надавалась так звана станова конституція і щорічно скликався сейм, де засідали представники магнатів, лицарів та м. Львова. Головував у сеймі губернатор, як виконавчий орган сейму діяв комітет у складі семи депутатів, кандидатури яких затверджувались імператором. Компетенція сейму була обмеженою, він відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо. За своєю сутністю ця станова установа слугувала декорації абсолютистських порядків.

На початку XIX ст. територія Галичини поділялася на 18 циркулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як дев’ятнадцятий циркул входила Буковина.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини поділили на 74 повіти (у деяких районах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імператор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн. населенням Галичини.

У сільських місцевостях політичну владу здійснювали власники землеволодінь — через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично слугували поміщикам, оскільки ними матеріально забезпечувалися. Це були “всесильні сільські сатрапи” із широкими адміністративно-поліцейськими повноваженнями і навіть правом застосовувати тілесні покарання. Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами.

Закарпаття входило до Угорського королівства і в адміністративно- територіальному відношенні поділялося на 4 жупи, якими управляли призначувані королем чиновники — жупани. Жупи поділялися на комітати з комітатськими правліннями. В селах управління здійснювали старости, яких призначали феодали. На Закарпатті існували й територіально економічні одиниці — домінії (землі з містами й селами), що належали феодалові, церкві чи державі.

В 1848 р. під тиском революційного руху цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав австрійський рейхстаг, скасував кріпацтво. Була дозволена діяльність своєрідного тимчасового національного уряду — Головної руської ради у Львові.

Однак у березні 1849 р. імператор Франц-Йосиф “подарував” нову антидемократичну конституцію, яка відновила централізовану державу. Цісарським патентом від 29 вересня 1850 р. для Галичини, а також для інших провінцій установлювалась крайова конституція. Вона передбачала поділ краю на три округи і створення трьох окружних сеймів. Округи мали враховувати національний склад населення: Краківський — польського, Львівський — польського й українського, Станіславський — українського. Як відомо, це була невдала спроба притлумити соціальні протиріччя й національні суперечки. Патентом від 31 грудня 1851р. загальнодержавна конституція і крайові конституції скасовувались. Поновлювалася необмежена влада імператора. За допомогою “жандарма Європи” царя Миколи І політичну систему Австрійської імперії, за незначними змінами, було збережено.

Спробою зберегти імперію була й угода 1867 р. про унію Австрії та Угорщини. Глава дуалістичної монархії Франц-Йосиф одночасно був імператором Австрії і королем Угорщини. Разом з угодою австрійський рейхсрат прийняв конституцію, яка діяла й на українських землях до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена дія конституції 1848 р. Для обговорення питань загальнодержавного значення щорічно у Відні й Будапешті скликалися так звані “Делегації” по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Від Галичини делегувалося 7 представників (6 поляків і 1 українець).

Крім того, в імперії діяв парламент (рейхсрат), рішення якого мали затверджуватись імператором. Рейхсрат утворювали палата панів — спадкових представників найвпливовіших дворянських родин і палата депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. — куріальною системою. Тому в рейхсраті переважали великі власники й торгово-промислова буржуазія австрійської та польської національностей; українців же, наприклад, у Палаті депутатів парламенту 1879 р. налічувалося лише троє (з 353-х).

Проголошення деяких демократичних інститутів були вимушеними. Це суттєво не вплинуло на панування феодальних верств у державі.

В післяреволюційний період замість губернського правління на Галичині встановлювалось одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-територіальною одиницею, — правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані центральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлінням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу поміщиків і буржуазії у галицькому сеймі польської, а у буковинському румунської національності. Представництво українців у крайових сеймах становило біля 10 відсотків депутатів. Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.) затверджувалися повітові громади (гміни), в яких створювалися керівні органи — повітові ради і виконавчі органи — повітові комітети на чолі з повітовими старостами, які обіймали посади лише після затвердження імператором. Старости мали дуже широкі адміністративно-господарські повноваження. Для підтримання громадського спокою, придушення будь-якого невдоволення правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію та військові частини.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські й сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомістрами в містах і війтами в селах. За реформою міського самоврядування 33 містам імперії, зокрема Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно зі статутом Львова від 14 жовтня 1870 р. міську владу здійснювали міська рада й магістрат на чолі з президентом.

У першій половині XIX ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди проголошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р. на західноукраїнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегіальний вищий крайовий суд у Львові, дія якого розповсюджувалась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які передбачалося тюремне ув’язнення терміном не менше 5 років створювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяжних щорічно складалися відповідними адміністраціями з урахуванням установлених цензів — майнового, освітнього, вікового.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існували й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генеральний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада старшого прокурора, а при окружних судах — державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій державних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова прокуратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 p., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерелами були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відносин римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місцеве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскільки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть — декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім прискорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 p.) також наприкінці XVIII ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини та “порушення громадського спокою”. Переважним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсолютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на позбавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за провини — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 p.), заборону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до кодексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відповідальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовічним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демократичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Отже, у XIX — на початку XX ст. державний лад і право на українських землях визначалися загальними для Росії й Австро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав у кризі феодально-кріпосницьких відносин і проведенні буржуазних реформ. Відбулися суттєві зміни в суспільно-політичному ладі України, насамперед у правовому становищі селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права. В умовах розвитку промисловості поява буржуазії та найманих працівників — пролетарів призвели до зміни в соціальній структурі міст. На українських землях у складі Російської імперії внаслідок реформ 60-70-х pp. створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система та буржуазно-демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями й певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні тенденції в розвиткові правової системи. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного в Україні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського й адміністративно-поліцейського законодавства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові кодекси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських землях.

Революційні події у Росії 1905-1907 pp., перша світова війна помітно вплинули на розвиток державно-правових інститутів. Царизм був змушений дещо змінити форму правління, проголосити, щоправда обмежені, права й свободи. Однак це не змогло врятувати імперію від глибокої революційної кризи.

Царський уряд і уряд Австро-Угорщини ігнорували прагнення народу України до самовизначення та національного відродження. Але ідеї української державності знайшли подальший вияв у національно-культурному русі, діяльності українських політичних партій.