Індологам доводиться користуватись убогою і вкрай ненадійною джерельною базою, через що історія Стародавньої Індії порівняно з іншими старосхідними цивілізаціями досліджена чи не найгірше. Джерела, на основі яких учені здійснюють історичну реконструкцію староіндійського суспільства, поділяються на чотири основні групи: староіндійські писемні пам’ятки, повідомлення іноземців про Індію, пам’ятки матеріальної культури та живі традиції давнини в нинішній сільській глушині.

Індійських писемних пам’яток збереглося дуже багато, проте вони не дають надійної історичної інформації. Серед них відсутні документи господарської звітності, світські закони, історичні хроніки, крім цейлонських хронік перших століть нашої ери та "Кашмірської хроніки" XIII ст. Тому індологи мусять задовольнятися майже виключно релігійно-філософськими й літературними творами та науковими трактатами, які не піддаються точному датуванню і до того ж замовчують тисячолітню історію країни Ведійської доби.

З релігійно-філософських пам’яток індологи найбільше цінують священні книги Веди, які складаються з чотирьох основних збірників: Рігведи (гімни), Самаведи (наспіви), Яджурведи (жертвопринесення) та Атхарваведи (закляття та замовляння), причому три останні збірники дійшли до нас у кількох редакціях — самхітах. Ще в давнину до Вед було складено коментарі, які нерідко потребують не менше пояснень, ніж коментовані ними ведійські тексти. Це — Брахмани (книги для жерців-брахманів), Араньяки (настанови для пустельників) та Упанішади ("таємні вчення" для посвячених), причому кожна редакція Вед (самхіта) має свої Брахману, Араньяку та Упанішаду. Найчастіше історики звертаються до Рігведи, яка згадує про найдавніші події староіндійської історії. Історичним джерелом їм служить також сама ведійська мова, лінгвістичний аналіз якої допомагає розв’язувати складну проблему міграції в Північну Індію "аріїв".

До ведійської літератури примикають Су три (Супи), що їх іноді називають "частиною Вед" — Ведангою. Це шість релігійно-філософських і наукових трактатів, які містять інформацію про релігійне та громадсько-правове життя стародавніх індійців.

Цінним історичним джерелом служать також Шастри, які виникли на основі Сутр і частково складені—для легшого запам’ятовування — у віршовій формі. З цих наукових та політичних трактатів індологи особливо виділяють Дхармашастри та Артхашастру. Дхармашастри — це релігійно-етичні правила, що пояснюють дхарму — морально-етичні норми, взагалі весь спосіб життя кожної касти. Найпоширенішою і найавторитетнішою Дхарма-шастрою були "Закони Ману" ("Ману-смрггі"), що їх склав, як запевняє традиція, "індійський Ной" — Ману (він уцілів під час всесвітнього потопу і врятував священні тексти Вед). Черпати з них історичну інформацію непросто, адже не можна впевнено сказати, що в них так і залишилось напучуваннями, а що стало нормою життя. Артхашастра ж — це великий соціально-економічний і політичний трактат, який містить поради царям щодо знищення політичних конкурентів, ведення воєн, взагалі керування державою. Авторство Артхашастри традиція приписує брахману Каутільї (Чанак’ї), хоча історики вважають, що цей трактат, найімовірніше, складався упродовж кількох століть. Використовувати Артхашастру для історичної реконструкції доводиться вкрай обережно, бо важко з’ясувати, наскільки її рекомендації втілювалися в життя.

Індологи О. О. Вігасін та Д. М. Лелюхін вважають, що в Артхашастрі "не описується конкретна держава чи політична ситуація, а викладено уявлення про абстрактну, ідеальну державу, хоча водночас розроблена в ній "політична теорія", напевно, була пов’язана з практикою і до певної міри є узагальненням політичної дійсності стародавньої Індії".

Велику історико-пізнавальну цінність становлять грандіозні епічні поеми Махабхарата та Рамаяна — справжні енциклопедії побуту й традицій стародавніх індійців. Проте ані самі поеми, ані ті їхні сюжети, які можна вважати історичними, не датуються.

Звертаються індологи за історичною інформацією також до буддійської та індуїстської літератури, особливо до легенд-пуран (традиція налічує 18 пуран).

