Найбільшим викликом релігії брахманів став усе ж буддизм, який успадкував ряд надбань інших релігійно-філософських систем, однак ще більше розробив власні, новаторські ідеї, був "увесь пройнятий неологізмами". Засновником буддизму традиція називає царевича Сідхартхі з роду Готами (звідси його родове ім’я — Гаутама). Матеріали епіграфіки (напис на бронзовій посудині: "Тут спочиває прах Сідхартхі") підтверджують історичність цього релігійного реформатора. Буддійська традиція датує життя Сідхартхі 623/624—543/544 рр. до н. е., наука — 480—400 або 430—350 рр. до н. е.

Як свідчать перекази, принц Сідхартхі випадково довідався, що на кожного чекають старість, хвороби та смерть і, приголомшений таким відкриттям, у 29-річному віці зрікся свого високого соціального становища й, полишивши свою дружину та малолітнього сина, став пустельником. Сподіваючись, що йому вдасться "спастись" завдяки суворому подвижництву, він ледь не заморив себе голодом, перетворився на ходячий скелет. Однак аскеза не вилікувала його від душевних мук. Тоді Сідхартхі припинив добровільне голодування, махнув рукою на брахманські Веди і лише після цього духовно прозрів, коли сидів у глибокому роздумі під деревом бодх поблизу міста Гая (на півдні штату Біхар). Тому Сідхартхі назвали Буддою, тобто "Просвітленим". Пізнавши велику істину спасіння, Будда став мандрівним проповідником. Помер він у 80-річному віці. Легенда запевняє, що Будда отруївся вегетаріанською стравою, якою його почастував сільський коваль. Будда, ясна річ, здогадався, що нічий шлунок не перетравить цей кулінарний "шедевр", але, щоб не образити господаря, мужньо доїв приготовлені йому гриби та овочі, внаслідок чого й розпрощався із цим світом. Тіло Будди спалили, причому під час кремації один з учнів зумів вихопити з багаття зуб Учителя. Цей зуб — основна реліквія буддизму, хоч не відомо, справжній він чи підроблений. На його честь у Шрі-Ланці побудовано храм Зуба Будди.

Буддійська традиція називає смерть Учителя парінірваною, тобто остаточним переходом у нірвану ("заспокоєння", "згасання") — блаженний стан, доступний лише праведникам. 1955 р. в багатьох азіатських країнах урочисто святкували 2500-річчя парінірвани.

Буддійський канон — найбільший релігійний канон у світі. Існує кілька його різновидів, що складаються з численних багатомовних та багатожанрових літературних творів. Значна частина цих творів збереглася лише в перекладах на тибетську та китайську мови.

Найдавнішим і найповнішим каноном є складена мовою палі Тіпітака ("Три корзини"). Вона поділена на три основні розділи: Віная-пітака, Сутта-пітака та Абхідхамма-пітака. Віная-пітака — це збірка повчань для ченців. Вона містить правила вступу до буддійської обшини-сангхи, визначає міру покарання за порушення монастирських правил і відступництво, застерігає від єресей тощо. Сутта-пітака викладає основи буддійського віровчення. Це збірка висловлювань і повчань Будди, переказаних його улюбленим учнем Анандою. Найважливіші релігійно-філософські сентенції Будди містяться у Дхаммападі — настільній книзі буддистів. До Сутта-пітаки входить також книга Джатаки — розповіді про 550 життів Будди. Абхідхамма-пітака — це вміщений у семи релігійно-філософських трактатах систематизований виклад положень буддійського віровчення, які є в Сутта-пітаці.

Палійський канон (Тіпітака) спершу передавався в усній формі і був частково записаний у Шрі-Ланці наприкінці І тис. до н. е. Остаточно він оформився в середині І тис. н. е. Китайський варіант буддійського канону відрізняється від Тіпітаки. Він містить додатково життєписи монахів, твори з історії буддизму, записи бесід най уславленіших буддійських вчителів та китайські коментарі до усіх розділів Тіпітаки.

Канон містить понад 15 тис. історій, легенд, проповідей, повчань, афоризмів, складених прозою чи віршами. На заучування його текстів буддійський монах витрачав 20—25 років. Щоб запобігти перекручуванням канону, знавці Тіпітаки регулярно збирались на собори, де за допомогою цілої системи перевірок узгоджували її текст.

Якою була доктрина раннього буддизму, що її вважають і релігією, і філософією, і ідеологією, і культурним явищем, і способом життя?

