Ще за життя Аменхотепа III фараоном став його 17-річний син Аменхотеп IV, матір’ю (Ехнатона) якого була цариця Тія, донька провінційного жерця, до того ж із домішкою нубійської крові в жилах. Тія добре зналася в політиці, була розумною і вольовою жінкою й усіляко допомагала своєму чоловікові у вершенні державних справ. Аменхотепа IV, свого сина, вона одружила з вродливою і розумною Нефертіті, ім’я якої означало "Прекрасна прийшла".

Родовід Нефертіті з’ясувати не вдалося. Деякі дослідники вважають її мітаннійською принцесою, інші — донькою Аменхотепа III від однієї з його 317-ти штатних жінок, тобто зведеною сестрою Аменхотепа IV. Скоріше всього, Нефертіті не була принцесою крові, адже її молодша сестра при царському дворі не мала почесних титулів. Аменхотеп IV спершу палко кохав Нефертіті, яка народила йому шестеро дітей (всі — дочки), проте зрештою закохався у свою наложницю Кію, придворний титул якої ("улюблена цариця") був рангом нижче титулу Нефертіті ("велика цариця"). Він навіть зробив Кію своєю співправителькою, проте згодом чомусь так розгнівався на неї, що звелів знищити на всіх пам’ятниках її ім’я, тобто придумав для неї кару, яку набожний єгиптянин не побажав би й своєму найлютішому ворогові (втрата імені, в уяві єгиптян, позбавляла надії на посмертне відродження).

Аменхотеп IV не був створений для царського трону. Поет-романтик, переконаний пацифіст, юний фараон не завжди узгоджував свої благородні наміри з можливостями їх втілення в життя, йому бракувало тверезого розрахунку, того політичного чуття, без якого реформатор неминуче стає прожектером.

Аменхотеп IV вирішив ощасливити свій народ радикальною ломкою ідеології. Він почав з того, що протиставив столичному культу Амона також сонячний, але вже провінційний культ Ра-Горахте, що його здавна вшановували жителі Геліополя та Мемфіса. Для Ра-Горахте він побудував у Фівах окремий храм. Звісно, фіванське жрецтво не було в захопленні від цього нововведення, фараонові довелося вгамовувати його крутими методами. Врешті-решт фараон-реформатор вирішив діяти напролом. Він проголосив єдиним вселенським божеством сонячний диск Атон, а себе — Антоновим сином і першосвящеником. Приголомшених єгиптян повчали, що лише фараон має молитися Атону, своїй небесній подобі, їм же випало щастя адресувати свої молитви фараонові. Фараон побудував поблизу нинішньої Амарни нову столицю, яку назвав Лхетатон ("Горизонт Атона"), та змінив своє ім’я на Ехнатон ("Угодний Атону")*.

Що являв собою культ Атона? Він дуже відрізнявся від традиційних єгипетських культів. По-перше, Атон не мав іконографії, бо, на відміну від Амона, був видимий. По-друге, зважаючи на всю очевидність колосального значення сонячного світла й тепла в житті природи, він не обріс міфами. По-третє, храми Атона були загальнодоступні. Отож, це був універсальний культ, який краще служив ідеологічним запитам Єгипетської імперії, аніж традиційні єгипетські культи, чужі й незрозумілі іноземцям.

Навколо безпрецедентної сонцепоклонницької реформи Ехнатона й до сьогодні не стихають суперечки. Здебільшого єгиптологи вбачають у ній добре продуману політичну акцію, спрямовану на пониження статусу столичного жрецтва й родової аристократії та відродження в державі політичного режиму доби Будівників пірамід. При цьому її трактують не як боротьбу між "прогресивними" та "консервативними" силами в суспільстві, а як банальну чистку адміністративного апарату, заміну старих чиновників новими, слухнянішими, без замаху на політичну систему. Ті вчені, які вважають Ехнатона не єгиптянином, убачають у сонцепоклонницькій реформі вплив іноземних релігій. Деякі з них шукають пояснення причин реформи в екстравагантності вдачі молодого фараона. Інші вважають Ехнатона релігійним фанатиком, якому заманулося форсувати становлення в Єгипті монотеїзму. Є навіть спроби ототожнити Ехнатона з біблійним Мойсеєм, народженим від шлюбу єгиптянина і єврейки.

Релігійно-політична реформа Ехнатона не дістала в суспільстві належної підтримки. Фараон не зумів переконати народ, що настала пора зректися язичеської релігії, яка стала способом життя єгиптян. Фараон явно поспішив знищити дуже популярний в країні культ Озіріса, який обіцяв нужденним і пригнобленим царство справедливості бодай на тому світі. Сонцепоклонницька реформа не зняла соціальну напругу в суспільстві, навпаки, посилила її, принісши народу нові економічні тягарі (будівництво столиці й храмів Атону обернулося для єгиптян новими податками та примусовими роботами), розв’язала руки чиновникам для масових службових зловживань. За 17 років мирного царювання фараона-реформатора підупав і міжнародний престиж Єгипту, через що культ Атона став для патріотично настроєних єгиптян символом приниження їхньої держави. Тому сонцепоклонницька реформа не прижилася на єгипетському грунті. Коли 41-річний фараон назавжди спочив від земних турбот, народ, либонь, полегшено зітхнув, а нові володарі, які "не мали ні авторитету їхнього попередника, ні його фанатизму й волі, ні самого бажання продовжувати його справу", заходилися вводити суспільне життя у звичне русло. Так, Ехнатонів зять Сменхкар, який царював зовсім недовго і помер молодим при загадкових обставинах, відновив загальнодержавний культ Амона. Потім царська влада дісталася шести чи дев’ятирічному зятю Ехнатона Тутанхатону, який, зрозуміло, став іграшкою в руках великодосвідчено-гофіванського жрецтва. Тутанхатон ("Живий образ Атона") ліквідував загальнодержавний культ Атона, перейменував себе на Тутанхамона і перебрався з Ахетатона в Мемфіс*. Останній крок у напрямі ліквідації реформи зробив Ехнатонів воєначальник Хоремхеб, який задля зміцнення своєї влади одружився на молодшій сестрі Нефертіті й назвав "батьком своїх батьків" Тутмоса III. Хоремхеб викляв Ехнатона, назвав його злочинцем, розправився з Його прибічниками. Він звелів жителям Ахетатона виселитись із цього міста й перетворив його на каменоломню. Отже, наприкінці царювання XVIII династії життя в Єгипті, збурене фараоном-єретиком, увійшло в звичне русло.

Нині існує її інше трактування сонцепоклонницької реформи Ехнатона. Окремі єгиптологи не вважають фараона-реформатора ані диваком, ані романтиком, ані безмежним владолюбцем, ані недругом аристократів та столичного жрецтва. Він, на їхню думку, мав свої релігійні уподобання і достатню владу, щоб надати їм офіційного статусу. Звеличуванням культу Атона фараон не підривав релігійну ортодоксію, адже її в Єгипті не існувало. Реформаторська діяльність Ехнатона була цілком безпечною для фіванської аристократії і жрецтва, тому вони не перешкоджали фараонові тішитись своїми нововведеннями. Після смерті Ехнатона ніяких реакційних зрушень в Єгипті не сталося, а відбулося поступове повернення до традиційного релігійного життя.