У переломні моменти розвитку суспільства, зокрема в нашій країні, стрімко зростає інтерес до минулого, до осмислення історичного досвіду народу. Цей період пов´язаний з глибокими якісними змінами, зі звільненням суспільної свідомості від стереотипів та догматичних оцінок, які заважали розумінню реальних суперечностей історичного розвитку. Заважають і досі, і серед них — наш традиційний, часом упереджений погляд на Українську автокефальну православну церкву. Адже до недавнього часу в радянській історіографії були поширені оцінки, запозичені з історичної науки 20—30-х рр., яка розглядала цю церкву як суто націоналістичну, антирадянську організацію, не вдаючись до аналізу дійсних соціально-економічних коренів автокефального руху та його історичної обумовленості на Україні.

Своєрідність суспільно-політичного розвитку нашої країни в дожовтневий період і, зокрема, нерозв´язаність національного питання значною мірою позначилась на сфері державно-церковних відносин, створивши фунт для національного руху всередині самої церкви. По суті, це була складова частина українського національного руху, в якому, як відомо, брали участь усі верстви українського суспільства, в тому числі й духовенство. Після Жовтневої революції та прийняття декрету Раднаркому "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви" цей рух став набувати більш чітких організаційних форм. Яскравим свідченням цього є історія Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка організаційно виникла на території України в 1921 р. й проіснувала до 1930 р.

Нагадаємо, що автокефалія (грецьк. "авто" — сам, "кефалі" — голова) — це самоуправління, адміністративна незалежність православних церков. Перші автокефальні церкви: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська — виникають ще в IV ст. в процесі відособлення патріархій і митрополій, що було викликано намаганням стати незалежними від імператорської і церковної влади, зосередженої в руках константинопольського патріарха.

Після офіційного введення християнства на Русі в 988 р. православна церква східного візантійського обряду підкорилася константинопольському патріархові, який призначав їй митрополитів. Київський митрополит був офіційним главою Київської митрополії і всіх православних церков на Русі. В 1051 р., за правління Ярослава Мудрого, собор єпископів у Києві обрав на митрополичу кафедру киянина Іларіона. Добиваючись розширення прав Київської митрополії і поступового звільнення її з-під опіки константинопольського патріарха, Ярослав добивається канонізації своїх братів — Бориса і Гліба (1072 р.). Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії провадилась при великому князі Ізяславі Мстиславичу в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Климентові Смолятичу. Але всі спроби добитися автокефалії були невдалими.

Після монголо-татарської навали кафедра митрополитів київських формально продовжувала залишатися у розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням їх став спочатку Владимир (з 1299 р.), а потім — Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. була створена Литовська митрополія. У 1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Алексія —з титулом "митрополит Київський і всієї Русі" (центр митрополії — у Москві) і Романа — на митрополита Литовського, до юрисдикції якого входили землі Білорусії та України.

У 1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу у 1448 р. на київську митрополію було обрано, без згоди Константинополя, Іону. То був останній з ієрархів, які удостоювалися титулу "митрополита Київського і всієї Русі". Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі було започатковано патріаршество.

Тяжкі часи для православної церкви настають у 1596 р., коли в результаті укладення унії українська церква й українське суспільство взагалі було розколоте на два ворожі табори, коли значна частина ієрархів православної церкви в Білорусії і на Україні переходить в уніатство. Польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях фактично ставить поза законом. Ось що говорить про результати укладення унії, колишній міністр віросповідань Української народної республіки Іван Огієнко (пізніше — митрополит Іларіон): "Брестська унія була смертельним засобом винародовлення українців і обернення їх на поляків... Український народ був поділений, "русин" був кинений на "русина". Страшним було й те, що через унію український народ утратив майже всю свою інтелігенцію, велику і дрібну — вона змушена була переходити на римо-католицтво і цуратися свого українського народу, стати польською. Число таких зрадників з українського панства було надзвичайно велике".

У 1620 р. православна ієрархія на Україні була відновлена єрусалимським патріархом з допомогою братств і запорізького козацтва. Поступово вона набирає рис національної української церкви, особливо за часів митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні вона вже була однією з найбільш впливових сил у боротьбі українського народу проти іноземних поневолювачів. Розвиток Української православної церкви тривав ще майже двісті років, аж до 1685 р., коли в Москві луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. У 1686 р. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха — з цього часу Українська православна церква поступово втрачає самостійність і незалежність. З цього ж часу бере початок рух за автокефалію православної церкви на Україні. Тут неабияку роль відігравало те, чим відрізнялась Українська церква XVI—XVII ст. від московської. Так, наприклад, влада єпископа на Україні регламентувалася колегіальним управлінням. Службовою мовою була українська. У церковному будівництві був свій особливий архітектурний стиль.

Після того, як Петро 1 у 1721 р. відмінив патріаршество, а Катерина II в 1764 р. здійснила секуляризацію, будь-якій політичній незалежності Руської православної церкви в цілому настав кінець. Вона стала слухняним знаряддям самодержавства, складовою частиною державного бюрократичного апарату. Відтоді Руська церква стала будуватися на принципах жорсткої централізації, суворої внутрішньої регламентації, стала, зокрема, знаряддям русифікаторської політики самодержавства. В тих умовах український єпископат фактично формувався в державних сферах, хоча здебільшого із українського панства і, виконуючи настанови "зверху", прагнув нівелювати специфічні національні риси православ´я на Україні.

Справді, в середовищі нижчого українського православного духовенства та прогресивної української інтелігенції така політика церковної ієрархії зустрічала опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви на Україні. Сюди насамперед слід віднести діячів Кирило-Мефодіївського братства, у програмі якого було "знесення папської церкви — "домовини України"... й утворення нової творчої живої братської церкви" (Людина і світ. — 1990, №5, С.20).

