Китайці створили одну з найдавніших систем письма, походження якої досі не з’ясовано. Лінгвісти здебільшого впевнені, що своє письмо китайці винайшли самі, а не запозичили в інших народів.

Найдавнішим китайським письмом традиційно вважають гуа — комбінації ліній та штрихів, покладені в основу відомої ворожильної "Книги перемін" (цзін). Справді, лінгвісти вбачають певну схожість між триграмами гуа та окремими китайськими ієрогліфами. Автором готового ієрогліфічного письма традиція називає царського міністра Цан Се (XXVII—XXVI ст. до н. е.), якого нібито наштовхнули на ідею ієрогліфічних знаків сліди птахів на землі та тіні від гілок дерев.

Археологічні знахідки не тільки підтверджують згадані архаїчні дати появи китайської писемності, а й подають раніше. Зокрема, орнамент на посуді неолітичної культури Яншао вчені сприймають як комбінації магічних символів і піктограм. У будь-якому випадку, знамениті ворожильні написи на кістках і панцирах черепах, які до знахідки неолітичного посуду культури Яншао вважалися найдавнішою китайською епіграфікою,— це вже зріла піктографічно-ідеографічна система письма. Вчені називають її цзя гу вень, тобто "знаки на кістках і панцирах".

Наступним після "цзя гу вень" стилем китайського письма стало чжоу вень (чи до чжуань) — "велике письмо для печаток". Саме ним виконані стислі написи на чжоусь-кому ритуальному посуді з бронзи. Коли Китай розпався на незалежні царства, виникли місцеві варіанти чжоу веня. Засновник Ціньської імперії Цінь Шіхуан велів своїм міністрам розробити єдину, спрощену систему письма. її назвали сяо чжуань ("мале письмо для печаток"). Через сотню років після цього чиновник Чен Мао, як запевняє традиція, розробив у в’язниці ще простіше письмо — лі шу ("ділове письмо"), а з появою пензля, туші й паперу в країні з’явилося кай шу ("уставне письмо"), яке остаточно склалося у IV ст. н. е. і дійшло до наших днів майже без змін. Поряд із "лі шу" та "кай шу" китайці використовували в епоху Хань скоропис, який оформився у стиль сін шу ("швидкий шрифт") та цао шу чи цао цзи ("трав’яні знаки").

Китайський ієрогліф — це карколомна комбінація рисок, кількість яких часом сягає 52-х. Запам’ятати конструкцію ієрогліфа, тим більше відтворити ЇЇ на папері непросто. Грамотний китаєць мав вивчити щонайменше 7 тис. ієрогліфів, які розміщувалися вертикальними стовпчиками згори донизу (стовпчики розміщувалися справа наліво). Загалом же в старо китайських текстах використовувалося близько 10 тис. ієрогліфів. Проте основна складність "китайської грамоти" полягає в тому, що вона на відміну від усної мови не змінювалася, тому між нею і мовою виникли "ножиці". Розділових знаків до XIX ст. в китайському письмі не існувало. Отож немає нічого дивного в тому, що в Стародавньому Китаї, як і в Стародавньому Єгипті, виник культ письменності. Цей культ проявився насамперед у підкреслено шанобливому ставленні до письменної людини. "Професія воїна, полководця в Китаї ніколи не була оточена такою романтикою, яка бодай віддалено нагадувала б ставлення до рицарів і воїнів в інших країнах, зокрема у Європі,— зазначає Л. С. Васильєв.— Воїн ніколи не був соціальним ідеалом у країні — ним завжди був грамотій-чиновник". Магія грамоти проявилась також у розвитку китайської каліграфії. Китайська класична теорія мистецтва зарахувала каліграфічне написання ієрогліфів та їхнє гармонійне розташування на шовку чи папері до способів художнього самовираження, прирівняла каліграфію до живопису.

Окремі майстри краснопису (Ван Січжі, Оуян Сюнь, Янь Чженьцін та ін.) зажили в традиційному Китаї гучної слави. Китаєць, навіть неписьменний, вважав змережану ієрогліфами шовкову стрічку найціннішим подарунком, хоч не завжди міг прочитати напис на ній. У найбільших китайських музеях експонувалися пам’ятки краснопису.

Чому китайці не переходять на алфавітне письмо заради зближення з культурою інших народів? Річ у тім, що "китайська грамота" має свої переваги. В китайській мові існує безліч дуже відмінних діалектів, які часто передають одні й ті самі поняття різними словами. Уникнути неминучої плутанини й непорозумінь при спілкуванні у зв’язку з цим допомагає якраз письмо. До того ж у китайській мові сила-силенна омофонів, тобто слів з однаковим звучанням, що позначають різні поняття. Наприклад, слово "фу" може означати "батько", "дружина", "багатий", "посилати", "повертатися" тощо. Розрізнити омофони також можна лише на письмі, де кожному поняттю відповідає окрема форма написання слова ("фу" в значенні "батько" пишеться не так, як "фу" в значенні "посилати" і т. д.). Таким чином, коли б китайці перейшли на інше письмо, вони втратили б цю перевагу в написанні слів. До того ж, їм довелося б або переписувати заново всю класичну літературу, що практично неможливо, або відмовитися від своєї духовної спадщини.

Спершу китайці писали на кістках жертовних тварин і панцирах черепах, а з XII ст. до н. е.— також на бронзовому ритуальному посуді. На початку І тис. до н. е. вони призвичаїлись писати згори донизу на вузеньких бамбукових чи дерев’яних дощечках. Бамбукові дощечки "сторінки" китайці зброшуровували в "книги" з допомогою шкіряного чи шовкового шнурка. Бамбукова "книга" була дуже громіздкою, часом "займала п’ять візків". Згодом китайці почали використовувати для письма шовкові стрічки — зручний, проте дорогий матеріал.

