Містичні ідеї подвижництва набули класичної довершеності в джайністському віровченні, яке вважають перехідним містком від веданти до буддизму. Його засновником традиційно вважають царевича Вардхаману, названого Махавірою ("Великим героєм") та Джіною ("Переможцем"). Якщо Джіна (його ім’ям назване віровчення — джайнізм) особа історична, то жив він приблизно в VI—V ст. до н. е. Традиція запевняє, що Джіна у 28-річному віці залишив батьківський дім і 12 років був пустельником. Якраз у пущі він і збагнув, як можна "спастися", після чого став мандрівним проповідником-аскетом.

Джайністський канон — "Сіддханта" (чи "Агама") — складається із 45 книг, автором найважливіших з яких, за переказами, був сам Джіна. Канон спочатку передавався в усній формі і вперше був записаний наприкінці І тис. до н. е. на пракритах (коментарі до нього — також на санскриті), а остаточно відредагований уже в середині І тис. н. е.

Джайнізм вважає мирське життя неминучим злом, перемогти яке, досягти вічного блаженства можна триєдиним шляхом: беззастережною вірою у Джіну, знанням його догм та неухильним виконанням установлених ним правил. Ця релігійно-філософська система вважала все суще в природі одухотвореним й рішуче пропагувала ідею ахімси — не пошкодження живих істот, причому нерідко доводила її до абсурду, забороняючи ченцям брати в руки зброю, займатися не лише тваринництвом, а й землеробством (мовляв, лопатою можна розрубати черв’яка). Щоб не вкоротити віку навіть кузьці, джайни пили воду через спеціальне ситечко, прикривали рот марлею, замітали перед собою шлях мітелкою, не милися, не чистили зуби, не розпалювали вночі багаття, не їли сирих овочів і фруктів тощо.

Ахімсу сповідували також буддисти та індуси. Завдяки їй Індія вирізнялася високою екологічною культурою. В цьому відношенні релігійно-міфологічні уявлення індійців вигідно відрізнялися від християнського віровчення, яке проголосило людину царем природи і цим теологічно обгрунтувало безцеремонне й жорстоке ставлення європейців до живого світу.

Культ ахімси виник, на думку вчених, як протест населення проти кривавих ведійських жертвоприношень — яджи. "Наскільки безповоротно (релігійна) реформа VI ст. до н. е. поклала край цим жертвоприношенням,— зазначав індійський історик Д. Косамбі,— можна судити з того, що індуїзм донині категорично забороняє вбивати велику рогату худобу й споживати яловичину, хоч у наші дні ця заборона безглузда і навіть жорстока щодо самих тварин у країні, де обмаль пасовиськ".

Джайністи вважали, що шлях до "спасіння" лежить через найсуворіший аскетизм. Вражаюче подвижництво ченця-джайна починалося з того, що йому під час постригу бороду не голили, а виривали волосся з корінням. Джайни давали обітницю брахмачарії (целібату), декотрі з них (шветамбари — "одягнені в біле") носили лише найпростіший одяг, який ніколи не скидали, інші (дігамбари — "одягнені в повітря") навіть таке вбрання вважали надмірністю й прикривали своє тіло лише "сторонами світу". Найвищою формою подвижництва у джайнів були і є добровільна голодна смерть та інші форми самогубства.