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 рр., коли Руська православна церква вже відчувала стан внутрішньої кризи. На сторінках тогочасних українських ліберальних газет систематично друкувалися матеріали про злиденний стан українських "батюшок", про байдужість до них з боку керівництва церкви, про переслідування тих, хто співчував українському національному рухові, містилися заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте національний рух в середовищі православної церкви на Україні так і не здобув широкого розвитку і підтримки аж до періоду Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих у цей час користуються підтримкою лозунги демократизації й національного оновлення церковного життя.

Після Лютневої революції, особливо після прийняття декрету 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", руське православ´я мусило саме визначити свій майбутній шлях. Ієрархія почала шукати вихід з кризового стану, в якому опинилася ця релігійна організація. То була складна справа в умовах економічної і соціальної розрухи, громадянської війни й іноземної інтервенції. В церкві виникали розколи, кожен з яких являв собою той чи інший варіант виходу з церковної кризи.

На пастирських зібраннях у березні 1917 р. створюється ініціативний орган по відокремленню українських єпархій від РПЦ — "Виконавчий комітет духовенства і мирян", члени якого заявили про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримали Центральну раду. До Ради з правом вирішального голосу були делеговані протоієрей Н.Шараївський, священики А.Ходзицький, Г.Чернявський; а у квітні представника духовенства, що виступало за автокефалію православної церкви на Україні, П.Ф.По-горілка було введено до складу виконкому Центральної ради.

Слід сказати, що не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріархальних з´їздах, що відбувалися на Україні, починаючи з березня 1917 р., більшість становили світські прибічники перетворень — парафіяльний актив, тобто миряни. З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У ряді парафій віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковної автономії, але ці окремі виступи за українську національну церкву не набули масовості. Трудящі не надавали гаслам церковних перетворень вирішального значення і висували їх, як правило, лише у зв´язку з іншими загальнодемократичними вимогами. До того ж, селяни, які складали більшість віруючих, ще не розібралися в політичній ситуації, в суперечливих закликах різноманітних партій та угруповань.

Для здійснення будь-яких церковних перетворень, пов´язаних з автокефалією православної церкви на Україні, потрібна була підтримка вищого духовенства, єпископату. Таку підтримку міг дати тільки церковний собор. З ідеєю скликання його виступили найрадикальніші елементи вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд у серпні заборонив скликання з´їзду.

Згодом, коли на більшій частині території України влада перейшла до Центральної ради, здавалося, що прискориться процес становлення самостійної Української православної церкви. Але Рада, боячись конфронтації з Руською православною церквою, за якою стояли досить впливові сили, не квапилася брати на себе ініціативу проголошення церковної незалежності. Вона обмежувалася заявами про свої симпатії до ідеї автокефалії, намагаючись таким чином вплинути на делегатів Всеукраїнського церковного собору, що готувався. Тоді ж прибічникам автокефалії вдалося зробити ше один крок до досягнення своєї мети — створити "Братство воскресіння Христа", яке об´єднало прихильників національного церковного будівництва. Серед його засновників були В.Липківський, О.Маричев, В.Хоменко, Н.Ша-раївський та ін. Очолив "Братство" єдиний на той час серед автокефалістів ієрарх, колишній архієпископ Владимирський Алексій Дородніцин, який після виходу у відставку переїхав ло Києва та оселився в Києво-Печерській лаврі.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної ради, у листопаді 1917 р. створюють організаційний комітет по скликанню Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі, без узгодження з єпископатом, проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) і, не чекаючи скликання Всеукраїнського собору, заявив, що він є найвищим органом церковного управління на Україні. Рада готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала по всіх єпархіях відповідні листи щодо умов представництва на соборі. Боячись поглиблення церковного розколу і будучи впевненим у тому, що більшість єпископів РПЦ на Україні стоїть на позиціях її єдності і виступає проти сепаратизму українців, патріарх Тихон підтримав ініціативу церковного собору на Україні. Для організації представництва до Києва було направлено голову Всеросійського Помісного собору митрополита Платона. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня )918 р., прихильники патріарха Тихона розраховували дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви на Україні. Слід сказати, що ці розрахунки в основному виправдалися, оскільки за патріархом стояла більшість делегатів. На соборі назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи не допустити цього і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня соборна рада оголосила перерву в роботі.

При гетьманському урядові автокефалісти опинилися в менш зручному становищі, ніж за Центральної ради. Приготування до другої сесії Всеукраїнського церковного собору та сама сесія, що відкрилася 20 червня 1918 р., продемонстрували зацікавленість існуючої цивільної влади в тому, щоб церковне питання було вирішене шляхом компромісу Представникові гетьманського уряду, який був присутній на соборі, треба було заручитися підтримкою єпископів Руської православної церкви, тому, вітаючи собор від імені уряду, він заявив, що питання про автокефалію не вважається головним, важливо якомога швидше створити орган вищого церковного керівництва існуючою церквою на Україні. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, яку було проголошено на другій сесії Всеукраїнського собору. Крім того, представник гетьманського уряду виступив проти відокремлення церкви від держави.

В рішеннях собору було записано, що "богослужбовою мовою в православній церкві на Україні залишити, як і раніше, церковнослов´янську". Українською ж мовою було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Значна частина членів другої сесії Всеукраїнського церковного собору опротестувала його рішення, заявивши, що вони не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва, і створила своєрідний організаційний центр подальшої боротьби за автокефалію — "Кирило-Мефодієвське братство", яке у вересні 1918 р. влилося до складу опозиційного об´єднання — Українського національного союзу. Створена комісія у церковних справах, на чолі якої був поставлений священик Ю.Жевченко — один із майбутніх єпископів Української автокефальної православної церкви, опублікувала резолюцію, в якій вимагала "звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)".

Та лише після краху гетьманщини П.Скоропадського з´явилися ширші можливості для досягнення автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії, який був утворений 14 листопада 1918 р. на чолі з С.Петлюрою та В.Винниченком, на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися віл радянської Росії, зумовили його .підтримку курсу на утворення незалежної православної церкви на Україні. Директорія прагнула використати українську церкву, той вплив, який вона мала в масах, у своїх політичних цілях. Тому не випадково, що прибічники автокефалії одержали доступ до політичної влади; так, В.М.Чехівський, переконаний прихильник ідеї створення української православної церкви, став прем´єр-міністром, а на пост міністра віросповідань був призначений І.Л.Липа.

