Вавилоніці виявилися дбайливими господарями, зуміли перетворити свою країну на квітучий сад. - Вони, зокрема, використовували в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів посприяло насамперед розвиткові садівництва (недаремно саме у Вавилоні виникла легенда про "райський сад"). Держава подбала про ефективне функціонування економічного нерва країни — іригаційної системи. За регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в держави, за вчасний і якісний ремонт каналів і дамб відповідали спеціальні чиновники, а також кожен вавилонець. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво, яке посідало в господарському житті країни також дуже важливе місце. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду без тягловим селянам.

Розвивалося в країні ремісниче виробництво, зокрема, будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли, парфумів тощо. Проте чи не найбільших успіхів досягло місцеве населення у торговій діяльності, чому сприяли відсутність на Півдні Месопотамії найважливіших видів промислової сировини та вигідне розташування Вавилону на прадавніх караванних шляхах. Розвивався переважно зовнішній ринок. Вавилонці вимінювали на зерно, рослинну олію, фініки та вовну, залізні руди в еламців та ассирійців, рабів у племен гірської країни Гутіум тощо. Характерно, що вся торгівля здійснювалася під контролем держави. Зовнішньою торгівлею, наприклад, опікувалися там кари — колишні вільні купці, перетворені державою на своїх торгових агентів. Тамкари та їхні помічники — шамаллуми — не лише торгували в зарубіжжі, а й викупляли з полону вавилонців, займалися шпигунською діяльністю на користь свого царя. Держава контролювала ринкові ціни.

Економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом служило срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно. Оплата найманої праці здійснювалася переважно натурою. В умовах нерозвиненого грошового обігу дрібні господарства, прибутки яких від реалізації лишків сільськогосподарської продукції мали сезонний характер, дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позбавлені можливості обертати боржників у рабство (держава обмежувала масштаби боргового рабства в країні), лихварі надавали позику під заклад майна, в тому числі майбутнього врожаю, й таким чином пускали багатьох своїх клієнтів із торбою по світу. Торгівля й лихварство зробили вавилонське суспільство значною мірою гендлярським.