Одним із основних культурних, надбань населення Стародавньої Месопотамії було створення - системи письма, що її європейці назвали клинописом, а народи Сходу — цвяховим письмом.

Нині, схоже, вдалося розгадати таємницю появи клинопису. Американський ассиріолог А. Оппенхейм довів, що чиновники в м. Нузі в середині II тис. до н. е. вели облік майна з допомогою невеличких фішок із випаленої глини — конусів, кульок, дисків, циліндриків, пірамідок тощо. Кожен вид домашньої худоби чи іншого майна позначався окремою фішкою. Найдавніші фішки (існувало 15 їх основних форм) датуються VIII тис. до н. е. Нещодавно вчені встановили, що з середини IV тис. до н. е. фішки стали зберігати в пустотілих глиняних подушечках "конвертах", що їх запечатували при свідках. Щоб знати, які саме фішки зберігаються в "конверті", на ньому відповідним типом фішки робився характерний відбиток — скільки фішок, стільки й відбитків. Відбитки виходили не завжди чіткими, тому їх підправляли загостреною паличкою. Поступово потреба запечатувати в глиняний "конверт" фішки відпала, почали обходитися самими відбитками фішки на глиняній дощечці у формі подушечки. Так близько 3100 р. до н. е. з’явилися глиняні таблички з надряпаними на них клиновидними знаками.

Письмо у своєму розвитку пройшло три послідовні стадії: піктограму, ідеограму та фонограму (фонограма в Месопотамії — виклад на письмі звукових складів). Ті поняття, для яких важко було підібрати їх малюнковий символ, записували відразу кількома знаками (наприклад, зображені поряд знаки "рот" і "вода" означали "пити", "голова бика" і "гора" — "дикий (гірський) бик" тощо).

Спершу клинописне письмо було дуже громіздким, налічувало близько двох тисяч знаків. Поступово вавилонці та ассирійці зменшили кількість знаків до 350—400. При цьому окремі клинописні ідеограми слугували детермінативами, тобто вказували, як слід читати й розуміти сусідні знаки. Так, косий клин розділяв слова, вертикальний клин ставився перед чоловічим ім’ям, знак жіночого лона — перед жіночим ім’ям тощо.

Найдавніші шумери писали вертикальними стовпчиками згори донизу, причому самі стовпчики слідували справа наліво. Поступово шумери перейшли на більш зручний спосіб розташування клинописних знаків — горизонтальними рядками зліва направо, проте остаточно перейшли на такий спосіб письма вже ассирійці.

В епоху Середньовавилонського царства клинопис став міжнародним дипломатичним письмом на Близькому Сході, його використовували навіть єгипетські чиновники. Тому месопотамський клинопис іноді образно називають "латиницею Стародавнього Сходу". Проте з останньої третини II тис. до н. е. клинопис почали витісняти стародавні алфавіти, причому навіть у Вавилонії. Ассиріологи вважають, що клинописне письмо поступилося місцем алфавітному не стільки тому, що останнє простіше й зручніше, скільки внаслідок поширення на Близькому Сході арамейської мови.

Основним матеріалом для письма в Месопотамії слугували вологі глиняні дощечки, на яких клиновидні знаки витискували загостреною очеретяною паличкою. Списану глиняну дощечку потім сушили на сонці чи випалювали на вогні. Писати доводилося швидко, поки не висохла глиняна табличка, й відразу записувати весь текст. Такий спосіб письма вимагав неабияких навиків. Однак месопотамські писці відмінно справлялися зі своїм завданням. Серед них були справжні віртуози, здатні на мініатюрній глиняній табличці розміром утроє меншій за сірникову коробку помістити 30 клинописних рядків заввишки до 2 мм (такий текст можна прочитати лише за допомогою збільшувального скла).

Глиняними "книгами" було незручно користуватись через що громіздкість. Журнал "Сатирикон" дотепно вказав на цю ваду: "Для того, щоб закоханий міг належним чином викласти предметові свого кохання свої почуття, йому доводилося відправляти дівчині цілий віз цеглин. Щоб прочитати написане, доводилося докласти стільки важких і невдячних зусиль, що в дівчини уривався терпець, і вона на десятій цеглині виходила заміж за іншого".

На початку І тис. до н. е. у Месопотамії почали писати також на вкритих тонким шаром воску дерев’яних дощечках, які потім зброшуровували в книги-ширми з допомогою шнурка. Користуватися такими "книгами" було зручніше, ніж важкими й крихкими глиняними табличками.

