Південноаравійські племінні союзи поставали на початку І тис. - до н. е. примітивними державами: Маїн, Саба, Катабан, Аусан, Хадрамаут. В них не відбулося радикальної ломки родоплемінних політичних інститутів, які пристосувалися до нових умов класового суспільства.

З особливостями політичного устрою цих держав познайомимося на прикладі Сабейського царства. Суспільство "золотої Саби" складалося з шести "племен", троє з яких були привілейованими, а решта — підлеглими. Племенами керували кабіри — вожді (представники знатного роду). Кабіри утворювали колегіальний орган управління. В "племенах", можливо, існували й ради старійшин. Важливими посадовими особами були епоніми, які виконували жрецькі обов’язки, здійснювали астрономічні, астрологічні та календарні спостереження. За роками їхнього перебування на посаді велося офіційне датування, літочислення. Епонімів обирали з представників знатних родів привілейованих "племен" на кількарічний строк. Верховна виконавча влада перебувала в руках мукаррібів, посада яких була спадковою. У мирний час мукарріби займалися господарськими проблемами, виконували сакральні функції (організовували жертвоприношення, ритуальні трапези тощо), видавали державні закони й укази тощо, а у воєнний — нерідко керували ополченням і на певний строк діставали царський титул (малік). Влада мукаррібів зростала, й фактично переросла наприкінці І тис. до н. е. в царську.

Найвища державна влада в Сабейському царстві належала раді старійшин, до якої входили мукарріби та. представники усіх шести сабейських "племен" (при цьому підлеглі "племена" задовольнялися півнормовим представництвом). Рада старійшин виконувала сакральні, законодавчі, судові та адміністративно-господарські функції.

Поступово поряд із поділом на "племена" в південно аравійських державах з’явився й територіально-адміністративний поділ. Міста (вона були невеликими) з приміськими зонами ставали самоуправними. Людність, таким чином, входила водночас і в племінне об’єднання й до складу територіально-адміністративного округу.