Стародавнє Східне Середземномор’я займало територію між середньою та нижньою течіями Євфрату й Середземним морем південніше Малої Азії й північніше Єгипту. Стародавні кордони цього регіону не збігалися з кордонами нинішніх східно середземноморських держав. Так, Сирія в давнину займала лише західні області нинішньої Сирії та турецькі землі південніше Тавра, територія Фінікії загалом лежала в кордонах сучасного Лівану, а Палестина охоплювала територію не лише Ізраїлю, а й палестинських арабів та Йорданії (Зайордання).

Східне Середземномор’я — зона разючих природних контрастів. Там були й напівмертві пустині, й родючі низини, й гірські масиви із засніженими вершинами, болота та озера, й вічнозелені лісові масиви. Із сировинних ресурсів у регіоні була в достатку лише промислова деревина. Повноводних рік, які б спонукали розвивати іригаційне землеробство, а отже посприяли б утворенню сильних держав з потужною централізованою владою, у Східному Середземномор’ї не існувало. Натомість через його територію проходили важливі караванні шляхи, що відкривали широкі можливості для розвитку посередницької торгівлі. Повені населенню Східного Середземномор’я не загрожували, все ж природа демонструвала і тут свій крутий норов за допомогою руйнівних землетрусів та їхніх грізних супутників — цунамі, що час від часу несли смерть і руйнацію й змусили таки тамтешню людність починаючи з II тис. до н. е. займатися сейсмостійким будівництвом.

Клімат Східного Середземномор’я загалом сприяв господарській діяльності людини. Спекотне літо з його піщаними бурями тривало упродовж квітня — жовтня, потім наставала осінь з її густими туманами, а за нею — тримісячна зима з пронизливими вітрами, нерегулярними холодними зливами, часом навіть снігом. Сусідам-степовикам Східне Середземномор’я завжди здавалося казково багатою країною, яка "тече" молоком і медом.

У кожному з історичних регіонів Східного Середземномор’я — біблійної "країни Ханаан" — існували локальні природнокліматичні особливості, які значною мірою зумовили специфіку господарського, суспільно-політичного та духовного життя фінікійців, сирійців і євреїв у давнину.

Фінікія була приморською країною, що її відмежовував зі сходу невисокий гірський хребет Ліван, похилі схили якого в бік моря вкривала вічнозелена середземноморська рослинність. Гірські схили фінікійці обжили майже до самих вершин.

Арабіст І. Ю. Крачковський так описав ліванський гірський пейзаж: "Дорога майже весь час іде вгору; чим вище — тим більше гірських річок, більше води, а отож і більше зелені, на яку загалом Ліван не надто щедрий. Але завдяки високій місцевості тут зелень не стільки південна, скільки середньої смуги. Багато сріблястих тополь, і, можливо, тому одне село зі своїми чистенькими мазанками, через яке ми проїжджали при місячному світлі, дуже нагадувало мені Малоросію".

Вологі морські вітри приносили у Фінікію вдосталь опадів, так що іригація в ній була не потрібною. Берегова лінія Фінікії рясніла зручними для мореплавства бухтами та природними гаванями. Основним сировинним багатством країни були знамениті кедрові ліси, які давали добротний будівельний матеріал, смолу, дерев’яний клей, ароматичні олії.

Сирія, на відміну від Фінікії, морською країною не була, хоч і мала вихід до моря. Через її територію протікала невеличка річка Оронт (теперішня Аль-Асі), яка проклала собі шлях між горами Лівану й Антил Івану. Повернувши у своїй нижній течії круто на захід, ця річка плинула через нині майже сухі озера та болота і впадала в Середземне море. Через її гирло в Північну Сирію проникали вологі морські вітри, тому сирійські землі добре зрошувалися й непогано родили. За Антил Іваном, у напрямку Сирійської пустині, лежали два оазиси — великий — Дамаска та невеликий — Пальміри. Через них вели прадавні караванні шляхи.

Територію Палестини окреслювали південне передгір’я Лівану та північно-західні кордони Аравійського півострова. Через країну протікала невеличка річка Йордану, яка витікала з південних відрогів Антилівану і впадала у Мертве море — неглибоке озеро з водою, в шість разів солонішою за морську (через це в ньому повністю відсутня органіка). Річка поділяла Палестину на дві географічні зони. На схід від неї простягалася непридатна для землеробства степова та гориста місцевість, а на захід — територія, що радувала око полями, садками, виноградниками, луками та пасовиськами. На півночі Палестини височіли гори з засніженими вершинами, на південних же окраїнах починалася Сирійсько-Аравійська напівпустиня.

Південне узбережжя Мертвого моря обрамляє пасмо пагорбів, серед яких (наслідок вивітрювання) є соляні стовпи, схожі своїми обрисами на людську постать. Існує думка, що саме вони послужили основою для біблійної легенди про перетворення Богом надміру цікавої жінки праведника Лота в соляний стовп.

Із сировинних ресурсів Палестина мала глину та будівельний камінь. Природа, таким чином, виявилася скупою на промислову сировину, натомість стимулювала торгову діяльність (через Палестину пролягали прадавні караванні шляхи).

Відкрите всім вітрам Східне Середземномор’я образно називають прохідним двором Передньої Азії, перехрестям народів. Розібратися в етногенезі його населення дуже складно, доводиться мати справу в цьому питанні виключно з науковими гіпотезами.