Старокитайське суспільство за всієї своєї легендарної екзотичності не виглядало на фоні інших старосхідних цивілізацій винятковим явищем. У ньому, наприклад, також відбулася "міська революція": виникли міські общини — багато десятків карликових царств, з’явилося патріархальне рабство, яке потім перетворилося на колонат, тощо. Все ж самобутніх рис у старо китайській цивілізації було значно більше. Зокрема, на відміну від інших "іригаційних держав" Стародавнього Сходу — Єгипту, Вавилону, Індії — в Китаї іригаційне землеробство стали практикувати через добре тисячоліття після побудови цивілізованого суспільства. В ньому не існували автономні міста й великі храмові господарства та їхній атрибут — громадсько-храмові общини, соціально-економічне життя там владно контролював державний апарат. Усі сфери суспільного життя Китаю зазнали могутнього впливу оригінальних ідеологічних систем, які з’явилися в середині І тис. до н. е. і, на думку істориків, відображали боротьбу між полісною та імперською тенденціями в політичній історії країни, служили опорою економічному й політичному пануванню суспільної еліти. На відміну від більшості старосхідних цивілізацій, передусім староіндійської з її безприкладною станово-кастовою системою, старокитайське суспільство будувалося на клановій основі й виглядало соціально мобільним, між його суспільними верствами й прошарками не існувало нездоланних соціальних бар’єрів, перехід з однієї соціальної групи в іншу здійснювався автоматично. Якщо в Індії суспільно-політична активність населення була майже нульовою, то в Китаї, настояному на конфуціанській ідеї, згідно з якою кожен сам є ковалем свого щастя,— навпаки, дуже

високою. Китайське суспільство раз у раз лихоманили масові народні рухи внаслідок яких демографічний тиск на природу в країні на певний час істотно зменшувався. Китаїст В. М. Нікіфоров, таким чином, має підстави вважати, що в давнину Китай та Індія "типологічно були ніби двома полюсами, між якими розташувався весь інший стародавній світ".