Оскільки становлення української автокефальної православної церкви в той час було ускладнене опозицією з боку ієрархів

Руської православної церкви, то 1 січня 1919 р. декретом Директорії українську церкву було проголошено автокефальною, тобто такою, яка "в будь-якій підлеглості" від російського патріархату не перебуває. Цей декрет мав назву "Закон про Українську автокефальну православну церкву" і в ньому, зокрема, сказано: "Церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці відповідно штатам, установленим для цього додатково.

Українська автокефальна церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського патріархату не стоїть".

Таким чином, прибічники незалежної церкви, не зумівши домогтися її самостійності на Всеукраїнському соборі, одержали автокефалію з рук Директорії; з іншого боку, прийнятим Законом відверто проголошувався союз автокефалістів з буржуазною владою, яка брала їх на своє утримання. В той же час прихильники автокефалії православної церкви розгорнули активну діяльність на території, де була поширена радянська влада. Умови для неї склалися сприятливі у зв´язку з прийняттям 22 січня 1919 р. урядом радянської України декрету "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", що надавав рівні можливості для існування різних релігійних напрямів, в тому числі й таких, які висували ідею автокефальної православної церкви.

Проте частина священнослужителів не прийняла основні положення нової влади стосовно релігії і це неприйняття часом призводило до відкритого протистояння органам робітничо-селянської держави. Але це не дає права на твердження, що прагнення до національно-церковних реформ завжди було пов´язане з діяльністю контрреволюційних, антирадянських сил. Дуже часто прихильники автокефалії керувалися природним бажанням оновити церковне життя на національному фунті, позбутися нарешті великодержавного гніту церковної верхівки Руської православної церкви. Використовуючи досить сприятливу ситуацію, вони вжили заходів до переведення богослужіння на українську мову, перекладу з церковнослов´янської мови богослужбових книг, організації українських православних парафій. Такі релігійні громади виникають спочатку в Києві — у березні 1919 р., в Миколаєві, Одесі, Полтаві та інших містах — на початку 1920 р. Громади, що знаходилися у Києві, незабаром об´єдналися у Всеукраїнську спілку православних парафій. Для керівництва нею 17 квітня 1919 р. було створено спеціальний орган — Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), до складу якої ввійшли протоієрей В.Липківський, протоієрей Н.Шараївський, священик П.Тарнавський та ін.; очолив її колишній член Ценфальної ради М.Мороз. Ця організація успадкувала не тільки назву, а й основну мету об´єднання прихильників автокефалії 1917р.: відокремлення православної церкви на Україні від Руської православної церкви шляхом скликання Всеукраїнського собору.

Проте нова церковна організація, спрямована на досягнення автокефалії української православної церкви, зазнала переслідувань та репресій з боку денікінців, які протягом літа 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалістів в церковній сфері очолив митрополит Агапіт, ше в 1918 р. затверджений патріархом Тихоном на митрополита Київського і Всеукраїнського. З його поверненням до Києва разом з денікінцями по єпархіях було розіслано вказівку здійснити переведення українських богослужінь, церковного листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, її Верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство". Засновані автокефалістами парафії ліквідовувалися, відбиралися храми, в тому числі і храм с в Софії у Києві.

Поразка денікінщини й падіння авторитету ієрархів православної церкви автокефалісти використали для відновлення своїх позицій на Правобережній Україні, яка в травні 1920 р. була окупована поляками. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від влади ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління на Україні, хоча, слід зазначити, що ця "Рада" складалася з представників лише чотирьох парафій м. Києва. На її засіданні було вирішено: "Ніяких розпоряджень єпископів, представників московської духовної влади не виконувати, звертатися тільки до ВПЦР"; підкреслювалося, що декрет Директорії про автокефалію православної церкви на Україні залишається в силі. Всіх єпископів, що не підкорилися автокефалістам, рада оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Проте прихильники автокефалії добре усвідомлювали, що їх церква законною в церковному відношенні бути не може. Тому вони почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної ради вони зверталися з проханням до патріархів фузинського та константинопольського, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відловів. А 4 березня 1920 р. автокефалісти одержали офіційну відмову від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея.

В фудні 1920 р. представники ВПЦР звертаються з листом до єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановсько-го), в якому просять його прибути до Києва. "Ваша згода завітати до Киева, - говорилося в листі, — і тут з ВПЦР працювати на користь української церкви не тільки виведе нашу церкву з тяжкої небезпеки відносно єпископату, бо вдвох з архієпископом Парфенієм ви складете правомочний орган для висвячення українських єпископів, але й високо піднесете нашу церкву, бо на чолі її в особі Вас і архієпископа Парфенія стануть найдос-тойніші архієпископи".

Антонін у листі-відповіді написав: "...ті документи, які Церковна рада мусила надіслати, не дуже цікаві для великого діла. Мені відомо, що головою церковної ради був архієпископ Алексій Дородніиин. Теж на своїм стільці не всидів... Чи має Рада у себе сили застерегти від долі Алексія і Агапіта?.. І на чисму боці більше людей — на боці ВПЦР чи на боці київського епископа?"

Рада на це відповіла, що діяльність єпископів Алексія та Агапіта "проводилася в порозумінні з тодішньою українською цивільною владою (Центральна рада, гетьманщина, Директорія). 1 самі вони потерпіли, коли влада зникла. ВПЦР сучасного складу заснована в 1919 р. і не є спадкоємицею попередньої церковної влади (хоча це і не відповідало дійсності), стоїть вона на фунті відокремлення церкви від держави і спирається не на ту або іншу владу, а лише на віруючий народ... Влада ж цивільна, з огляду на декрет про відокремлення церкви від держави в наші справи не втручається".

