Оплата праці - це винагорода, що обчислюється, як правило, у грошах, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. За умов класичної ринкової економіки оплата праці регулюється законом вартості робочої сили та законом попиту і пропозиції.

Оплата праці здійснюється у вигляді державного і договірного регулювання.

З метою захисту населення від зростання цін при кризовому стані національної економіки для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму держава регулює оплату праці адекватно умовам перехідного до ринкової економіки періоду. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівникам державних підприємств. Це методи прямого державного регулювання. Крім них, держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці - оподаткування доходів працівників, фонду споживання тощо.

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода в колективному договорі) рівнях.

Державне регулювання оплати праці здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України "Про оплату праці" (1995 p.), Кодексу Законів про працю України.

Організація оплати праці здійснюється на підставі нормативно-правових актів, генеральної угоди, галузевих і регіональних угод, колективних договорів. Суб´єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об´єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки; працівники.

Джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу та інші кошти, отримані внаслідок господарської діяльності; державних установ і організацій - кошти відповідних бюджетів; частина доходів, отриманих унаслідок господарської діяльності; громадських організацій - з коштів, які формуються відповідно до статуту.

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна платня - це законодавчо встановлений розмір заробітної платні за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну погодинну норму праці. Мінімальна заробітна платня є державною соціальною гарантією, обов´язковою для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної заробітної платні визначається з урахуванням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заробітної плати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна платня повинна встановлюватися у розмірі не нижчому, ніж вартісна величина межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. її розмір переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари, тарифи на послуги.

Так, за період з 1998 до 2004 р. величина мінімальної заробітної платні змінювалася з 15 грн. до 205 грн. на місяць, однак була нижчою за рівень малозабезпеченості.

Розмір мінімальної зарплатні використовується як розрахункова величина для визначення обсягів статутних фондів акціонерних товариств, ТзОВ, допомог, компенсаційних та інших виплат, а також при встановленні штрафних санкцій.

Державне регулювання оплати праці полягає в запровадженні тарифної системи, форм і систем оплати праці, єдиних тарифних умов. Тарифна система - це сукупність тарифних сіток, ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників. Вона є основою для формування і регулювання заробітної платні. Державою встановлюються інші норми й гарантії в оплаті праці: норми оплати праці за роботу в надурочний час, у святкові, неробочі, вихідні дні, у нічний час, час простою не з вини працівника, брак не з вини працівника, за скорочений робочий день працюючих підлітків; гарантії для працівників при оплаті щорічних відпусток, за виконання державних і громадських обов´язків тощо; компенсації працівникам, у випадку переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень та ін.

Договірне регулювання оплати праці на всіх рівнях здійснюється відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Норми колективного договору, що допускають оплату праці, нижчу ніж норми, визначені генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижчу, ніж державні норми і гарантії в оплаті праці, можуть застосовуватись лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більше, ніж шість місяців.

Досвід господарювання і регулювання показав, що за умов кризового стану економіки ринкові механізми державного і колективно-договірного регулювання оплати праці в повному обсязі не спрацьовували. На їх функціонуванні негативно позначилися відставання в реформуванні грошово-кредитної та податкової систем, високі темпи інфляції, різке зростання цін і безробіття, недосконалість механізму соціального партнерства, відсутність ефективних мотиваційних важелів високопродуктивної праці.

З метою поглиблення економічних реформ та розв´язання однієї з найгостріших соціальних проблем розпочато розроблення Концепції подальшого реформування оплати праці в Україні.

Відповідно до Концепції реальне підвищення заробітної платні стане можливим за рахунок забезпечення зростання обсягів виробництва, продуктивності праці, фінансової стабілізації підприємств, ліквідації заборгованості з заробітної платні у виробничій та бюджетній сферах, задіяння механізму банкрутства підприємств тощо.