За формою правління Київську Русь можна вважати ранньофеодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак “клаптикової” ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів. Інколи — перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, відносно єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних і зовнішньополітичних акціях. З кінця X ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов’язки захищати кордони передбачають організацію сторожової служби, спорудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХП ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов’язується з реформою Ярослава Мудрого, за якою кожний представник династії Рюриковичів, яка швидко зростала, отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя обмежувався до рівня титулованого глави династично зв’язаного конгломерату князівств. До того ж у намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й воювали між собою.

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постійним дорадчим органом при князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва союзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структури, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюється насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено “Правду Ярославичів”, у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, 1103 pp. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями. У снемах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інколи — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з’їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народовладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічових зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися “ряди” (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму.

У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а в останнє — в 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — виник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управління у верві здійснювали “копні” збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десяткової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарнізони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існувало. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими посадовими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював канцелярію; в обов’язки стольника входило постачання князівського двору продовольством; тіун конюший відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Судові органи як особливі державні структури в Київський Русі не існували. Суд не був відділений від адміністрації й захищав насамперед інтереси вищих верств населення. Суди поділялися на світські й церковні.

Найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпадали члени селянських общин, були громадські суди (суди вер-ви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання князівського суду. До складу громадського суду входили вервний староста й авторитетні члени громади (“добрі люди”).

До судів світських належав суд князя, князівської адміністрації (посадників, волостелів). Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівського суду. Про князя як суддю Руська Правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи: ”ябетник” (обвинувач), “метальник” (писар), “істці” (слідчі). Враховувалась думка представників громадськості — “старців”. Су-дові рішення щодо важливих справ могли прийматися разом з боярами і навіть на вічах. Для вирішення майнових спорів (розподіл спадщини, суперечки за межу і т. п.) князь посилав своїх “отроків”, або “дітських”.

З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (закупами, холопами). У справі холопа рішення суду феодала було остаточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскаржувати рішення вотчинного суду у князівському суді.

Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духовенство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, розпусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклунство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, пов’язані з церковним майном.

Могутня Київська Русь посідає значне місце у всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь явила собою центр об’єднання східнослов’янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим князем. Аристократичну тенденцію в державному устрої уособлювала боярська рада. Вона, як і демократичні інституції — князівські з’їзди та віче, належно не розвинулися і не перетворилася на відповідні витоки парламентаризму. В процесі зміцнення феодалізму відбувся перехід з десяткової системи управління державою, що сформувалася з дружинної організації, на нову — двірсько-вотчинну.