Зустрівшись з патріархом Тихоном, єпископ Антонін дізнався, що ВПЦР у м.Києві має лише чотири парафії і тому він заявив раді: "Краше вам забути про автокефалію, погодитися на автономію". Безуспішним виявилося і листування ВПЦР з полтавським архієпископом Парфенієм. Він послався на своє слабке здоров´я і від запропонованої йому честі відмовився. Хоча погодився взяти під свою опіку кілька парафій на Полтавщині, які були під впливом Всеукраїнської православної церковної ради, про що повідомив патріарха Тихона.

Оскільки єпископи Руської православної церкви, навіть ті, котрі симпатизували автокефалістам, відмовлялися висвятити на єпископів прихильників незалежної української церкви, а висвятити власних активістів без згоди та сприяння ієрархії автокефалісти також не могли, то канонічне оформлення автокефальної церкви на Україні опинилося під загрозою.

У травні 1921 р. ними був скликаний Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів у плані підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися, "шоб парафії були українізовані, а старорежимний церковний устрій було якомога швидше остаточно ліквідовано". За рішенням єпархіального собору вводилася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий не тільки особам з білого духовенства, а й мирянам. Відхід від канонів православної церкви пояснювався автокефалістам и необхідністю відродити національні традиції. Шляхом цього, безперечно, досягалася певна демократизація церкви, що сприяло зростанню популярності прихильників незалежної церкви в народних масах. Але, з другого боку, цим був створений прецедент для того, щоб зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною... в обхід церковних канонів. Для зміцнення своїх позицій автокефалісти намагалися переконати релігійну громадськість України в тому, що на відміну від "старої московської церкви" яка, мовляв, "служила не богу, а царю", створювана ними церква "дійсно народна", "бідняцька". Внаслідок цього окремі сільські Ради підтримували автокефалістів, сприяли проведенню виборів на церковний собор, а делегатам видавалися посвідчення від вол комнезам і в.

На Київському єпархіальному соборі було прийнято рішення призначити скликання Всеукраїнського собору на 14 жовтня 1921 р. Ще раніше активістами автокефалії був одержаний дозвіл на проведення собору з боку радянських державних органів. Але реалізація прийнятого рішення була для автокефалістів нелегкою. Головні труднощі для них полягали в тому, що вони не мали парафій у багатьох містах і губерніях України. А без цього приймати рішення від імені усіх православних віруючих було неможливо. Який же вихід знайшла ВПЦР з такого скрутного становища? Вона розіслала на місця своїх уповноважених з такими посвідченнями (наводимо один з оригіналів, датований 9 серпня 1921 р.):

"ВПЦР посвідчує, що предъявитель священик Семен Лисян-ський є уповноваженим по Катеринославській губернії по організації відправ на українській мові, здійсненню соборноправності в церкві і скликанню в м.Києві 14 жовтня 1921 р. Першого Всеукраїнського православного церковно-визвольного собору (з´їзду), дозвіл на скликання якого Рада одержала від голови ВЦВК тов.Петровського.

Церковна рада прохає органи Радянської влади сприятливо ставитися до праці уповноваженого, а церковно-релігійних організацій, установ і все громадянство допомогти йому в чому тільки буде потреба".

Як видно з тексту, ВПЦР ставила перед уповноваженими подвійне завдання: по-перше, "українізувати" парафії, зарахувати їх до складу УАПЦ; по-друге, обрати делегатів на собор. Термін визначався досить стислий — 2 місяці. Таким чином, виконання завдання робилося проблематичним. Який же вихід знаходили уповноважені ВПЦР? Про це, зокрема, розповідає у своїх спогадах один із активних автокефальних діячів В.Потієнко: "До собору треба було провести загальні збори для вибору делегатів на собор, — писав він. — А де ж ті парафії українські? Нема. А кого вибирати в делегати? Не знаю.

Проте раз дістав таке уповноваження, треба було щось робити Викликав до себе знайомих учителів-українців, щоб доручити їм справу українізації парафій в їхніх селах. Учителі як учителі, одні сказали, що бояться влади і тому не хочуть втручатися в церковні справи; другі сказали, що не хочуть псувати хороших стосунків з місцевим священиком; треті не надіялися на свої сили і на свій авторитет у селі, щоб щось зробити; четверті заявили, що вони взагалі безбожники. Церква, хоч би яка вона була, їх не цікавить".

Таким чином, автокефалісти всупереч декрету про відокремлення церкви від держави намагалися залучити до будівництва своєї релігійної організації державних службовців. Та й з точки зору церковних канонів світські люди не мали права втручатися в справи релігійної громади, зокрема "українізувати" її.

У багатьох селах були проведені загальні збори і обрані делегати. Але сказати, що кожний делегат представляв ту чи іншу реально існуючу парафію УАПЦ, немає підстав. Собор в основному представляв членів Всеукраїнської православної ради та її уповноважених.

Слід зазначити, що єпископат Руської православної церкви всіляко намагався нейтралізувати діяльність автокефалістів, відновити церковну єдність. Цій меті мали послужити такі заходи патріарха Тихона, як призначення екзарха на Україну, патріарший дозвіл на українізацію проповіді на місцях, переклад богослужбових книг на українську мову. Але й вони не змогли запобігти конфронтації церковних таборів.

Ще до скликання собору автокефальної церкви Синод православної церкви на Україні 25 лютого 1921 р. видав указ про позбавлення сану ініціаторів автокефального руху протоієреїв В.Л ип-ківського, Н.Шараївського та інших священиків, а також про те, щоб ВПЦР та всі українські парафіяльні громади припинили своє існування. На підставі цього указу керуючий Київською єпархією єпископ Назарій позбавив сану всіх священиків українських автокефальних парафій. Але все це лише підлило масла у вогонь внутріцерковної боротьби на Україні.

