Згідно з старозаповітною традицією, предки стародавніх євреїв до свого приходу в країну Ханаан нібито потрапили зі своїми козами, вівцями та віслюками в Єгипет. Там вони славно розмножились, однак урешті-решт змушені були втікати з єгипетської неволі, бо фараони переобтяжували їх господарськими роботами. Організував цю втечу Мойсей, ім’я якого означає вождь. Через нього на горі Сінай (якраз на тому місці, де пізніше виріс монастир св. Катерини ) Бог уклав з утікачами заповіт (угоду), пообіцявши їм притулок і свою опіку, якщо вони надалі віддаватимуть все своє релігійне горіння лише йому. Проте біженцям швидко надокучило вести праведне життя, і Бог покарав їх за це, змусивши впродовж 40 років поневірятися в мандрах, перш ніж вони потрапили до землі обітованої — Палестини.

Історики не впевнені, що до своєї міграції в Палестину євреї побували в Єгипті, адже факт залишається фактом: єгипетські писемні джерела жодним словом не згадують про перебування євреїв у цій країні та про їхню втечу звідти, археологи також виявилися безпорадними у вирішенні цього питання, сама старозаповітна традиція висвітлює єгипетський полон євреїв дуже суперечливо. Тому історики здебільшого вважають: якщо Єгипет і став тимчасовим притулком для євреїв, то лише для не багатьох їхніх племен. Церковні автори, зрозуміло, вважають цю старо-заповітну оповідь цілком достовірною, хоча датують вихід по-різному: то кінцем XIII ст. до н. е. (роками царювання фараона Мернептаха, у пам’ятному напису якого є єдина в староєгипетській традиції згадка про Ізраїль), то ще серединою XV ст. до н. е. (володарювання фараона Аменхотепа II).

До поселення в Палестині та утворення своєї держави старозаповітний союз 12-ти ізраїльських племен насправді являв собою низку ворогуючих племінних груп, не об’єднаних між собою ні етнічно, ні релігійно, кожна — зі своєю історичною долею. Плем’я Іуди, наприклад, за словами історика, "скоріше являло собою осілий рід ханаанеїв, аніж кочівників-арамеїв", і "злилося з ізраїльським народом та стало схожим на нього набагато пізніше". Сам прихід цих кочівників— семітів у Палестину відбувся кількома хвилями. Перші племена (старозаповітні коліна), очолювані виборними вождями-суддями, потрапили в Зайордання майже без перешкод, їм легко вдалося оволодіти Єрихоном, який зберігав вірність єгипетським фараонам, і зруйнувати Бетел. Проте інші коліна вже мусили брати Зайордання з боями. Першими прийшли в Палестину ізраїльські племена, тому вони поселилися в північних, землеробських областях країни, іудеям же дістався неземлеробський Південь.

Місцеві ханаанейці вчинили євреям стійкий опір, відображений у біблійному епосі про Самсона, Дебору та інших єврейських героїв. Характерно, що хоча єврейські коліна й громили ханаанейські міста, самих ханаанеїв вони не вирізали, а злилися з ними, бо вважали окремі ханаанейські племена (моавітян, едомітян, аммонітян) своїми родичами. Розташований на неприступній скелі Єрусалим (цю назву перекладають як "хай [Бог] встановить мир") євреї попервах узяти не змогли. Врешті-решт євреї та місцеве ханаанейське населення порозумілися між собою, бо треба було боронитися проти спільного ворога — двох племен морських народів, філістимлян і чакара, які також оселилися на окраїні Палестини і в яких, на відміну від євреїв, уже була залізна зброя. Запекла боротьба між євреями та філістимлянами за Палестину відображена у біблійній легенді про Давида та Голіафа.

Поселившись у Палестині, євреї швидко запозичили землеробську культуру і торгові традиції ханаанейців. Вони стали вирощувати злаки, виноградну лозу та маслини. В них з’явилися майнова та соціальна нерівність, рабовласництво, родова община змінилася територіальною, зародилася державність. До побудови своєї держави єврейські коліна на той час уже були готові. Річ у тім, що останні їхні вожді-судді — Елі та Самуїл — були також верховними жерцями, а оскільки жрецька посада вважалася спадковою, то обов’язки суддів теж стали спадковими.

Єврейські коліна нерідко конфліктували між собою, укладали одне проти одного політичні союзи, очолювані вождями-суддями. Однак спільні торгові інтереси та вороже оточення вимагали від них політичного об’єднання, яке й здійснилося в XI ст. н. е.