На початок XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни в суспільному устрої на українських теренах, як і у всій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів нового, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства складало дворянство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої половини XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну в 1785 р. було поширено дію “Жалуваної грамоти дворянству”. Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалася також дія “Табеля про ранги”, законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.

Подальше зрівняння в правах української старшини й шляхти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом “О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство” (1835 p.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шляхетне походження, ставав дворянином.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіталізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори абсолютизму. Законом 1827 р. дворянам було надано право створювати ремісничі виробництва, фабрики й заводи у містах без обмеження чисельності робітників. Аби зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 р., прийнято закон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успадковувалася старшими в родині.

Ще більш протекціоністського характеру щодо дворянства, насамперед його соціально-економічного становища, набула політика царизму після реформ 1860-70-х pp. Власне, за своєю сутністю ці реформи спрямовувалися на збереження в нових соціальних умовах політичної влади й панівного становища дворянства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержувати на пільгових умовах кредити у заснованому в 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо цукру за кордон.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земського самоврядування (за реформою 1864 р.). Земська контрреформа 1890 р. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дворянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а згідно закону 1889 р. дільничі земські начальники призначалися переважно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військової служби, однак згідно встановленого порядку вони займали офіцерські посади. Дворянство заохочувалося до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Отже, загалом дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках минулого була приреченою. Дедалі глибша соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

Буржуазія являла новий соціальний клас і розвивалася за притаманними всій країні закономірностями. Поштовхом для капіталізації суспільства стали реформи 1860-70 pp., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростання буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали підприємцями. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості.

Водночас формування буржуазії в Україні мало свої особливості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок припливу іноземних капіталів. Досить видне місце посіла в Україні торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України займало цукроваріння, то в останній чверті XIX ст. зростає вага добувної промисловості, металургії, машинобудування. Завдяки промисловому перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Значна частина промислової буржуазії в Україні була чужоземного походження — англійського, бельгійського, німецького, французького та ін. Крім промислово-банківської буржуазії, існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці XIX ст. належало близько 1,5 млн. осіб (разом із сім’ями). Це обумовлювалося тим, що фабрично-заводська промисловість в Україні співіснувала з мануфактурами, ремісничими майстернями та кустарними виробництвами. Переважно в середовищі буржуазії сформувався прошарок буржуазної інтелігенції: інженери, лікарі, адвокати...

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судова реформи. Саме представники буржуазії згідно з майновим цензом отримували доступ до міських дум і міських управ, земських органів самоврядування, а також до посад у судових органах. Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення, воно звільнялося від особистих податків, повинностей, тілесних покарань тощо. Водночас йому заборонялося займатися торгівлею, промислами, володіти землями й кріпаками. Після третього розподілу Польщі в 1795 р. на українських землях почала зростати кількість церков, що поверталися з унії до православ’я. У 1839 р. було проголошено “акт злуки” церкви уніатської з православною. Українська православна церква ввійшла до Всеросійської православної церкви. Київську митрополію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Проте в парафіях залишалися династії українських священиків. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя.

Міське населення за чинним на українських землях російським законодавством поділялося на категорії: 1) почесних громадян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників, або цехових; 5) робочих людей. Окрім цих категорій серед міського населення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку населення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці й представники недворянських прошарків, які обіймали на цивільній службі посади від 14 до 10 рангів. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності. Вони мали право бути обраними на міські громадські посади. Щодо них не застосовувалися тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбувалося лише за судовим рішенням або в разі його вступу до ремісничого цеху.

Залежно від матеріального стану купецтво поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих другої, особливо — першої гільдії, яка давала право на міжнародну торгівлю, був обмежений цензом капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися і дворяни, й міщани, й селяни. Купецький стан зріс кількісно й збільшив торгові капітали. Представники заможного купецтва вкладали кошти в різні галузі промисловості, особливо цукроваріння та вуглевидобувну, і ставали капіталістами.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани. Вони служили в державних і приватних установах, працювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, бути власниками будинків, іншої рухомої й нерухомої власності. Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, податки на будівництво шляхів, служили у війську і несли інші повинності.

Ремісники, які проживали в містах і працювали у невеличких майстернях, об’єднувалися в цехи.

Робітні люди з’явилися в містах України на початку XIX ст. Це була нова соціальна група, поза міських станів. Основним джерелом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками — відсутність власного житла й постійного місця проживання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, який поповнювали зубожілі селяни. Почали формуватися й постійні кадри робітників, насамперед серед металістів, шахтарів. Найбільш інтенсивно процес утворення робітничого стану відбувався у великих промислових районах, на Донеччині, Криворіжжі.

Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця XIX ст. знаходились фактично в безправному становищі. Вони вважались податним станом, мусили нести військову повинність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Робочий день — законодавчо не врегульованим. Він тривав по 12 -13 годин, заробітна плата була низькою і не задовольняла життєвих потреб. Лише на початку 80-х років під впливом робітничих страйків царський уряд почав видавати законодавчі акти, що регулювали трудові відносини.

Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поділялися на кріпосних і державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб).

Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень. Але поміщики, користуючись поширенням на українські землі російської урочної системи, давали селянам такі завдання (уроки), які неможливо було виконати в зазначені строки. Тому інколи панщина доходила до шести днів на тиждень.

Для посилення експлуатації кріпаків їх переводили на місячину, тобто у них відбирали наділи, через те вони зобов’язувалися працювати за місячне утримання (пайок та одяг). В умовах виникнення й поширення переробних підприємств вони перетворювалися на кріпосних робітників. Крім того, кріпаки сплачували податки на користь держави.

За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяжких форм, у 1847-1848 pp. була проведена інвентарна реформа, яка мала на меті впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначалися межі земельних наділів кріпакам, встановлювалися розміри панщини: для чоловіків три дні, а для жінок один день. Але поміщики реагували на ці нововведення негативно, і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки селянам.

Нещадної експлуатації зазнавали й державні селяни, які сплачували грошову ренту, податки та несли рекрутську, возову, дорожню та інші повинності. Однак вони жили на казенних землях і вважалися особисто вільними. У першій половині XIX ст. частина державних селян півдня України отримала статус військових поселенців. їхнє життя жорстко регламентованим і нестерпним, командування втручалося навіть в особисті й сімейні справи.

На Правобережжі з метою посилення експлуатації державних селян широко застосовувалось переведення їх на господарче становище. Державні землі надавалися в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше ніж своїх кріпаків.

Дещо поліпшила становище державних селян реформа 1837-1841 pp., відома як реформа міністра державних маєтностей графа Кисельова. Збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся поземельним промисловим податком, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Селяни одержували право створювати сільські й волосні органи самоврядування, а також сільські й волосні суди (розправи). Але самоврядування носило обмежений характер, залежало від державних органів.

У першій половині XIX ст. почастішали протестні виступи кріпосних і державних селян, воєнних поселенців, що періодично переростали в повстання. Посилювалися соціальні протиріччя, які загострила поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.).

Все це призвело до краху феодально-кріпосницької системи. 19 лютого 1861р. було оголошено маніфест Олександра II про скасування кріпацтва. За “Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності” селяни ставали особисто вільними, вони мали право самостійно вирішувати свої сімейні й господарські справи (брати шлюб, купувати нерухоме майно, вести торгівлю, брати підряди на виконання робіт, мати ремісничі підприємства, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії). Органами селянського самоврядування були сільський схід й обраний ним староста, волосний схід, волосний старшина, волосний суд.

Водночас селяни роками залишалися економічно залежними від поміщиків, бо землі вони мали викупляти. До того ж поміщики штучно завищували ціну на землі, й селяни в Україні мали сплачувати вдвічі більше за реальну вартість земель. До викупу свого наділу селянин не мав змоги скористатися більшою частиною особистих прав, наданих реформою. Селяни й після звільнення залишалися окремішнім нижчим податковим станом, зобов’язаним сплачувати подушну подать, нести державні повинності. Отже, селянська реформа, хоча за своїм соціально-економічним змістом і була буржуазною, здійснювалася з урахуванням інтересів дворянства.

Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричинили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) селяни обирали своїх представників (гласних) до земських установ.

Розширення особистих прав селян і найвідчутніші зміни в аграрних відносинах пов’язані з прийняттям низки законодавчих актів, підготовлених за безпосередньої участі голови Ради Міністрів П. Столипіна, й тому отримали назву столипінських реформ. Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. “Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землекористування”, закон від 14 червня 1910 р. “Про зміни й доповнення деяких постанов про землеволодіння”, закон від 29 травня 1911 р. “Про землеустрій”. Ці законодавчі акти ініціювали й визначали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до “одноосібних володінь” у формі відрубного й хутірського господарства. Складовою частиною аграрної реформи було переселення близько 1 млн. селян з України до Сибіру. Проте гострі соціальні проблеми остаточно розорених селян так і не були розв’язані.