За таких умов 14 жовтня 1921 р. у храмі св.Софії в Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський православний церковний собор. Він зібрав близько 500 представників духовенства і мирян, в тому числі 150 від Київщини. На собор були також запрошені екзарх України митрополит Михаїл і всі православні єпископи. Але оскільки собор скликався всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому взяли гору прихильники патріарха Тихона, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з українських єпископів не погодився брати участь у ньому. Правда, митрополит Михаїл хоч і прибув на собор, заявив, що ці збори мирян і духовенства він за собор не визнає і прохання учасників цього з´їзду поставити їм єпископа задовольнити не може. Митрополита насильно затримали на соборі після такої заяви, довго благали і вимагали, але він рішення свого не змінив.

Колишній Київський митрополит Антоній з приводу суперечливої тактики автокефалістів стосовно єпископату писав заступникові голови ВПЦР Н.Шараївському: "Тільки-но вдома я пробіг очима ваш документ, здалося, що ви робите не як люди з очкурами, в як безштанні діти. То ви на патріарха з кулаками, то ви протягуєте руки до нього за благословенням і хочете, щоб патріарх, котрий вам не треба, дав мені якесь уповноваження. Вас після цього треба запитати: чого ж ви бажаєте? Вас не спіймати і в ступі?".

Проте, автокефалісти добре знали, чого вони хотіли. Успадкувавши назву автокефалістського органу 1917 p.. Всеукраїнська православна церковна рада нового складу ставила ту ж саму мету, що й за Директорії: відокремлення православної церкви на Україні від Руської православної церкви, використавши для цього Всеукраїнський собор. Опинившись при радянській владі нарівні з іншими релігійними та церковними течіями, автокефалісти Йшли на повний розрив з православною ієрархією, на розрив з Руською православною церквою.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В.Чехівський, колишній голова ради міністрів Директорії, який свого часу підписав Закон про створення УАПЦ, у своєму виступі закликав звільнитися від залежності московської церкви, тому що вона веде русифікаторську пропаганду. В промовах окремих делегатів створення окремої православної церкви на Україні на засадах, запропонованих ВПЦР, оцінювалося як "революційний переворот у церковних справах".

Першим питанням ділової частини собору було його правно-канонічне визначення. З доповіддю виступив позбавлений духовного сану колишній протоієрей В.Липківський. Канонічних прав собор, звичайно, не мав, хоча б тому, що на ньому були відсутні єпископи. Але доповідач висунув такий аргумент: "У складі всіх представників собору лунає голос усієї української церкви". Хоча це було не зовсім так, бо УАПЦ на той час мала за собою менше десяти відсотків українських православних парафій. Далі В.Липківський стверджував, що собор зібрався в ім´я Христове, отже, тут присутній Христос. Але з євангелій відомо, що Христос не визнавав розмежування віруючих християн за національними ознаками, тоді як автокефалісти вимагали, щоб на чолі церкви і релігійних громад були виключно українці. Нарешті, доповідач запевнив, що "українською церквою керує дух святий", а тому собор "має усі підстави, щоб бути цілком канонічним". Делегати погодилися з такою аргументацією (а більш їм нічого і не залишалося) і перейшли до розгляду головного питання — створення ієрархії Української автокефальної православної церкви. Слід у зв´язку з цим зазначити, що єдності в цьому питанні серед автокефалістів не було. Частина собору не полишала надій на те, що "ієрархію можна буде створити від законно поставлених єпископів". Але переважна більшість делегатів виступала за створення ієрархії без участі єпископату. Відхід від церковної традиції в даному випадку пояснювався тим, що єпископи Руської православної церкви підтримували денікінців і тому не мали благодаті божої. Додатковим аргументом на користь відступу від канонів було й те, що практика перших віків християнства знала хіротонію не лише єпископську, а й пресвітерську. З огляду на це з´їзд автокефального духовенства та мирян 23 жовтня 1921 р. в Со-фієвському соборі провів колективний процес хіротонії, коли його делегати покладанням рук на голову один одному, врешті-решт на голову тому, кого висвячували, "передали йому благодать духу святого". Так собор хіронізував руками всіх присутніх пресвітерів Василя Липківського — одного із фундаторів руху за автокефалію церкви на Україні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї України. Потім було висвячено на єпископів Н.Шараївського (він став заступником митрополита), І.Теолоровича, О.Ярешенка, Ю. Махновського і С.Ор-лика. Так було покладено початок ієрархії Української автокефальної православної церкви, яка дістала в народі назви "са-мосвятів" і "липківців". Порушення з боку автокефалістів традиції архієрейського висвячення різко критикувалося служителями культу та віруючими інших церков, і в першу чергу, Руської православної.

Всеукраїнський православний церковний собор 1921 р. визнав акт 1686 р. про віддання української церкви під керівництво Московському патріарху недійсним і аморальним. Також були визнані недійсними постанови Московського (1917 р.) та Київського (1918 р.) соборів, як таких, що "дбали про здійснення панування над церквою єпископату, органу, що затримав частки папсько-царської влади" (Людина і світ. — 1990. — № 5. — С.21). Собор схвалив автокефалію української православної иер-кви і її аполітичність, ухвалив вживання живої української мови в богослужіннях, проголосив соборність УАПЦ. Собор затвердив канони нової церкви. У цьому документі було ухвалено ´-непохитно тримати православну християнську віру, утверджену на семи Вселенських соборах, що її прийняли наші предки за с в Володимира". Визнано доцільними і "єдино можливими" для свого часу правила церковного ладу, встановлені Вселенськими та По-місними соборами, вказано на те, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Тому "єпископсько-самодержавний устрій церкви, що утворився під впливом... державно-монархічного ладу... повинен бути замінений устроєм иер-ковно-соборноправним", а собор з одних єпископів повинен бути замінений соборами з представників від усієї православної людності. Було висунуто ідею про утворення "Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви", котрій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Всеукраїнський собор закликав парафії відновлювати всі органи життя церкви перших віків християнства. Так, монастирі мали реформуватися в напрямку первісних релігійно-трудових громад, які будуть входити як окремі братства до складу тих парафій, в межах яких вони перебувають. Було запропоновано змінити старий статут, пристосувати його ближче до життя в напрямку освітньо-релігійного трудового удосконалення. Також був визнаний за необхідний ґрунтовний перегляд обрядів та церковних служб, зазначено, що "походження і шлюбний стан не може бути перешкодою для набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно", що "у справі набуття єпископського сану ченці не повинні мати ніяких привілеїв" (Людина і світ. — 1990, № 5. С.22). Священикам УАПЦ дозволялося носити цивільний одяг у позаслужбовий час, а також стригти волосся.

