На зламі II—І тис. до н. е. інтенсивні міграційні процеси до невпізнання змінили етнічну карту Анатолії. У XIII—XII ст.

до н. е. із Балкан на півострів нагрянули непрошені гості індоєвропейські "народи моря" та "мушкі". Вони знищили хеттську державу. У зворотному напрямі, зі сходу на захід, на півострів накотився вал абхазьких і протогрузинських племен. Завітали до Анатолії, також із Балкан, і фрігійці, які змішалися з мушками (ассирійці називали

Фрігію "країною мушків") та деякими іншими фракійськими племенами. Проте й на цьому міграційні процеси не завершилися. Наприкінці VIII ст. до н. е. до Анатолії забрели через Кавказький хребет невгамовні кіммерійці. Лише після цього в регіоні настала певна етнічна стабілізація. Новоприбульці розчленували Анатолію на кілька етнічних областей. Зокрема, в північно-західних областях півострова осіли фракійці, в його центральній частині — фрігійці, на північному сході — абхазькі та західні протогрузинські племена, на заході, південному заході та південному сході — нащадки хетто-лувійців (зокрема, лінійці), а на Чорноморському та Середземноморському узбережжі та на острові Кріт зарясніли грецькі міста-держави. Вірменське нагір’я обживали хуррити та споріднені з ними урарти. Звичайно, ці складні етнічні процеси далися взнаки. Анатолія перетворилася майже на цілковиту руїну.

Втім, загибель Хеттської держави була, певною мірою, й позитивним явищем у середньоазіатській історії, адже вона поклала край монополії хеттів на виробництво заліза. Цей метал, що мав ряд суттєвих переваг над бронзою і коштував у хеттську добу в 40 разів дорожче за срібло та в 5—8 разів — за золото, відтоді швидко поширився в Передній Азії та в острівних країнах Егейського моря. В XI—IX ст. до н. е. ще використовувалися переважно анатолійські поклади залізної руди, однак пізніше дійшла черга й до її місцевих запасів, скажімо, закавказьких.

Хеттська держава не зникла безслідно. В районі верхньої течії Євфрату виникла нова держава хеттів — "Велике Хатті", а на території Сирії — хеттське царство "Хатті". Ці держави проіснували до IX ст. до н. е., а потім розпалися (мабуть, за "допомогою" мушків, мовно споріднених із протовірменами) на ряд дрібних князівств. Вважається, що заселені II тис. до н. е. лувійцями та хурритами приєвфратські території стали з приходом туди "східних" мушків колискою вірменського народу.