Як зазначалося при розгляді попередніх тем, період роздробленості й розпаду Київської держави був закономірно обумовлений розвитком феодального виробництва та феодальних відносин. На той час аналогічні процеси відбувалися на території всієї Європи.

Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центра — Галицько-Волинського князівства. Воно виникло у 1199 р. завдяки об’єднанню князем Романом Мстиславовичем Володимиро-Волинського та Галицького князівств, які наприкінці XI — на початку XII ст. відокремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню передував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва.

За шість років князювання Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. У внутрішній політиці, спираючись на дрібне та середнє боярство й городян, Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, підпорядкувавши собі свавільну галицьку боярську верхівку. Здійснюючи активну зовнішню політику, Роман поширював свій вплив на схід і в 1203 р. захопив Київ. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, руські князівства. Автор Галицько-Волинського літопису називає його “царем на Русі”, “самодержцем”. Удалими були й військові походи Романа проти половців, завдяки чому, згадується у візантійських літописах, було врятовано Візантійську імперію. Раптова смерть Романа у бою з поляками (1205 р.) призвела до нових феодальних чвар, міжусобиць і війн, які знесилили й спустошили цей регіон.

Галицько-Волинське князівство розквітнуло за князя Данила Галицького, коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа малолітній Данило з матір’ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвердився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а наступного року й Києвом.

Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й князівство, визнав себе васалом хана, зобов’язавшись сплачувати данину й надавати в розпорядження орди своє військо.

Влада Данила значно зросла після його перемоги над коаліцією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Ярославом (тепер місто у Польщі). Данило узяв собі Галичину, а братові Васильку віддав Волинь. Попри це, обидва князівства продовжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила.

Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данила викликали до столиці орди Сараю, де, визнавши зверхність хана, він одержав ярлик на князювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виняткові повноваження, які раніше належали київським князям. У 1246 р. він висуває власну кандидатуру (Кирила) на посаду митрополита, що раніше мав право робити лише Великий київський князь.

Однак головним для галицько-волинського князя було підготуватися до боротьби з татаро-монгольським ярмом. Про це свідчить інтенсивне будівництво мурованих фортець і потужних замків у Бересті, Столп’ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам’янці-Подільському, укріплень Луцька, Даниліва, Львова, Володимира та ін. Готуючись до наступної боротьби із Золотою Ордою, Данило нормалізує стосунки з Польщею й Угорщиною. Намагаючися знайти союзників серед західноєвропейських країн, Данило звернувся до папи Римського з пропозицією щодо хрестового походу проти монголо-татар. Князь погодився на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Рима, прийнявши у 1253 р. від папи королівську корону. Проте надії на допомогу Західної Європи реалізувати не вдалося, і Данило розірвав контакти з Римом. У 1254 р. він розпочав визвольний похід на Київ, скориставшись тим, що основні сили монголо-татар були далеко на сході. Але йому не вдалося здійснити свій задум. Розплатою за невдачу стало вторгнення у 1259 р. великого монголо-татарського війська в Галичину й Волинь. Данило Галицький змушений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні споруди. У 1264 р. князь Данило Галицький помер.

За наступників князя Данила внаслідок посилення феодальних міжусобиць, чвар і спустошливих нападів монголо-татар почався занепад Галицько-Волинського князівства. Хоча на певний час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття, де жило українське населення. В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія II, який в 1340 р. був отруєний боярами, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині та Берестейська земля опинилися під владою Литовської держави.

Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика С Томашівського, це була “перша чисто українська політична організація”, котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — залюднених просторів України.