Безкоштовна бібліотека підручників



Історія держави і права України - Ч.1

8.4. Право


На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління, передбачала поширення на українські терени російської правової системи при використанні ок-ремих місцевих особливостей. Зокрема — кодифікації права, здійсненої в першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устою Росії М. Сперанського.

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з міністром юстиції П. Завадовським (вихідцем із Чернігівщини), яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нормативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група правознавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала “Звод місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”. Група під керівництвом Ф. Давидовича у “Зібранні малоросійських прав” упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше “Зібрання малоросійських прав” як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу законів Російської імперії. Під час робіт над кодифікацією українського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російською мовою Третій Литовський статут.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університету М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 р.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення, очолювана професором Київського, а пізніше Московського університету І. Даніловичем впродовж 1830-1833 pp. розробила “Звід місцевих законів західних губерній” (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поширюється загальноімперське цивільне й кримінальне законодавство.

Пореформений період характеризується застосуванням в Україні нового законодавства. Велике значення мало запровадження Статутів від 20 листопада 1864 p.: 1) Установлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. В 1893 р. усі ці статути були офіційно приєднані до Зводу законів Російської імперії, як 16 том.

У юридичній практиці з’являються галузі права: цивільне, кримінальне, судово-процесуальне.

Цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов’язальне право, спадкування, сімейне право переважно містилися в X томі Зводу. Деякі норми в ньому було змінено відповідно до селянської реформи. Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, остаточно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи починалася від її народження, а завершувалася — смертю. Водночас, існувало поняття й так званої “цивільної (юридичної) смерті”, коли суд позбавляв усіх прав стану, постригу в ченці, нез’ясованої відсутності особи за місцем проживання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність особі закон надавав із досягнення нею 21 року, а до цього вона вважалася неповнолітньою. Дієздатність жінок була обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, укладати договір особистого найму.

Поняття “право власності" вперше в російському законодавстві тлумачилось як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб’єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб. Інститут права власності містив також кваліфікацію об’єктів і суб’єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати, передати його, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Провідним об’єктом права власності залишалася земля. Розвиток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності розширили сферу цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учасниками цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. В той же час зберігалися пережиткові обмеження — насамперед, у сфері реалізації права власності селян на землю. Майже на всі угоди, пов’язані із землею, була потрібна згода селянської громади.

Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов’язального характеру, передбачалися сила договору, припис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного правопорушення. Припинення зобов’язань цивільне право пов’язувало з їх виконанням, заміною зобов’язань, давністю, смертю сторони.

Основний зміст зобов’язального права становили зобов’язання з договорів. Право регулювало загальні вимоги щодо змісту й форми договорів та його конкретних видів: купівлі-продажу, міни, постачання, наймання майна, особистого наймання, позики, доручення, підряду, страхування тощо. Визначалися засоби забезпечення виконання угод (завдаток, поручительство, неустойка, застава), норми відповідальності за порушення умов договору. Регулювалися зобов’язальні відносини власників майна й фінансів у різних видах товариств — повному, на вірі, компанії.

Сімейне право докладно регулювало відносини, що стосувалися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов’язковою умовою взяття шлюбу вважалися свідомий вибір і воля тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чоловіків — 18-80 років, для жінок — 16-80 років. Умовою, необхідною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі — згода їх начальства. Проте недотримання цієї умови не означало недійсності шлюбу, як у попередніх випадках. Серед обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу, були наявність спорідненості чи свояцтва; якщо раніше православний перебував у шлюбі тричі; якщо наречений і наречена мали різне віросповідання тощо.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, пов’язані з особистими й майновими правами та обов’язками. Так, дружина повинна була “коритися чоловікові своєму як главі сімейства”, а чоловік — жити з дружиною “у злагоді, поважати, захищати”, забезпечувати дружину “їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю”. Шлюб не спричиняв спільного володіння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.

Успадкування передбачалося за законом і за заповітом. Предметом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло. Першими успадковували родичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). За їх відсутності — родичі бокових ліній: першої (брати і сестри спадкодавця та їхні діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували. Якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння без права розпоряджатися ним на свій розсуд.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної свободи. Він використовувався роботодавцями для нав’язування найманим працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалось фабрично-трудовим законодавством 1880-90 pp. 1 червня 1882 р. з’явився закон “Про малолітніх, які працюють на заводах, фабриках і мануфактурах”, Він забороняв працювати дітям до 12-річного віку і встановлював обмеження щодо праці підлітків. Законами від 3 червня 1885 р. і 2 червня 1897 р. встановлювалася максимальна тривалість робочого дня — 11,5 годин, заборонялося використання праці жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, вводились обмеження щодо застосування штрафів.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії (1832 р.) й Уложення про покарання кримінальні й виправні, затверджене у 1845 р.; нові редакції Уложення з’явилися 1866 р. і 1885 р. Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо на це не вказує закон. Злочином вважалося діяння, яке посягає на “недоторканість прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й безпеку суспільства і приватних осіб”. Проголошувався принцип вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності.

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправних — від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основні (страта, ув’язнення та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). Суворими покараннями вважалися позбавлення всіх прав стану, що означало не тільки втрату привілеїв, пов’язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували на лобі й щоках випалювали тавро “кат”, тобто каторжний. Тривалий час зберігалися тілесні й болючі покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейовані стани, а згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

Джерелами кримінального права були також Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.), що призначалися для військовослужбовців, але в умовах воєнного часу широко застосовувалися й до цивільних осіб. Наприкінці XIX ст. був підготовлений і в 1903 р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою “Кримінальне уложення”, який базувався на принципах буржуазного права. Але під час революційних подій набули чинності лише деякі його глави, де передбачалася відповідальність за злочини проти особи імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Внаслідок посилення репресивної політики царизму виникло адміністративне законодавство, “Положення про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою” (1881 p.). Воно надало право губернаторам застосовувати такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув’язнення в тюрмі або фортеці. На початку XX ст. адміністративне законодавство спрямовувалося на обмеження громадянських свобод, дарованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, товариства, зібрання (1905 р., 1906 р.), забороняли публікації, діяльність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винні в організації страйків притягалися до кримінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р. воно відокремилось в самостійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат. — припущення) невинності, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинною доти, поки її винність, не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Досягненням кримінально-процесуального права була регламентація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалась можливість перегляду вироку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався спрощеним чином. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не більше 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з подання позовного прохання встановленої форми, до якого додавалися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відповідача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спростування відповідача.

Судове засідання починалося з викладу суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалась за внутрішнім переконанням суддів. Рішення оголошувалося спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім, залежно від визначених строків — в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.



|
:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право