Культура землеробства — основного господарського заняття - східно середземноморської людності — залишалася невисокою в умовах відсутності великих рік та убогості ґрунтів. В архаїчну добу землю спушували мотикою, пізніше почали використовувати також соху, в яку впрягали биків. У регіоні склалися дво-і трипільна системи рільництва. Чимало уваги приділяло землеробське населення також городництву, садівництву (вирощували маслинове дерево), виноградарству. Успішно розвивався в Східному Середземномор’ї цілий ряд ремесел, передусім гончарство, ковальство, бронзоливарництво (для його потреб фінікійці завозили мідь із Кіпру та Криту, а олово на перших порах з Іспанії, а потім, коли тамтешні його запаси вичерпалися,— з Олов’яних островів (Британських островів), будівництво, ювелірна справа, різьба по слоновій кістці, ткацтво, чинбарство, виробництво музичних інструментів, пурпуру, сідонського скла тощо.

Технологія виробництва знаменитого пурпуру була така. Спершу молюсків, що їх знаходили на дні Середземного моря, добували з раковин, потім їх товкли в бочках, почавлену масу поливали водою і підігрівали. Тканину занурювали в цей гарячий розчин і потім сушили на сонці. Вже під час сушіння на тканині з’являлася яскрава й дуже стійка фарба.

Фінікійці зарекомендували себе вмілими суднобудівниками. Вони будували з кедрової деревини два типи суден — торгові та військові.

Найкращі мореплавні якості мали торгові судна, що вирізнялися широким обтічним корпусом та піднятими носом і кормою (ніс судна мав вигляд кінської голови, корма — хвоста риби). У військових суден був довгий вузький корпус і гострий ніс, який служив тараном. Здебільшого судна рухалися на веслах, розташованих у два ряди, проте мали також щоглу й квадратний парус — на випадок попутного вітру. Правували судном за допомогою закріплених обабіч корми двох великих весел (керма тоді ще не знали).

Ханаанейське населення тулилося в землянках чи глиняних халупах, безсистемно розташованих поблизу водоймищ. Проте вже в II тис. до н. е. воно здійснювало на месопотамський кшталт суцільну забудову — будинки примикали один до одного зовнішньою стіною, утворюючи квартали між прямими паралельними вулицями. Міські будинки здебільшого мали два поверхи. На другому поверсі, до якого вели спеціальні східці, містилося житлове приміщення. Стіни першого поверху в будинках заможних городян були мурованими. В таких будинках існували комори, ванни, вбиральні, інколи навіть внутрішні дворики. Майже кожна садиба мала свій колодязь. У дворі чи під нижнім поверхом містився склеп-дромос для поховання померлих. Городяни незаможні та середнього статку мали невеличкі глиняні однокімнатні (рідше — двокімнатні) будиночки, в глиняній підлозі яких містилося вогнище (релігійного призначення воно не мало). Дим виходив крізь спеціальний отвір у стелі. Вікнами населення не захоплювалося (небезпідставно побоюючись нічних візитів непроханих гостей) — вони були вузенькі й заґратовані.

У меблювання будинків не претендувало на розкіш. В архаїчну добу в помешканні була лише глиняна платформа замість лавки. ВІ тис. до н. е. населення Палестини, як це випливає з Біблії, меблювало своє житло ліжком, столом, стільцем та свічником (2 Цар., 4, 10).

Основним транспортним засобом у Східному Середземномор’ї слугував нав’ючений осел, а в караванній торгівлі використовувався верблюд. Фінікійці, як уже зазначалося, розвинули морські засоби комунікації.

Основним убранням жителя регіону служили довга (до кісточок) сорочка, вишита на рукавах, комірі та подолі, пов’язка на стегнах (підтримувалася поясом) та плащ, який використовувався також як покривало. Модниці-аристократки нерідко красувалися в єгипетському .вбранні. Фінікійці покривали голову хусткою, перев’язавши її стрічкою, євреї ж здебільшого ходили з непокритою головою. Єврейські жінки, на відміну від ханааненнок, закривали лице. Взуттям у Східному Середземномор’ї слугували сандалі.

Населення, особливо його жіноча половина, полюбляло носити прикраси. В пізнішу добу, коли почало проявлятися всевладдя грошей та потяг до багатства, еврейки-аристократки, як запевняє Біблія, буквально обвішувались пряжками й ланцюжками на ногах, кільцями, місяцями, сережками вушними й носовими, привісками, перснями тощо. Чоловіки, виразові лиця яких надавала поважності ассирійська борода, ходили з посохом, пальці рук прикрашали перснями. Тіло умащували ароматичними оліями.

Основна маса населення харчувалася скромно, задовольняючи свій апетит ячмінними та, значно рідше, пшеничними коржами, овочами та фруктами (цибулею, часником, огірками, чечевицею, фігами, гірким корінням тощо), молоком і молоко продуктами. М’ясо (баранину, яловичину) споживали на найбільші свята (євреї — тричі на рік, у дні жертвоприношень), м’ясні страви вважали делікатесом. Щоденна страва готувалася з борошна та маслинової олії. Вино пили також у святкові дні. Втім, елітний прошарок населення вів життя гурманів — святкову страву споживав щоденно, вино пив, як воду.

Фінікійці, сирійці, навіть євреї, яким доводилося воювати більше за інших, не відзначалися войовничістю, їхні військові сили дуже поступалися перед єгипетськими чи ассирійськими. Усе ж зброярство розвивалося й у них. Якщо за часів Давида єврейське військо складалося виключно з піхоти, то згодом у ньому з’явилися здавна відомі ханаанейцям та арамеям кіннота та колісниці. Меч та спис поступилися місцем луку. Військова техніка вдосконалювалася шляхом фортифікаційного будівництва. Схованкою від ворожих нападів ставали для населення вже не ліси та печери, а кам’яні мури.