Староіндійська епіграфіка вкрай бідна: індійці неохоче вдавались до записів, навіть торговельні договори укладали в усній формі. Все ж нечисленні епіграфічні пам’ятки часом містять шину інформацію. Це стосується передусім едиктів (указів) царя Адіоки (вони викарбувані на кам’яному стовпі), написів у печерах Аджанти тощо.

Багато повідомлень про Стародавню Індію залишили іноземці. З європейців першим описав цю "країну тисячі чудес" у VI ст. до н. е. грек Скілак, однак по-справжньому відкрили ЇЇ лише учасники індійського походу Александра Македонського в IV ст. до н. є. На зібраному ними матеріалі побудували свій опис Індії Плутарх, Курцій Руф, Помпей Трога, інші античні автори. Яскравий і відносно правдивий опис цієї країни належить сирійському послу в індійській державі Маур’їв Мегасфену (праця Мегасфена не збереглася, проте її часто цитують чи переказують Страбон, Діодор, Арріан). Багату інформацію про Індію втсгив у працях "Індіка" та "Анабазис" Арріан. Важливим історичним джерелом служать також цейлонські хроніки, подорожні нотатки китайських паломників до буддійських святинь — Сюань Цзана, Фа Сяня, І Цзіна та ін. Доводиться все ж констатувати, що в повідомленнях іноземців про Індію часто трапляються явні вигадки, тому до них слід ставитись критично.

Пам’яток матеріальної культури Стародавньої Індії збереглося дуже мало, бо її архітектура була в основному дерев’яною, до того ж індійці практикували кремацію небіжчиків і не супроводжували поховання жертвопринесеннями.

Базою реконструкції староіндійської історії служать також традиції давнини, що збереглися в глухих індійських селах, передусім у господарському побуті селян. Проте використовувати таке специфічне джерело історичної інформації доводиться обережно, бо хоч би якою міцною була традиція, вона впродовж тисячоліть не залишилась абсолютно незмінною.

Здобутки археологічного дослідження Індії доволі невеликі. Першими вагомими, навіть сенсаційними відкриттями археологів в Індії стали розкопки пограбованих руїн Мохенджо-Даро та Хараппи на початку 20-х років XX ст. На руїни цих міст уперше натрапили британські промисловці, які побудували з їхньої цегли 160-кіломе-тровий залізничний насип. Лише згодом англійський археолог Дж. Маршалл зі своїми індійськими колегами Д. Р. Сахні та Р. Д. Банерджі примусили служити науці те, що залишилось від найдавніших вогнищ індійської цивілізації.

Розкопки Мохенджо-Даро й Хараппи, а пізніше також Чанху-Даро, Калібангана, Лотхала та інших стародавніх міських центрів справили на істориків приголомшливе враження, адже вони відкрили одну з найдавніших міських цивілізацій, яка виникла задовго до приходу в Індію арійських племен, і спонукали вчених до перегляду концепції про створення староіндійської культури чужинцями"аріями".

На жаль, розкопки Мохенджо-Даро нині гинуть буквально на очах, бо із спорудженням Суккурської греблі та розширенням площі зрошуваних-земель підґрунтові води піднялися майже до поверхні, внаслідок чого селітра стала просочуватися в цеглу й руйнувати її — і міські стіни почали розвалюватись на шматки. Жоден із запропонованих методів консервації цієї пам’ятки староіндійської цивілізації не дав бажаного ефекту, тому розкопки Мохенджо-Даро довелося припинити.

Масштаби археологічного дослідження Індії зросли після утворення 1947 р. на її території двох суверенних держав — Республіки Індія та Пакистану. Було, зокрема, розкопано на початку 50-х років "культуру сірої розписної кераміки", яку вчені здебільшого пов’язують з "аріями", кілька стародавніх столиць (Раджагріха, Паталіпутра тощо), фортець (у Рупал і, Уджаяні тощо), буддійських храмів та монастирів (у Карлі, Аджанті, штаті Андхра-Прадеш та ін.)- Нині продовжуються розкопки хараппських поселень (їх виявлено вже понад тисячу), реалізується програма археологічного вивчення тих міст і місцевостей, про які згадує староіндійський епос, або ж пов’язаних з індійським походом Александра Македонського.