Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: “Устава на волоки”, “Ординація війська Запорозького”, сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію України. Важлива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами.

Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов’язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України й Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у другій чверті XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини указом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Комісію очолювали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генеральний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було використано насамперед “Порядок” (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики.

Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу (збірника), під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Упорядники створили власну систему розташування матеріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над кодифікацією. Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією кодифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були короткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана” — своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального права. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавного уряду, і 1756 р., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на доопрацювання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затвердження спочатку Комісії генеральної старшини (1759 p.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 p.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 р., який забезпечував панівне становище феодалів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник “Суд і розправа в правах Малоросійських”. В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований 1764 р. В. Кондратьєвим збірник “Книга Статут та інші права малоросійські” став посібником для суддів. У 1767 р. створено систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права “Екстракт малоросійських прав”. Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і гетьманськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з’явилися також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому сенсі усі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщини передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалася за службу старшині, в розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковниками, а також царським урядом. У спадщину такі землі могли передаватися лише за умов, що нащадки нестимуть службу. Проте, з часом володарі рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Рядові козаки втратили одержане внаслідок визвольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування. Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення й розширення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважати.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов’язального права. Зобов’язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договірних зобов’язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов’язання із заподіяння шкоди передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов’язковою умовою взяття шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов’язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини — 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй вено — частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно ставало власністю дружини. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності — дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, мали виділити сестрам на придане.

Кримінальне право також розвивалося. Злочином вважалось порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, честі, майну особи. Найнебезпечнішими вважались злочини проти держави (зрада, образа царя, фальшивомонетництво). За державні злочини засуджували до смертної кари, все майно засуджених конфісковувалось, а сім’ї виселяли до Сибіру. Значно поширилися посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство й хабарництво. До майнових злочинів належали крадіжки, пограбування, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Майнові й посадові злочини карались ув’язненням, тілесними покараннями, штрафами, конфіскаціями майна. До смертної кари засуджували за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво. Злочинами проти особи вважалися вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, тілесні ушкодження. Смертна кара застосовувалась до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вбивство на замовлення або отруєння. Серед правопорушень виокремлювалися також злочини проти сім’ї, моралі, православної віри. Перелюб, неприродні статеві стосунки карались, як правило, смертю.

Злочини розрізнялися навмисні, необережні й випадкові. Поступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Суб’єктами злочину могли стати особи, починаючи з шістнадцятирічного віку. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом’якшувала вину. Скоєння злочину в стані сп’яніння, навпаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також запобігання нових злочинів. Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) і кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, під-вішення на гак, закопування живим у землю). Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив’язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев’яну кобилу, публічне шельмування). Практикувалось ув’язнення на невеликі строки (“до покори”) у ями, сараї та камери при ратушах. З поширенням російського законодавства, починаючи із середини XVIII ст., застосовуються заслання на каторгу. Такі покарання, як майнові (конфіскації, штрафи, викуп) і вигнання за межі села чи міста часто-густо застосовувались як додаткові.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при розгляді справ кримінальних. Процес у цивільних справах починався з подання позовної заяви, яка з доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами чи державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства в кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак їх не застосовували щодо панівних верств, осіб духовного сану. Рішення й вироки можна було оскаржити у вищестоящих інстанціях. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці — возні.

Завдяки національно-визвольній війні 1648-1654 pp. була створена українська національна держава, яка отримала міжнародне визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної в своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об’єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно перепліталися демократичні й монархічні начала, основою системи управління був військово-демократичний устрій.

У цей час Україна створила власну національну систему права. Важливе місце серед джерел права належить гетьманським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держави. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежувалась і сфера застосування гетьманського законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності й законодавчого оформлення через утрату Україною державності.