Собор надіслав листа урядові УРСР, в якому висловлював вдячність за прийняття закону про відокремлення церкви від держави, оцінюючи його як гарант забезпечення свободи совісті на Україні. На ньому також було прийнято звернення до віруючих, в якому, зокрема, говорилося: "Об´єднайтеся всі ви під ви-шим духовним керівництвом Всеукраїнського православного собору, слухайтесь і виконуйте постанови узаконеної собором православної церковної ради, організуйте відправи божих служб в своїх храмах на рідній мові якнайкраще, міцно тримайте в своїх руках церковну справу і в своїх молитвах на божих службах поминайте обранця собору всечесного отця нашого архієпископа Василя, митрополита Київського і всієї України".

Проголошення Української автокефальної православної церкви, з одного боку, викликало сильну протидію традиціоналіст-ського напрямку в Руській православній церкві, але з другого — дістало підтримку обновленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 р., яким був підготовлений обновленнями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви на Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся з зверненням до православного населення, в якому закликав не піддаватися омані автокефалістів, не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", "не йти за хулителями нашої віри і розорителями церкви Божої".

Після собору УАПЦ 1921 р. активно проходить процес утворення церковних структур, у першу чергу на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. Серед членів міських парафій були ремісники, дрібні торговці, представники інтелігенції, робітники. Основну масу сільських парафіян складало трудове селянство, яке привело в автокефалію бажання "слухати службу Божу та молитися рідною мовою". Віруючим імпонувало також і те, що УАПЦ, як заявляло її керівництво, діє у згоді з органами радянської влади. 2 вересня 1923 р. про свою підтримку влади Рад заявило керівництво Української автокефальної православної церкви на зустрічі з головою РНК УРСР Х.Г.Раковеьким.

Українська автокефальна православна церква зростала головним чином за рахунок віруючих Руської православної церкви, а частково релігійних сектантів. Типовою була ситуація, коли церковна рада схиляла парафіян до зміни богослужбової мови та українізації церковного життя і, нарешті, до автокефалії — приєднання до УАПЦ. При зміні церковної організації, як свідчать джерела, між релігійними конфесіями нерідко виникали конфлікти, які часом переростали у справжні бійки за право користуватися церковними спорудами, деякі закінчувалися трагічно для обох сторін. В цілому "українізація церкви, — як писав В.Потієнко, — після собору йшла швидко і різними шляхами. Митрополитові і єпископам часто важко було вчасно задовольняти вимоги того руху, бо бракувало священиків". Справа в тому, що із старих священиків до УАПЦ пішло небагато. Тому було організовано прискорену масову підготовку власного духовенства. При ВПЦР постійно діяла комісія, яка провадила іспити для тих, хто бажав стати священиком. Головні умови на іспитах: щоб був українець, визнавав рішення собору 1921 р., знав українську мову і кілька молитов. Крім того, діяли пастирські курси, які підготували понад 200 священиків.

Значну частину кадрів автокефального духовенства складали окремі вчителі, яких не вдовольняли порядки в радянській школі, кооператори, що не бажали працювати в радянській кооперації, інтелігенція різної освіти й інтелекту, колишні військові царської, а потім української армії, а також працівники державного апарату в часи УНР. "Зла іронія долі, — писав про ці кадри УАПЦ В.Потієнко, — примістила їх жити в підрадянських умо-винах, не сприйняли вони радянського режиму, як і цей режим не сприйняв їх. І знайшли вони для себе вихід — пішли до української церкви священиками. Багато запалу, експресії, наполегливості, непримиренності вкладали вони у свою церковну працю і боротьбу, але не завжди пам´ятали, що вони є передусім священнослужителі".

Слід зазначити, що українізація православної церкви проходила іноді дуже повільно, зустрічаючи опір як з боку "старорежимних" українських священиків, так і з боку віруючих. У взаємини автокефалістів і місцевих православних священиків часом змушені були втручатися державні органи. Так, Прилуцький окрвиконком 22 травня 1929 р. видав таке розпорядження:

"На підставі розпорядження губліквідкому від 24 квітня за № 79/3317 роз´їзди українських автокефальних єпископів у чужі приходи неприпустимі, а також неприпустимий самовільний захват автокефалістами молитовних споруд". Райвиконкомам було наказано притягати до кримінальної відповідальності осіб, які порушують це розпорядження.

Про опір, який чинили автокефалістам віруючі, свідчить, зокрема, звіт члена єпископської ради УАПЦ К.Ботвиненка. На початку травня 1922 р. його відрядили в м.Носівку (на Чернігівщині) "для відправи зразкової служби Божої на рідній українській мові". "Всі присутні люди, — доповідав він, — зустріли мене вороже... піднявся бабський крик, гам, погрози: "Ми не просили вас сюди їхати. У нас єсть свій батюшка. Нам не треба вас!.. З оглядом на мир христовий ми, українці, погодилися передати ключі від храму святої Трійці (який вважався автокефальним) москвинцям..." З інших місцевостей надходили аналогічні повідомлення.

Отже, конфронтація між автокефалістами і "тихонівцями" розгорілася. Все це, звичайно, не сприяло стабілізації обстановки на Україні після громадянської війни та іноземної військової інтервенції, а навпаки, загострювало ЇЇ.

