Народне господарство кожної країни - велика, складна та динамічна система, яка складається з багатьох частин й елементів, пов´язаних між собою прямими та зворотними зв´язками. В умовах формування національної економіки аналіз і вивчення елементів системи, окремих підсистем, їхніх вихідних і вхідних параметрів дають змогу визначити найефективніші шляхи розвитку народного господарства країни. Такий підхід чітко простежується при визначенні напрямів перереструктуризації господарства, його спрямованості на задоволення соціальних потреб людей.

Економіка України у складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР була підпорядкована політиці держави, кон´юнктурній і військовій меті. Вона не враховувала інтересів народу, регіональних умов та екологічних можливостей окремих регіонів. Це призвело до деформованої, незбалансованості структури економіки.

Характерною ознакою нинішньої економіки України є те, що підприємства не можуть самостійно виготовляти більшості видів продукції виробничо-господарського призначення без поставок з інших країн, хоча в Україні є всі умови для налагодження самостійного виробництва.

У структурі валового національного продукту значну частку посідає матеріало-, енерго-, фондомістка продукція, випуск якої завдає шкоди довкіллю (продукція хімічної промисловості, чорної металургії, важкого машинобудування тощо). Причому виробництво цієї продукції значно перевищувало і перевищує внутрішні потреби України. На територію України, що займає близько 3 % території колишнього СРСР, припадає 25 % загального промислового забруднення.

Негативним явищем для національної економіки є мала частка галузей, що працюють на споживчий ринок. В останньому десятилітті вона не перевищувала 29 % валового продукту, в той час коли у розвинених країнах цей показник становить не менше 40 % . Щоб подолати товарний дефіцит, треба подбати про прискорений розвиток легкої, харчової промисловості, промисловості будівельних матеріалів, виробництв складної побутової техніки, всієї сфери виробництва товарів народного споживання.

Розв´язання проблеми формування національної економіки, її стабілізації та соціальної переорієнтації вимагають децентралізації управління, розширення регіонального самоврядування.

Регіони - це цілісна територіальна частина господарства країни, яка характеризується наявністю місцевих органів управління, певною структурою виробництва, внутрішніми зв´язка^ и, населенням, виробничою та соціальною інфраструктурою.

До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста загальнодержавного підпорядкування - Київ і Севастополь. Всі ці території мають свої відмінності та особливості щодо соціально-економічного, історичного, мовного, культурного розвитку.

У кожному регіоні (області) як економічній підсистемі закладена можливість господарювання на основі ринкових відносин. Виходячи з державних інтересів і пріоритетів, місцева влада на рівні цієї території поєднує ринкові регулятори з державним впливом на регіоналізацію економіки з домінуванням останніх.

Розуміння сутності регіону лише як певної території недостатнє. Це має бути певний територіальний оптимум, тобто сукупність найсприятливіших соціально-економічних і природних умов на певній території, які б при правильній організації дали змогу найбільш ефективно використати природні, трудові ресурси, а також виробничу та соціальну інфраструктури за умови збереження рівноваги в навколишньому середовищі.

Визначення регіону як територіальної політико-економічної цілісності дає змогу встановити його місце і роль у процесі суспільного відтворення. Регіон має у своєму розпорядженні складний господарський комплекс, що складається з різних галузей господарства, соціальних, культурно-побутових підрозділів, організацій та установ. З їх допомогою регіон виконує економічні та соціальні функції.

Усі підприємства, організації та установи в регіоні пов´язані спільними природно-кліматичними умовами, використанням природних, трудових ресурсів, міжгалузевих виробництв, спільним використанням енергії, засобів зв´язку, транспорту, будівельного комплексу та ін.

Регіон має також спільну систему управління, фінансування і кредитування, систему задоволення соціальних потреб населення, охорони здоров´я, відпочинку.

Головна особливість регіону полягає в його відносно самостійному відтворювальному процесі, який охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Отже, державна регіональна політика - це сукупність заходів політичного, соціально-економічного характеру, які здійснюють органи державної та регіональної влади на окремих територіях країни, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та регіональних цілей та завдань, виходячи з внутрішніх потреб і наявних ресурсів.

Завдання державної регіональної політики полягають у:

— сприянні реалізації державної соціально-економічної політики;

— стимулюванні ефективного розвитку продуктивних сил регіону;

— раціональному використанні ресурсного потенціалу регіону;

— підвищенні рівня життя населення регіону;

— охороні навколишнього середовища;

— вдосконаленні територіальної організації суспільства;

— координації міжрегіональних зв´язків;

— вирівнюванні існуючих відмінностей у соціально-економічному розвитку регіонів.

Регіональний виробничий комплекс є багатогалузевим. Його потужність залежить від концентрації виробничих, а також локалізації обмінних процесів. Кожний регіональний комплекс містить не лише власне виробництво, але й виробничу і соціальну інфраструктури. Останні обслуговують процес відтворення на різних його стадіях.

Об´єктами державної регіональної політики є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування - адміністративно-територіальні одиниці регіону, галузі господарського комплексу, виробнича, соціальна інфраструктури, ресурси регіону.

Суб´єктами державної регіональної політики є органи державної влади - центральні та місцеві, представницькі органи місцевого самоврядування.

Предметом регулювання є децентралізація влади, розподіл повноважень, відповідальності, фінансів.

Розрізняють державну регіональну політику, яка розглядається як дії центру щодо розвитку регіональних процесів, впливу на них та внутрішню політику самих регіонів.

Збалансованою вважається така регіональна політика, коли інтереси центру та регіонів співпадають, доповнюють і збагачують один одного; коли можливості центру сприяють вирішенню регіональних проблем; коли ефективно розподілені повноваження та відповідальність між центральними та місцевими органами влади.