Секта "крайніх" шиїтів. Засновником цієї секти та її духовним керівником був Абу-уль Хаттаб, який проповідував, що божественний дух послідовно еманується в імамів із роду Алі ібн Талі-ба. Хаттабіти обожнювали щостого імама Джафара Садика, а після того, як останній відрікся і прокляв Абу-уль Хаттаба, вони стали обожнювати самого Абу-уль Хаттаба. В 765-му році Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання проти намісника Куфи їси ібн Муси, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта не припинила свого існування, хоча і розпалась на ряд течій. До кінця дев´ятого століття секта Хаттабів в Ірані, Іраку, Сирії, Йемені налічувала біля ста тисяч послідовників.

Хаттабіти розвивали вчення про "говорящего" та "безмовного" імама. Згідно їх вченню, Алі в часи Мухаммада був "безмовним" імамом, а після смерті Пророка став "говорящим". Хоча Абу-уль Хаттаб не заперечував спадковості імамату Алідів, він стверджував, що імамат — це є чисто духовна якість. Пророки та імами являють собою суть божественної еманації. До своїх ворогів хаттабіти виявляли велику жорстокість. Подібно до азракітів вони дозволяли вбивство жінок і дітей.