Дослідники давньояпонської історії спираються на вкрай обмежений комплекс джерел, основу яких становлять археологічні матеріали. Особливо результативними з огляду на проблематику місцевої старовини виявилися розкопки численних поховальних комплексів, в яких знайшли свій останній притулок представники тогочасної місцевої політичної еліти, а також ранніх японських поселень. Виявлені матеріали дали змогу адекватно відтворити основні параметри господарського життя народів, що населяли терени Японії в епоху давнини, реконструювати базові принципи їхнього релігійно-міфологічного світогляду, дослідити матеріальну культуру остров’ян. Причому в умовах, коли більшість текстових джерел, які стосуються давньояпонської історії, вже непогано досліджена, саме археологічна ланка японістики розвивається останнім часом найдинамічніше, постійно поповнюючи наші знання про зародження й перші кроки цивілізації "Країни Вранішнього Сонця".

Серед писемних документів, в яких відтворено старо-японську дійсність, найінформативнішими є свідчення китайських та корейських хроністів про загадкову "країну людей ва". Це джерело видається особливо важливим з огляду на те, що свою власну писемність японці створили лише на початку середньовіччя. Велику цінність для дослідників становлять окремі свідчення про Стародавню Японію, вміщені в китайських династичних літописах "Вей чжи" ("Опис царства Вей", III ст.) та "Хоу Хань шу" ("Історія Пізньої Хань", V ст.), а також ранніх корейських хроніках доби Трицарства (рубіж н. е.— VII ст.). Проте, зважаючи на постійну напівізольованість "Країни Вранішнього Сонця" від континенту через бурхливий норов Корейської протоки і, відповідно, вкрай обмежену інформованість далеких і близьких сусідів традиційної Японії про її буття, фактологічна насиченість та "коефіцієнт достовірності" документальних джерел такого типу вимагають вкрай обережного ставлення і, за можливості, детально перевіряються на археологічних матеріалах. У комплексі це дає змогу науковцям оперувати певним фактажем стосовно політичної історії архіпелагу часів давнини, а також поглиблює наші знання про господарсько-побутове й інтелектуальне життя та зовнішньополітичну діяльність його мешканців.

Не менш складною виглядає проблема використання для дослідження давньояпонської історії писемних документів власне японського походження. Найоптимістичніше налаштовані археологи схильні вважати, що у давніх японців ще до нової ери почав формуватися власний тип малюнкового письма. Проте якщо загадкові геометрично-стилізовані дряпини на металевих гонгах, стінах печер та глиняних посудинах, виявлені на півдні архіпелагу, й були спробою створення першої японської писемності, дешифрувати їх не вдалося. До того ж ці спроби не привели до створення самостійної знакової системи. Ось чому найдавніші дійсно текстові матеріали власне японського походження записані китайськими ієрогліфами й датуються початком VIII ст. н. е. Внаслідок великого часового інтервалу інформація про старояпонську історію, вміщена в таких писемних документах, доволі заплутана і являє собою синтез міфології та історії, поєднання фактів і легенд, правди і вимислу. Проте застосування сучасних джерелознавчих методик при вивченні цих текстів дає можливість нам краще зрозуміти й дослідити старояпонське минуле. Насамперед це стосується літописів "Кодзікі" ("Записи про справи давнини") й "Ніхон сьокі" ("Записані аннали Японії"), краєзнавчої збірки "Фудокі" ("Записи про звичаї та землі") та поетичної антології найдавнішої японської поезії "Ман’йосю" ("Збірка десяти тисяч віршів"). Згадані джерела містять матеріал стосовно міфолого-релігійних та морально-етичних уявлень давніх японців, їхніх сімейних та побутових традицій, тогочасних етноре-гіональних особливостей "Країни Вранішнього Сонця".