Наріжним каменем ранньобуддійського вчення були "чотири благородні істини", які можна сформулювати так: 1) життя — це духовне й тілесне страждання; 2) існує причина страждань; 3) можна покласти край стражданню; 4) є шлях, який веде до припинення страждань. Суть першої "істини" полягає в тому, що кожного в житті підстерігає безліч неприємностей, нікому не вдається задовольнити всі свої бажання, що перетворює життя на без* перервну муку. Друга "істина" називає першопричиною страждань людські жадання й уподобання (прагнення насолод, земних радощів, любов до життя тощо). На фунті бажань виростають заздрість і пожадливість, які породжують ворожнечу у світі. Згідно з третьою "істиною", можна припинити страждання, обмеживши свої життєві потреби, вгамувавши свої пристрасті. Четверта "істина" вказує шлях до припинення страждань і "звільнення". Цей шлях у буддійському розумінні має бути "серединним", лежати між двома крайностями: заплутаним культом, архіскладними обрядами, кривавими жертвоприношеннями брахманізму, з одного боку, і мученицькою практикою пустельників-аскетів, яку проповідував джайнізм,— з іншого.

Буддійський "восьмеричний" шлях до припинення страждань і "звільнення" зводиться до: 1) "правильних поглядів" — розуміння чотирьох згаданих "істин"; 2) "правильних прагнень" — намірів дотримуватися цих "істин"; 3) "правильної мови" — цурання неправди, наклепів, лихослів’я, базікання тощо; 4) "правильних дій" — не завдавати шкоди живим створінням, не вбивати, не красти, не обманювати, не пиячити тощо; 5) "правильного способу життя" — добування хліба насущного чесною працею; 6) "правильних зусиль, старань" — подолання шкідливих помислів, впливів тощо; 7) "правильної уваги" — постійної турботи про "звільнення"; 8) "правильної зосередженості" — досягнення внутрішнього спокою, цілковитої непроникності, самозаглиблення. Восьмий шлях потребує оволодіння технікою медитації, тому доступний лише ченцям (техніку медитації буддисти частково запозичили в пустельників-аскетів, разом із тим вони розробили й свої способи само зосередження).

Буддизм вважав основним моральним обов’язком кожного щедрість і доброчесність, а найбільшою чеснотою — безмежне милосердя до всього живого (легенда твердить, що Будда в одному із своїх життів віддався на поживу голодній тигриці) та приборкання природних інстинктів, передусім статевого. Він закликав до терпимості і всепрощення: "Не ненавистю долається ненависть, подоланням ненависті перемагається вона: така вічна дхарма". Нарешті, буддизм кинув виклик станово-кастовій системі, визнавши рівність усіх людей, щоправда, лише в релігійному, а не в реальному житті. Таким чином, Будда не належав до соціальних реформаторів, його вчення не передбачало соціальної перебудови.

Буддійське "звільнення" є переходом у нірвану — протилежність сансари. Нірвана — не смерть, яка означає нове народження, отож продовжує земні муки, а особливий стан душі за межами буття і небуття, цілковите звільнення від свого "я", повне згасання емоційної активності. Буддисти порівнюють перехід у нірвану із засиханням дерева чи згасанням світильника, коли в ньому вигоріла олія. З переходом у нірвану перестає діяти невблаганний закон карми, індивідуальна душа (Атман) розчиняється в природі, точніше — зливається із вселенською душею (Брахма), до чого прагне все суще. Отже, буддійське звільнення — це не досягнення вічного щасливого життя, як в інших світових релігіях, а, навпаки, його припинення. Будда похмуро твердив: "Сидіти краще, ніж ходити, спати краще, ніж не спати, найкраще ж — померти".

Саму карму буддизм трактував незвично. Якщо у джайнів вона давала знати про себе лише після смерті, при переселенні душі, то буддійська карма засвідчувала своє існування постійно, через що душа переселялась безліч разів ще за життя. Людина зла раптом виявляла благородство, боягуз — хоробрість і т. п.— все це й означало переродження душі. Душа, як н розумів буддизм, це психічний стан, хвилинний настрій, нестійка комбінація дхарм. Вона, власне, і не переселяється, а перегруповується в новий комплекс дхарм, унаслідок чого життя є потоком "моментальних спалахів дхарм, які постійно змінюються, воно лише здається безперервним". У цьому відношенні душа віддзеркалює саму суть мінливої, ілюзорної природи. Ще однією специфічною рисою буддійської карми була її залежність не від дотримування кастових законів, а від етики життя в цьому та попередніх народженнях. Саме через це Будда, перш ніж досягти нірвани, прожив 550 життів, причому в різних личинах .

Дослідники часом ідеалізують буддійську мораль через її нетерпимість до людських пороків і заклики до самопожертви. Але оцінювати її слід лише крізь призму життєвих реалій. "Будда,— зазначив індійський філософ Д. Чаттопадх’яї,— єдиний серед усіх сучасників-пророків, хто запропонував народу ілюзію свободи, рівності й братерства, якими — і це неминучий наслідок законів суспільного прогресу — було знехтувано і які в реальній дійсності було зруйновано". Під час ворожих нападів буддійські заклики проти насильства стримували населення від опору нападникам і тим самим сприяли завоюванню країни чужинцями.

