Господарство держави Ахеменідів було багатогалузевим. Так, у підвладних Ахеменідам Єгипті та Вавилонії вирощували зернові культури, в Мідії та Вірменії населення надавало перевагу скотарству, особливо конярству, в Персії та Сирії виготовляли кращі сорти вин тощо. У самій Персії розвивалося садівництво (перси вирощували груші, фісташки, західні народи Ірану — лимонне дерево, через що греки називали лимони мідійськими чи перськими яблуками). Іранці знали бджільництво, займалися птахівництвом — тримали курей, гусей та качок. Розвивалися в Ірані також різні ремесла, проте основним господарським заняттям населення було сільське господарство.

Неабияку роль у господарському житті ахеменідського Ірану відігравала торгівля. Інакше й не могло бути, адже до складу Перської держави входили народи з багатими торговими традиціями, в самій Персії існували караванні шляхи. Перська держава завдяки сприянню центральної влади розвивала не лише сухопутну, а й морську торгівлю. За наказом Дарія І було відновлено побудований фараоном Нехо II канал від Нілу до Суеца, а грек Скілак у 518 р. до н. е. здійснив морську експедицію — вниз по річці Інд в Індійський океан і далі, до Червоного моря. Самі перси особливого торгового хисту не мали, міжнародну морську торгівлю в державі Ахеменідів перебрали спритні фінікійські купці.

Перси повідбирали в завойованих народів і привласнили кращі землі, на яких організували великі господарства. Перська знать (члени царської родини, царські друзі, наближені та ін.) охоче переселялася в найбагатші куточки імперії (здебільшого до Єгипту та Вавилону), де жила розкошуючи. Про казкове багатство перських вельмож можна мати уявлення з такого повідомлення Геродота — мабуть, дуже перебільшеного. Сатрап Вавилонії Трітан-тайхм мав, окрім бойових коней, ще й табун із 800 о гирі в і 16 тисяч кобилиць, а також величезну псарню, харч для собак якої постачало населення чотирьох великих сіл (Історія, І, 192). Латифундисти не обов’язково проживали безпосередньо в маєтках, а часто мали осідок у своїх парадизах (парках) чи великих містах, підтримуючи зв’язок зі своїми володіннями через управителя маєтку. Нерідко вони здавали землю в оренду, причому орендарі, своєю чергою, вдавалися до суборенди.

Питання про форми власності на землю в ахеменідському Ірані залишається дискусійним в іраністиці. Деякі вчені вважають, що "цар царів" був юридичним власником усієї землі, проте висловлюється також думка, що в ахеменідську добу ще не існувало самої теорії про верховну власність на землю.

Цар дарував високопоставленим чиновникам села та містечка, населення яких, залишаючись формально вільним, усе ж мусило, окрім сплати податків цареві, матеріально утримувати нав’язаного їм "благодійника" (справляти йому одяг, постачати певну кількість продуктів тощо). Щодо рядових чиновників, робітників державних господарств, то вони одержували пайки ячменем, пивом, вином, фініками, м’ясом тощо.

Цар наділяв землею також воїнів — лучників, кіннотників і колісничих. Вони не лише відпрацьовували за це військовою службою, а й платили грошовий та натуральний податок. Поступово військову повинність їм замінили податковим тягарем, що змушувало багатьох із них звертатися по допомогу до лихварів і часто-густо втрачати при цьому свої наділи. Зубожіння частини військових колоністів мало наслідком зростання у перському війську ролі воїнів-найманців.

Якою була загальна соціальна структура населення ахеменідського Ірану? Воно складалося з трьох основних соціальних груп: повноправних громадян міст, вільних, але позбавлених громадянських прав, різних категорій залежних людей і рабів.

У радянській історіографії іранське суспільство доби Ахеменідів трактувалося як рабовласницьке, історики ж Заходу здебільшого вважають його феодальним, розуміючи під феодалізмом не соціально-економічне явище, а наявність політичної децентралізації та ієрархічної залежності підданих.

Про справжні масштаби рабовласництва в самій Персії, без урахування завойованих нею західних країн, судити важко вже тому, що "рабами" перси називали всіх підданих царя, домочадців глави сім’ї, робітників царського господарства й господарств вельмож, слуг при чиновниках-писцях тощо, отож користувалися терміном, соціально розмитим. Проте навіть у прихильників рабовласницької концепції не викликає сумніву той факт, що загалом рабська праця відігравала в державі Ахеменідів дуже скромну роль і що рабами в персів ставали (якщо це дійсно були раби, а не просто залежні робітники) виключно представники поневолених народів.

Населення ахеменідського Ірану добре знало, що таке державний податковий прес. Податки доводилося платити за стоянку судна в гавані, за торгівлю на ринках, за в’їзд у міську браму, за користування дорогами, за тримання робочої худоби, за провіз товарів через митниці тощо. На новорічне свято обов’язково давали "подарунки" цареві, збитковими для простолюду були подорожі останнього по країні. Не відставали від "царя царів" у пограбуванні підданих і сатрапи. "Загалом життя простого люду (в державі Ахеменідів) було дуже нелегким",— констатував іраніст Річард Фрай.

Сім’я в іранців була патріархальною. Геродот повідомляв, що кожен поважний перс мав кілька законних жінок та гурт наложниць. Гарем не просто додавав престижу, гідності його власникові, а й забезпечував в умовах високої дитячої смертності багатодітність сімей, що заохочувалося державою (воєнізованому суспільству потребувалося багато воїнів). До чоловіка в сім’ї ставилися з побожною пошаною, навіть, як запевняв Геродот, приховували від нього впродовж п’яти років народження дитини, щоб на випадок її смерті він не звідав горя (Історія, І, 135, 138).

Персіянки вміли завойовувати повагу чоловіків і впливати на них. Плутарх залишив таке (щоправда, більше схоже на легенду) свідчення. Якось перси зазнали воєнної поразки й стали втікати з поля бою. Тоді "назустріч їм вийшли жінки й, піднявши вбрання вище пояса, вигукнули: "Куди ви втікаєте, найнікчемніші боягузи? Адже не повернутись вам туди, відкіля ви з’явилися на світ". Присоромлені цим видовищем і словами, перси повернулися лицем до ворогів і в поновленому бою розбили їх".