Царська влада в Єгипті зміцніла набагато раніше, ніж у Месопотамії, проте раніше настала і її криза, зумовлена поступовим скороченням царських володінь та економічним і політичним посиленням нової знаті.

Сильна центральна влада, що до певного часу влаштовувала місцеве чиновництво, зрештою стала для нього обтяжливою і непотрібною, особливо коли увійшло в практику успадкування адміністративних посад. Самі фараони посприяли зростанню сепаратистських тенденцій у державі. Вони щедро обдаровували храми, надавали їм усілякі пільги, посилюючи тим самим номову знать, яка контролювала храмові господарства й обертала царські щедроти на свою користь.

Джерела мовчать про те, що конкретно привело Єгипетську державу наприкінці Стародавнього Царства до політичної катастрофи. Відомо лише, що симптоми майбутнього безладдя в ній виявилися ще на початку царювання VI династії. Засновник цієї династії Теті був убитий власним охоронцем. За царювання Піопі І спеціальний чиновник у глибокій таємниці, навіть без участі верховного судді, вів дізнання у справі цариці, яка, очевидно, стала змовницею. Після смерті Піопі II, який царював 94 роки, встановивши своєрідний політичний рекорд, влада дісталася слабким володарям (серед них була й жінка-фараон Нейтікерт (Нітокріс), про яку із захопленням відгукувався Геродот). Вони дозволили номархам перетворитись на суверенних царків. Номархи мали свої війська, будували свої гробниці вже не поблизу царських пірамід, а в себе в номі, вели літочислення за роками власного володарювання, проголошували себе номовими богами, передавали свої посади та маєтки у спадок дітям, одним словом — вели себе так, ніби фараона взагалі не існувало. Фараон, таким чином, перетворився на звичайного номарха. В державі запанувало дике безладдя. Манефон запевняв, що VII династія протрималася при владі лише 70 днів, і за цей короткий строк царську корону приміряло 70 осіб! Політично занехаяний Єгипет вступив у І Перехідний період, про який джерела майже нічого не розповідають. Він тимчасово перестав існувати як єдина держава, розпавшись на окремі номи. Трапилося це близько 2250 р. до н. е.

У цей "темний період" староєгипетської історії, який тривав два століття, Єгипет перебував на краю прірви. Іригаційні роботи в країні припинилися, чимало земель перетворилося на солончаки й обезлюдніло, почастішали страшні посухи та неврожайні роки, коли серед єгиптян поширювався канібалізм. Суспільство постало перед дилемою — відродити централізовану державу чи канути в політичне небуття.

Центром тривалої, безкомпромісної боротьби за відродження єдиної держави став Верхній Єгипет, а нижньоєгипетські номи зайняли вичікувальну позицію. Політичне лідерство виборювали Геракле польський та Фіванський номи — най багатші і найвпливовіші у Верхньому Єгипті, головно завдяки своєму вигідному географічному положенню. Спершу перемагав Гераклеополь. Засновник IX Гераклеопольської династії Хеті (Ахтой) розгромив військові сили Фів і жорстоко покарав тих сусідніх номархів, які підтримували фіванського номарха. X Гераклеопольська династія вже контролювала Дельту та територію Середнього Єгипту (до Тініса). Проте Фіви вистояли у боротьбі з Гераклеополем. Вони мали ефективнішу зброю, ніж гераклеопольські луки та мечі,— золото, на яке побудували сильний річковий флот, що дало їм можливість оволодіти Сіутським номом — основним союзником Гераклеополя. Згодом на бік Фів перейшов Гермопольський ном, завдяки чому фіванські царі остаточно перебрали військово-політичну ініціативу до своїх рук. Близько 2050 р. до н. е. цар XI Фіванської династії (вона існувала паралельно з X Гераклеопольською) Ментухотеп І ущент розбив гераклеопольські війська й проголосив себе керманичем обох земель, тобто царем об’єднаного Єгипту. Остаточно підкорив своїй владі весь Єгипет засновник XII династії Аменемхет І. Своєю столицею він зробив Фіви, розташовані на 600 км південніше Мемфіса. Єгипет, таким чином, вступив у новий етап свого розвитку — епоху Середнього Царства, яка тривала близько двох століть й була перехідним періодом від Стародавнього до Нового Царства.