Іноді ранній буддизм вважають не релігією, а морально-етичним ученням, оскільки він не визнавав ідеї всемогутнього бога-творця (вона суперечила буддійському вченню про відсутність вічної душі), не лякав пеклом і не манив раєм. Справді, ранній буддизм вважав Будду не богом, а звичайним учителем, велич якого полягала не у створенні світу, а у визначенні причин існування зла та способів його подолання. Однак він не заперечував ні існування душі (хоч і вважав її ілюзорною), ні ведійських богів (хоч і зрівняв їх певною мірою з простими смертними, підпорядкувавши космічному закону карми).

Ідеї раннього буддизму не здавалися тогочасному індійському суспільству крамольними, бо воно вже цілком дозріло для їхнього сприйняття. В країні змінилася шкала соціальних цінностей, руйнувалися раніше непорушні станово-кастові перегородки, тому заклики буддизму до рівності в релігійному житті нікого не кинули в холодний піт. Нова релігія завойовувала авторитет тим, що замінила складний і дорогий ведійський ритуал на загальнодоступне паломництво до святих місць, цуралася крайнощів аскетизму, допускала у свою общину жінок *, не заперечувала традиційні культи й ритуали, а також тим, що буддійські ченці проповідували не лише на санскриті, а й на інших місцевих мовах. Одним словом, буддизм органічно вписався в загальний перебіг суспільного й духовного життя. Він якнайкраще відповідав ідеологічним запитам соціальної верхівки, яка, за винятком частини брахманів, сприйняла нову релігію.

Окремо зупинимося на ставленні держави до буддизму. Воно зумовлювалося передусім політичною концепцією нової релігії. Згідно з цією концепцією, держава у своєму розвитку проходить три послідовні фази. Перша — поява держави у формі взаємних обов’язків між володарем і підлеглими (володар зобов’язувався піклуватися про народний добробут і спокій, а народ — сплачувати податки). У другій фазі влада узгоджує свої дії з вимогами релігії, у третій — стає знаряддям і провідником дхарми. Монарх у цій фазі перетворюється на володаря всесвіту — чакра-вартіна ("той, хто крутить колесо закону"). Отож буддизм ратував за централізацію влади. Якщо взяти до уваги, що він ще й руйнував міжетнічні та родоплемінні бар’єри, то стане зрозумілим, чому так ревно піклувалися про нього в імперії Маур’їв. Підтримка з боку держави, відмежування від системи варн і каст та ведійського ритуалу допомогли буддизму стати першою світовою релігією. У стародавніх азіатських суспільствах він виконав ту саму історичну роль, що й християнство в середньовічній Європі.

Однією з найважливіших концепцій буддизму була калачакра — ідея про органічний взаємозв’язок природи й людини. Все, що відбувається у Всесвіті, повторюється у психіці й тілі людини. І навпаки, пульс людини б’ється в унісон з пульсацією Всесвіту, впливає на Всесвіт. Тому людина має пройнятись почуттям відповідальності за долю природи, не повинна бути стороннім спостерігачем.

Буддизм вважав, що люди самотужки не підготують себе до нірвани, тому мають об’єднатись у чернечі общини — сангхи. Ченці цієї общини в ідеальному варіанті мають цуратися будь-якої власності й годуватися милостинею. В сангху записували всіх бажаючих, крім рабів, боржників, калік, воїнів та царських слуг (керівництво общини не хотіло конфліктувати із державою). В Індії виникли не лише чоловічі, а й жіночі монастирі, бо буддизм, хоч і вважав жінок сатанинським породженням, все ж на практиці не допускав їхньої дискримінації. Жіночі монастирі не були самоврядними, а підпорядковувалися чоловічим обителям. Ченці й черниці мали кілька ступенів святості. Соціальної рівності в общині буддистів не існувало, молоді ченці-послушники (ними були переважно вихідці із суспільних низів) фактично прислуговували своїм релігійним наставникам. Правила монастирського співжиття були суворими, однак на практиці їх часто порушували, бо, як зауважував дослідник, "багато нових монахів серйозно не сприймали спасіння й убачали в чернецтві лише зручний спосіб життя, тому не дбали про устав ордену".

Сангха була общиною самоуправною. Найважливіші рішення вона ухвалювала на загальних зборах монахів і послушників. Спірні питання обговорювали до тих пір, поки, стомившись, не знаходили компромісний варіант.

Буддійськими монахами ставало чимало людей. Сама сангха здобула в суспільстві неабиякий авторитет. Саме завдяки їй буддизм став для багатьох не просто релігією, а способом життя.