Ще в шумерську добу в країні існували школи, причому більшість із них були світськими, а не храмовими (жерці в Месопотамії у своїй масі були неписьменними). Школи готували землемірів, чиновників-писців. Освіта допомагала їм робити кар’єру, однак не вводила їх автоматично в коло суспільної еліти. Поступово школи стали готувати спеціалістів ширшого профілю. їхні випускники вже не просто вміли читати й писати, а й опановували основами тодішніх наукових знань з лінгвістики, математики, астрономії, медицини, права, що давало змогу їм не лише обіймати чиновницькі посади, а й випробувати себе на науковій та викладацькій ниві *. Шумери говорили про свою школу: "До неї входять із заплющеними очима, а виходять із неї з розплющеними очима".

До школи записували 5—7-річних дітей, здебільшого хлопчиків, до того ж із заможних родин (навчання було платне). В одній школі навчалося 20—30 учнів, причому класів не існувало, молодші та старші вчилися разом. Більшість учнів закінчували школу в 20—25-річному віці. Вчилися діти по-різному. Одні старалися й досягали чималих успіхів у каліграфії та стилістиці, інші вчилися абияк, а потім намагалися звалити вину за своє неуцтво на вчителів. Любов до навчання в школі прищеплювали за допомогою засобів фізичного впливу (для цього навіть існувала окрема посада "озброєного ломакою"). Найбільше часу й зусиль у школярів забирало нудне переписування на спеціальні глиняні дощечки клинописних текстів, яке тривало упродовж перших років навчання щодня від сходу до заходу сонця.

Вчилися писати в месопотамській школі, на думку американського археолога Е. К’єра, так: "Учень брав грудку глини і, не потіючи над виготовленням звичайної прямокутної таблички, скачував у руці кульку, потім вирівнював одну сторону, притиснувши кульку до рівної поверхні, і писав на ній. Виконавши завдання, він знову перетворював табличку на кульку, ще раз вирівнював одну сторону й починав іншу вправу. Так він міг працювати впродовж усього дня. причому матеріал для письма залишався той самий".

У розвитку месопотамського шкільництва існували свої проблеми. Головна з них — не завжди високий професіональний рівень учителів, їхня корумпованість . Так чи інакше, школа (по шумерськи вона називалась Е-дуба, тобто "дім табличок") була в історичній перспективі охоронцем культурної спадщини, забезпечувала "живий зв’язок між минулим та сучасним".

У найбільших культурних центрах Месопотамії можна було здобути й вищу освіту, В Урі, Ніппурі, Вавилоні, Шаду-пумі існували своєрідні "наукові академії" чи "університети", які готували духовну еліту: вчителів, митців та ін.

У Месопотамії зародилася бібліотечна справа. В Ассирії, зокрема, існували найдавніші у світі бібліотеки, одну з яких заснував в Ашшурі Тіглатпаласар І, іншу, в Ніневії, Ашшурбанапал. Най багатшою і найкраще впорядкованою, як уважають ассиріологи, була ніневійська бібліотека, фонди якої налічували понад 25 тис. "книг" з усіх тодішніх галузей знань. У цій бібліотеці, яка служила заодно державним архівом, зберігалися також політичні трактати, царські укази, податкові списки, донесення царських намісників і воєначальників, купчі, контракти й договори тощо. Характерно, що свою бібліотеку-архів Ашшурбанапал велів укомплектовувати ретельно виготовленими копіями найбільш цінних книг, а грабувати чужі книгосховища він, мабуть, заборонив. Виготовляли копії книг для ніневійської бібліотеки спеціальні писці, які потім звіряли переписаний ними текст з оригіналом, щоб вправити в ньому можливі помилки. Ніневійські бібліотекарі систематизували книжковий фонд, навіть придумали для глиняних "книг" спеціальний шифр та нумерацію "сторінок", без чого відшукати потрібний текст серед тисячі зовні однакових було б надзвичайно важко.

Ассирійці придумали також спосіб тиражування потрібних текстів. Для цього вони виготовляли з випаленої глини штампи з випуклим дзеркальним шрифтом, з допомогою яких потім робили відбитки на мокрій глині.

Ще в Шумері зародилася архівна справа. Царські та храмові архіви існували в Лагаші, Ніппурі, Марі, Угариті, Алалаху та інших центрах. Приватні архіви належали ніп-пурському банкірові Мурашу, вавилонському — Егібі та ін.