Після Люблінської унії 1569 р. державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литви (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Законодавча влада належала Вальному (загальному) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, йото, починаючи з 1386 p., обирали на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався “Артикулами” Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполитої. Він відмовлявся од успадкування влади, зобов’язувався питання війни й миру вирішувати, враховуючи думки сенату. Кожні два роки король мав скликати сейм, а якщо порушував права й привілеї шляхти, вона могла не коритися йому.

Сенат на чолі з королем об’єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлювали свою думку, щодо обговорюваного. Відтак сам король або, за його дорученням, — канцлер формували “конклюзію” — загальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлювати податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціонувати скликання ополчення. Ухвали сейму могли прийматися тільки одностайно, бо діяв принцип “вільного вето”.

Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони; коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова та військова влада на місцях перебували в руках панства і шляхти. Система органів місцевого управління створювалась відповідно до адміністративно-територіального поділу. За Люблінською унією, Річ Посполита була поділена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої ввійшли українські землі, й Литву. Провінції мали воєводства й повіти. У деяких воєводствах, окрім повітів, зберігалися й такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На українських теренах, що входили до складу Литви, продовжували існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства; вони були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями, їх надавав король за службу. Місцевими керівниками залишилися переважно воєводи. Справи повітів провадили старости, а центральних повітів, або комендантських замків, — каштеляни. У всіх ланках місцевого управління працював численний штат посадовців — урядників, писарів тощо. Зростанню ролі чиновницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберігала значний вплив на місцеве управління, насамперед через шляхетські сеймики у волостях, земствах і повітах. На селі певний час продовжував діяти сільській сход, який обирав сільського старосту, але з посиленням феодальної експлуатації зникли й ці залишки громадського самоврядування. Воєводами і старостами в селах призначались управителі. Щодо приватновласницьких земель, то тут самі власники призначали на села управителів.

Управління містами було досить строкате й будувалося залежно від категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магнати, шляхта, церква, яким належало місто чи містечко. Подекуди міщанам дозволялись деякі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно- чи двопалатні ратуші, “радовці”, що допомагали війту. В цілому ж власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-економічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіляко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. До міської ради входили обрані, переважно із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які головували на засіданнях ради. Рада виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву. До складу цього судового органу входили лавники на чолі з війтом.

Судова система ґрунтувалася на становому принципі побудови суспільства й залежала від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівський суди, де судилися магнати й родовита знать. У судовій ланці переважали створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетськими сеймиками.

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розглядали гродські (міські, замкові) суди, де головними суддями виступали воєводи й старости. Тут також судили злочинців, зат-риманих на місці злочину, й розглядали справи про повернення челяді та невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий— суд другої інстанції, до його складу входили головні судді. Нижчий діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомісячно й тривали перші два тижня. На гродські суди покладалося також виконання вироків, у тому числі й інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядав одноособово суддя — підкоморій.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям, які оформлювали переважно майнові угоди, реєстрували заяви про скоєння злочинів тощо. Згідно з Волинським привілеєм 1569 р., судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно “руською”, тобто українською мовою.

Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуванням волі феодала й місцевих звичаїв. Різновидом, по суті, доменіального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточний і виложений. Поточний розглядав переважно цивільні й господарські спори і збирався не пізніше, як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложеного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також справи, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії виложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи розглядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучався міський староста. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Судом другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була значною, поділялися на духовні, доменіальні й монастирські. Духовні розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися суди монастирські. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). Вищим церковним судом був консисторський суд митрополита.