Найбільшого впливу й поширення українська автокефальна православна церква набуває в середині 20-х років, коли парафій цієї церкви стало 1250—1300. Районами найбільшого впливу УАПЦ були Київщина, Волинь, Поділля, Полтавщина. Місіонерська робота проводилася також на території Західної України, Молдавії, Казахстану і навіть за кордоном, де проживали українці. Загальна чисельність парафіян УАПЦ сягала 10 мільйонів (Людина і світ. — 1990. № 5. С.22). Але в середині 20-х років кількість прихильників Української автокефальної православної церкви скоротилася, згодом почалося деяке звуження впливу автокефалістів. З 1 січня по 1 липня 1925 р., за даними адмінвідділу НКВС, автокефалісти втратили 23 громади, в 1927 р. в республіці діяло 1217 парафій УАПЦ, тоді як головний конкурент автокефалістів на Україні — Руська православна церква після тривалої кризи зберігала 4923 релігійні громади (Вітчизна. — 1989. №2. С.172.).

Автокефальний рух на Україні вже на початку 20-х років пішов різними шляхами. В цей час у Руській православній церкві сформувався обновленський рух, який дістав поширення також і на Україні. Слід сказати, що одна з основних груп обновленців — "Жива церква" — на території України існувала ще з 3 лютого 1920 р. Вона мала на меті створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства. Передбачалося також заснування шкіл та курсів для підготовки священнослужителів та членів причту, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською мовою. Представники цього напряму обновленства планували видавати періодику, організовувати необхідні товариству підприємства (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), широко практикувати читання лекцій і рефератів на релігійні теми, влаштовувати вистави й концерти.

У жовтні 1923 р. українські прихильники оновлення на своєму Помісному соборі в Харкові проголосили створення власної, незалежної від патріаршої, церковної організації, котра назвала себе Українською православною автокефальною церквою (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов).

На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих, а в травні 1927 кількість релігійних громад цієї церкви становила 2235. Синод УПАЦ видавав часопис "Український православний благовісник", календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих лояльним ставленням до радянської влади, демократичними реформами внут-рішньоцерковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби злиття них церков не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів. До середини 40-х років Українська православна автокефальна церква самоліквідувалась.

Ще одна автокефальна православна церковна організація — Українська православна церква (УПЦ) — оформилася у червні 1925 р. на сесії Собору православних єпископів України в Лубнах. Через два роки вона об´єднувала 418 парафій. УПЦ лояльно ставилася ло органів державної влади, виступала за введення рідної мови в церковно-богослужбове життя, поступове, але неухильне здійснення українізації. Організація церковного життя УПЦ передбачала виборність активу церкви з мирян. Однак обрані представники мирян підпорядковувалися духовній особі, духовенство ж не було виборним. На відміну від автокефалістів та обновленців у цій церкві не було запроваджено якихось суттєвих змін у церковній практиці та обрядовості.

Автокефальний, обновленський та інші розколи в Руській православній церкві стимулювали її перехід на позиції лояльного ставлення до радянської влади. Переконавшись у тому, що боротьба проти неї безперспективна і веде до втрати віруючих, патріарх Тихон закликав духовенство і віруючих стати на позиції лояльного ставлення ло держави. Зміна політичної орієнтації РПЦ, виникнення УПАЦ, УПЦ практично заблокували подальший відтік віруючих до УАПЦ. Навіть кількість парафій, починаючи з 1924 р., почала зменшуватися (в 1924 р. нараховувалося 1080 парафій, в 1926 р. — 1040, в 1927 р. - 1030, в 1929 р. — близько 200 парафій). Від УАПЦ почали відходити не лише тисячі віруючих, але й священики і навіть єпископи.

На цей процес вплинуло і те, що з початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво Української автокефальної православної церкви заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади, схвалювало декрет про відокремлення церкви від держави, починаються переслідування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, у першу чергу митрополита Василя Липківського і благовісника УАПЦ В.Чехівського. Нетактовні у відношенні до радянської влади виступи представників автокефального православного духовенства, з одного боку, і відхід керівництва більшовицької партії та радянського уряду від проголошених принципів свободи совісті, з іншого, починаючи з другої половини 20-х років, поставили УАПЦ, як і інші релігійні організації, в досить скрутне становише, яке дедалі погіршувалося.

Перед партійними активами, "Спілкою войовничих безбожників" ставляться завдання "більше, рішучіш боротися з релігією", висувається навіть гасло "Боротьба проти релігії — боротьба за соціалізм". Всеукраїнська нарада агітаційно-пропагандистських працівників, що відбулася у квітні 1925 р., нагадавши про вимогу XIII з´їзду партії (1924 р.) утримуватися "від адміністративних засобів боротьби з релігією", поставила вимогу "виявити контрреволюційну роботу церковних організацій".

Практика місцевих партійних та радянських органів досить часто розходилася з постановами партії та принципами декрету про свободу совісті. На це значною мірою впливали спрощені уявлення багатьох комуністів, відповідальних працівників про реальні причини збереження церкви та шляхи подолання релігійності в умовах соціалістичного будівництва. Спрощено трактувалося і виникнення автокефальної церкви. Дедалі частіше воно оцінювалося як наслідок політичної діяльності залишків розгромлених буржуазно-націоналістичних сил. Ця точка зору підсилювалася тим, що серед автокефалістів та їхніх керівників були й колишні керівники та члени націоналістичних партій, прихильники та діячі Директорії, значний прошарок інтелігенції, чия релігійність для багатьох здавалася досить сумнівною. Значна частина учорашніх відвертих ворогів радянської влади звернулася до церкви, саме з нею пов´язуючи свої надії на реставрацію старих порядків. Але реставраторські ілюзії відходили в минуле із зміцненням радянської влади, що позначилося і на такій своєрідній категорії інтелігенції, як духовенство. Свідченням цього може бути заява архієпископа УАПЦ Іоанна Теодоровичау зроблена ним у бесіді з повпредом СРСР у Великобританії Х.Г.Ра-ковським у 1924 р., в якій він, зокрема, зазначав, що "симпатії автокефальної церкви, як величезної більшості української інтелігенції, на боці радянської влади... Назавжди покінчено з ілюзіями української інтелігенції про існування іншої України, крім радянської". Якщо у цій заяві навіть і було певне перебільшення, то історичну тенденцію вона відображає точно.

