Зарубіжний досвід державного регулювання економіки характеризується активним використанням планування як форми управління стихійністю ринкових процесів.

Після Другої світової війни планування економіки поширилось у країнах Західної Європи - Франції, Норвегії, Голландії, а у 60-ті pp. економічні плани складалися в Бельгії, Великобританії, Швеції, Італії, Японії.

Узагальнюючи досвід зарубіжних країн, відзначимо низку характерних ознак у їхній плановій діяльності.

По-перше, спостерігаються значні відмінності в термінології: у Франції - індикативні плани, в Норвегії - п´ятирічні та річні плани і національні бюджети, в Японії - довготермінові плани, в США - бюджети і фінансові плани, в країнах ЄС - стратегічні плани.

По-друге, в більшості країн створені спеціальні служби (комісії, департаменти, відділи) для здійснення функцій планування, прогнозування і програмування.

По-третє, конкретність планових розробок у різних країнах різна і залежить від частки державного сектора в національній економіці.

По-четверте, на відміну від планування в Радянському Союзі, заснованому на партійному принципі, в країнах Заходу воно - нейтральне.

У світовій практиці планування можна виділити два етапи:

—після Другої світової війни і до 60-х pp. У цей період розроблялися в основному плани відновлення господарства;

—від 60-х pp. - до теперішнього часу. Характерною для цього етапу є розробка планів розвитку.

Поняття "планування розвитку" домінує в сучасній ринковій економіці і асоціюється з принципами ведення економіки. Сучасні плани розвитку розробляються на монетаристських принципах і ґрунтуються на традиційних індикативних планах, адаптованих до 80-90-х pp. Вони поєднують кон´юнктурні і структурні аспекти діяльності держави. Це досягається завдяки соціально-економічному прогнозуванню, індикативному плануванню і короткотерміновому державному регулюванню.

Зміст планів розвитку в кожній країні різний і визначається термінами, на які вони розробляються, сукупністю об´єктів планування, рівнем планування, національними традиціями. Так, у Японії переважають плани розвитку окремих територій (план реконструкції Японських островів) і сфер народного господарства (науково-технічні програми). У США планування охоплює фінансово-бюджетну сферу. Для Швеції, Норвегії та Голландії характерним є короткотермінове кон´юнктурне планування розвитку.

У світовій практиці планування виділяються декілька найпоширеніших моделей.

Для країн з перехідною економікою характерною є модель переходу від директивного, адміністративного до індикативного планування, з якого виходять пропозиції щодо розвитку окремих сфер, секторів, визначаються пропорції. При такій моделі планування не належить до системи державного регулювання економіки і розглядається паралельно з ним у складі функцій державної влади та центрального економічного органу (рис. 11).

Рис. 11. Логічна схема взаємовідносин державного планування та регулювання економіки

 Більш ефективною є модель, де планування розглядається як засіб регулювання в поєднанні з іншими інструментами державного впливу. Структура і організаційні форми системи господарської системи регулюються і державою, і ринком (рис. 12).

Модель Оскара Ланге (модель ринкового соціалізму) побудована таким чином, що центральні планові органи не дають вказівок щодо планових обсягів продукції кожному товаровиробникові, а лише визначають ціни. З їх допомогою держава відіграє роль виконавця.

Існують моделі, в яких взаємовідносини між плануванням і регулюванням розглядаються як паралельні, взаємодоповнюючі. Проблеми, які не можуть вирішитися з допомогою регулювання, розв´язуються в процесі планування, і навпаки.

Отже, зарубіжний досвід свідчить, що, формуючи власну національну модель управління ринковим народним господарством, можна забезпечити поєднання плану і ринку.

Рис. 12. Місце планування в системі регулювання економіки