Говорити про політику як науку й мистецтво можна лише умовно, оскільки сама по собі як практична діяльність вона не є ні наукою, ні мистецтвом у прямому значенні цих слів. Поширені в літературі з політології характеристики політики як науки й мистецтва пов´язані з образною оцінкою її В. І. Леніним, який писав, що «політика є наука і мистецтво, яке з неба не падає, даром не дається».

Науковість політики, за В. І. Леніним, полягає в тому, що вона повинна здійснюватись на наукових засадах. Це вимагає, по-перше, врахування досвіду інших країн; по-друге, врахування всіх сил, груп, партій, класів, мас, що діють всередині даної країни, аж ніяк не визначення політики на підставі тільки бажань і поглядів, ступеня свідомості й готовності до боротьби однієї тільки групи або партії.

Проти цих настанов важко щось заперечити. Будь-яка політика вимагає врахування чужого досвіду та співвідношення сил. Однак для науковості політики лише цього замало. Глибинною науковою засадою політики є пізнання закономірностей суспільного, особливо політичного, розвитку та врахування їх у практичній діяльності. Ця засада робить проблематичною науковість реальної політики, оскільки конкретні такі закономірності і навіть узагалі сама їх наявність нерідко беруться під сумнів або й заперечуються в принципі. Як уже зазначалося, позитивізм заперечує існування закономірностей суспільного розвитку, а на цій підставі — і науковий статус суспільствознавства.

Проблематичною науковість політики робить і її ідеологічний характер. Політика є найбільш ідеологізованою сферою людської діяльності, оскільки безпосередньо пов´язана з соціальними інтересами, здійснюється політичними силами як виразниками тих чи інших соціальних інтересів і має певне ідеологічне, отже, й ціннісне, а не лише суто наукове, обґрунтування. У політиці звичайними є прагнення політичних сил монополізувати істину, намагання видати бажане за дійсне. Що сталося з одним із таких «єдино вірних вчень» — марксизмом-ленінізмом, як теоретичним обґрунтуванням комунізму, — загальновідомо. Однак не варто було б перебільшувати й науковість, істинність інших ідейно-політичних течій — лібералізму, консерватизму чи соціал-демократизму.

Найефективнішою є не та політика, що послідовно ґрунтується на якомусь ідейно-політичному вченні, спрямована на досягнення якоїсь кінцевої мети, а та, яка прагматичне зорієнтована, відповідає насущним інтересам і потребам якомога більшої частини членів суспільства. Науковість політики полягає не в її відповідності якому-небудь ідейно-політичному вченню, а у всебічному науковому обґрунтуванні конкретних політичних рішень, особливо у прогнозуванні наслідків їх реалізації, в межах визначеного на основі суспільного консенсусу політичного курсу з урахуванням, звичайно, об´єктивних тенденцій суспільного розвитку, співвідношення сил, чужого досвіду тощо.

Політика як мистецтво має справу з суб´єктивною стороною здійснення влади. Вона пов´язана з людьми, багато в чому залежить від індивідуальних здібностей політика, його особистої ініціативи й навіть інтуїції. Політика — це сфера продуманих кроків, заходів, маневрів, компромісів, угод, поступок, обходів, натисків, розрахунків тощо. Мистецтво політичного діяча виявляється в умінні вибрати найоптимальніші для даних конкретних умов форми й засоби досягнення політичних цілей. Тому політику називають іще мистецтвом можливого.

Успіх у політиці значною мірою залежить від уміння політика працювати з людьми, його здатності оцінити не тільки їхні ділові, а й психологічні якості — комунікабельність, рішучість, відповідальність тощо.

Мистецтво в політиці включає інтелектуальні, раціональні та інтуїтивні засади. За наявності відповідних знань оволодіти мистецтвом політики можна або на власному досвіді, або вивчаючи досвід інших та пропускаючи його крізь свої знання, здібності й можливості. Безумовну перевагу потрібно віддати другому шляху, бо перший —шлях спроб і помилок — обходиться суспільству надзвичайно дорого. Помилки і прорахунки в політиці є найбільш згубними для суспільства. Вони страшніші, ніж навіть помилки в медицині, бо помилка лікаря завдає шкоди окремій людині, тоді як від помилок політиків можуть постраждати все суспільство й загинути мільйони людей.

Лише органічна єдність науки, що стала надбанням політика, й мистецтво реалізації науки про політику забезпечують політичне керівництво та управління суспільством із найбільшою ефективністю і найменшими втратами. І навпаки, відсутність у політика наукових знань про керівництво та управління суспільними процесами, здійснення влади, вміння і досвіду творчого застосування їх на практиці обертається для суспільства та його окремих ланок, долі багатьох людей вкрай негативними наслідками.

Література

Андреев С. С. Политика как социальное явление // Социально-полит, науки. 1991. № 4.

Ануфриев Е. А. Субъективные основы и субъекты политики // Социально-полит, журн. 1996. № 4.

Беляев А. А. Политика и ее роль в развитии общества // Социально-полит, науки. 1991. № 9.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан: Очерки политической социологии капитализма. М., 1985.

Бутенко А. П. Наука и политика // Социально-гуманитарные знания. 1999. № 2.

Бутенко А. П. Наука, политика, власть: проблемы взаимоотношения и соотношения // Социально-гуманитарные знания. 1999. № 3.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990.

Ильин М. В., Коваль Б. И. Что есть политика и что — наука о политике (Опыт нетрадиционного обзора) // Полит, исследования. 1991. № 4.

Коваль Б. И., Ильин М. В. Власть уегзиз политика // Полит, исследования. 1991. № 5.

Лузан А. А. Политическая жизнь общества: Вопросы теории. К., 1989.

Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию. М., 1994.

Мясников О. Г. Субъекты политики // Социально-полит, журн. 1993. № 5—6.

Халипов В. Ф. Политика как наука и искусство // Социально-полит, науки. 1990. № 7.

Чудинова И. М. Политическая жизнь // Социально-полит, журн. 1994. № 12.