Середня Азія займає обширну територію від степів Казахстану на півночі до Паміру на півдні, від Каспійського моря на заході до гір Тянь-Шаню на сході. Це зона пустель, напівпустель і гірських масивів, одним словом — природних контрастів. У пустельній зоні (Каракуми, Кизилкуми та ін.) дощі майже не випадають, а в її південній окраїні клімат субтропічний. Більшість тамтешніх рік губляться в пісках. Найбільшими водними артеріями є Амудар’я та Сирдар’я, котрі, як і решта рік регіону, витікають з могутніх гірських масивів на півдні та південному сході Середньої Азії. Вони мають надто швидку течію, щоб їхні води можна було в умовах технічного примітиву давнини легко використовувати для зрошення спраглої землі.

У Середній Азії землеробство можливе лише в річкових долинах з їхніми лесовими ґрунтами, передусім у Ферганській. У вологих гірських ущелинах Копет-Дагу на півдні Каракумської пустелі можна було займатися садівництвом (там росли горіхи, дикі сливи та інші дерева). Пустельна ж зона була придатною лише для кочового, напівкочового чи осілого скотарства.

Етнічна обстановка в стародавній Середній Азії була дуже нестабільною. Часті міграції племен, спустошливі війни спричиняли етнічну неоднорідність населення. Тому етнічна карта регіону в ряді відношень залишається загадкою для науки. Так, гостро дискутується походження кушан, гунів-ефталітів та інших стародавніх племен. Автохтонами Середньої Азії вчені здебільшого вважають іраномовні племена, в які поступово вкраплювалися тюркомовні компоненти. У рівнинній частині Середньої Азії — велетенських степових просторах Туранської низовини — кочували іраномовні массагети, скіфи, саки, сармати. Своїми розбійними набігами вони тримали в постійному страху землеробське населення не лише Середньої Азії, а й Ірану, який дещо раніше став на шлях цивілізаційного розвитку.