На початку нашої ери китайці першими винайшли папір. Автором цього винаходу вважається чиновник Цай Лунь, який завідував мануфактурами.

Цай Лунь нібито звернув увагу на волокна, що залишалися на ситі після промивки коконів і поступово перетворювалися на лист. Винахідливий чиновник вирішив зробити з волокон матеріал для письма, використавши для цього масу з ганчірок, деревної кори, конопель, шовкових волокон та старих рибальських сіток. Паперову масу він товк у спеціальній ступі, що її в таньську епоху помістили з усіма почестями в столичний музей.

Важко сказати, чи саме Цай Лунь винайшов папір, чи цей винахід йому приписали як офіційній особі. Гіпотетичною є також дата винаходу — 105 р. н. е., бо археологи виявили в західних районах Китаю давніші зразки паперу, які датуються серединою І ст. до н. е. Цай Лунь, найімовірніше, лише вдосконалив винайдене до нього паперове виробництво. Згодом китайці почали використовувати для виробництва паперу не лише шовкову вату, а й інші волокнисті рослини: рис, коноплі, бамбук, очерет, шовковицю.

На бамбукових і дерев’яних дощечках китайці малювали свої ієрогліфи розщепленим бамбуковим пером — своєрідним "каламом", помилки в тексті виправляли спеціальним ножем, який разом з іншим письмовим приладдям носили на поясі. В III ст. н. е., якщо вірити переказам, Вей Тан винайшов пензель і туш. Пензель для письма китайці робили з м’якого оленячого, заячого чи козячого волосу, ручку — з бамбука, іноді із золота, нефриту, малахіту, слонової кістки та іншого дорогого матеріалу, чорну туш — з клею, кам’яного вугілля чи деревної сажі. Твердий брикетик туші вони розводили водою у спеціальній тушечниці, яку любовно прикрашали декором, перетворювали на художній виріб. Китайці називали своє письмове приладдя "чотирма скарбами кабінету", оспівували його у віршах, піснях, легендах. Характерно, що китайські художники-каліграфи донині користуються традиційним письмовим приладдям — пензлем, тушшю, тушечницею та папером.

Розглянемо докладніше особливості старокитайської мови. Вона не менш складна, аніж китайське письмо, до того ж дуже відрізняється від сучасної. її походження — складна наукова проблема. Дослідники не можуть застосувати для її аналізу порівняльний метод, оскільки їм невідома вимова фраз на кістках для ворожіння. Нині лінгвісти вважають, що в написах для ворожіння є елементи південноазіатських, північно азіатських (тибето-бірманських) і тайських мов, що давньокитайська мова з’явилася внаслідок тривалого процесу їхнього змішування.

У чжоуську добу в Китаї з’явилося багато діалектів. Мовні розбіжності між незалежними царствами стали такими значними, що населенню сусідніх царств, щоб порозумітися між собою, доводилося проходити спеціальний курс навчання. Ці розбіжності були наслідком міграцій китайського та не китайського населення, переселення китайців з одного царства до іншого тощо. Ще наприкінці доби Чжоу китайські діалекти утворили західний і східний мовні блоки, кордон між якими пролягав по західній окраїні Великої Китайської рівнини уздовж південного берега р. Хуанхе й захоплював частину долини р. Феньхе. Цей кордон був не лише мовним, а й культурним та етнічним.

Освіту китайці здобували у приватних та державних школах, які готували чиновників. Численні грамотії (їх китайський народ називав "мудрецями") набирали собі учнів, передаючи їм не лише знання, а й власні погляди на життя та суспільну мораль. Запровадження ханьським імператором У Ді конкурсних іспитів для бажаючих вибитись у начальники дало могутній поштовх учнівству в Китаї. Вихідці із провінційної еліти, щоб набути репутацію "вченої людини", яка відкривала шлях до чиновницької кар’єри, записувались у приватні конфуціанські школи.

Історик Фань Є повідомляв: "З часів (засновника династії Молодша Хань) Гуан У-ді військова справа втратила своє значення, всі займаються лише вивченням канонів. Ті, хто носив убрання конфуціанців, вихваляли стародавніх володарів, мандрували від школи до школи, збиралися натовпами у лекційних залах, заповнили собою всі краї. Шлях у десять тисяч лі до знавця канонів не вважався далеким, зупинялися у кожній школі, за навчання платили сотні тисяч монет. До тих, хто, заживши слави й блискучої репутації, тримав відкритими двері свого будинку, записувались не менш ніж по десять тисяч осіб".

Окремі школи в Китаї були неймовірно популярними. За пізньоханської доби в столичній школі Тайсюе — першому китайському вищому навчальному закладі — навчалося до ЗО тис. учнів! Ясна річ, ажіотаж навколо конфуціанської освіти мало сприяв піднесенню духовної культури народу, навпаки,— породжував формальне ставлення багатьох учнів до навчання. Діти чиновних батьків здебільшого прагнули не до знань —їхньою головною метою було занесення до шкільних списків. Вчителі, до яких записувалась ціла орава учнів, могли передати свої знання тільки не багатьом із них. Так, лише кожен десятий із півтисячі учнів Ма Жуна безпосередньо спілкувався з учителем, решта черпали знання з других рук. Освіченим у Китаї вважався той, хто опанував "шістьма мистецтвами": ритуалом, музикою, вмів стріляти з лука, правити колісницею, читати, писати й рахувати.