Проте ці тенденції не враховувалися в роботі державних органів, не використовувалися для нормалізації їх відносин з релігійними конфесіями. Навпаки, посилилися тенденції до регламентації всіх сторін церковного життя, перш за все життя української автокефальної церкви. Декрет 1919 р. про відокремлення церкви від держави почав обростати численними постановами, інструкціями, що утруднювали діяльність релігійних громад. Навколо автокефальної церкви та її парафіян створювалася атмосфера підозрінь і недоброзичливості.

Умови існування УАПЦ ускладнилися з квітня 1925 p., коли партійну організацію У PCP очолив Л.М.Каганович. За його вказівками вводилася жорстока регламентація діяльності релігійних організацій та служителів культу, обмежувалися права і свободи віруючих. Непримиренність до інакомислення, яка утверджувалася в суспільстві, оберталася грубими порушеннями принципів декрету про свободу совісті. Поширеною стала практика закриття в адміністративному порядку церков, яке прикривалося ніби бажанням населення передати їх під театри, клуби, школи тощо. Священики, як соціально-ворожі елементи, нерідко підлягали виселенню.

Особливо ця лінія позначилася на долі Української автокефальної православної церкви. Прагнення її членів довести лояльність розглядалося як політичні підступи. Зокрема, спробу керівництва ВПЦР добитися в 1925 р. зустрічі з Кагановичем для нормалізації церковно-державних взаємин було розцінено як намагання нав´язати переговори про особливий статус УАП Ц на Україні. В прийомі було відмовлено ще й тому, що, як відомо, Каганович розглядав автокефальну церкву як буржуазно-націоналістичну організацію.

Зростання недовіри з боку держави посилювало внутрішню боротьбу в самій автокефальній церкві. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ В.Бржос-невським, протоєреєм Янушівським і єпископом П.Терневським заявляє про розрив з керівництвом Української автокефальної православної церкви і створює самостійну "Діяльно-Христову церкву" (ДХЦ), що проіснувала до 1929 p., коли возз´єдналася з УАПЦ. У 1926 р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє також духовенство Тульчинської округи на чолі з єпископом M. Пи-воваровим. Ці події стали однією з причин скликання у вересні 1926 р. наради представників автокефальної церкви, яка була змушена констатувати "нетактовні і нелояльні, антирадянського змісту вчинки президії ВПЦР".

Ще у жовтні 1925 р. на з´їзді "Діяльно-Христової церкви" було здійснено спробу відмежуватися від "липківців" і перебрати церковну владу над УАПЦ в свої руки. Наприкінці з´їзд прийняв звернення до уряду У PCP від 21 жовтня 1925 р. такого змісту: "Діяльно-Христова церква вітає у Вашій особі селянсько-робітничий уряд України за надання права віруючій людності вільного упорядкування свого церковно-релігійного життя й просить прийняти щире запевнення в тому, що УАП Церква в особі Братства та його виконавчого органу ВПЦ Ради, що обрана цим з´їздом 20.Х.І925 р. і в сучасний момент є єдиним ( правомочним керуючим органом в українській церкві, буде прагнути до здійснення соціальної правди на Україні, заповіданої Христом".

Але така позиція не влаштовувала "липківців", і вони почали звинувачувати керівництво ДХЦ в тому, що воно ніби діє за вказівками Державного політичного управління (ДЛУ). Вже на третій день після відправлення наведеного звернення, 23 жовтня 1925 p., митрополит В.Липківський звернувся до своїх прихильників з листом, в якому писав: "З біллю серця і сльозами жалю сповіщаю вас, що з-серед нас вийшли люті вороги нашої церкви, що з´єдналися у т. зв. Братство "Діяльна Христова церква" і ні перед чим не зупиняються, щоб розвалити, розкласти нашу УАП Церкву та наклепами плямувати й інших працівників". Питання про ДХЦ спеціально обговорювалося на так званих великих покровських зборах липківської ВПЦР 1926 р. Була прийнята постанова, в якій відзначалося, що існування "Братства ДХЦ в сучасних умовах не є потрібне", і тому пропонувалося об´єднатися з УАПЦ, що й сталося, як ми уже зазначали, в 1929 р. Але на цих зборах постало ще одне, дуже гостре питання — про ставлення В.Л ипківського та його послідовників до існуючої влади. Як ми пам´ятаємо, саме те, що частина священнослужителів займалася політичною діяльністю, значною мірою вплинуло на загострення конфлікту між автокефальною церквою та відповідними державними органами. Ускладнення взаємин між церквою і державою негативно відбивалося і на внутрішньому стані УАПЦ. "Великі микільські збори" ВПЦР, що відбувалися у травні 1927 p., констатували зростання внутріцер-ісовної кризи, загострення боротьби за владу в церкві між митрополитом В. Липківським і єпископами, а також занепад моральності серед автокефального духовенства.

Внутрішнє становище УАПЦ дедалі ускладнювалося і з вини її керівництва, і з зовнішніх причин. Набирала силу сталінська , установка на адміністративно-репресивні засоби боротьби з релігією. "Спілка войовничих безбожників" проголосила антирелігійну боротьбу однією з найважливіших ділянок класової боротьби.

Іноді стверджують, що викривлення в державно-церковній політиці на місцях були допущені внаслідок неправильного тлумачення вказівок центру. Але це не зовсім так. У І927 р. було введено Карний кодекс УРСР в новій редакції, який містив ряд статей, що звужували сферу діяльності релігійних товариств. У 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УРСР, одним з розділів якого були "Правила про культи". З їхнім прийняттям декрет уряду республіки про свободу совісті втратив чинність.

На рубежі 20-30-х рр., в умовах різкої зміни політичної обстановки в країні, ставлення до Української автокефальної православної церкви з боку державних органів стало нестерпним. Слова "куркуль" та "піп", "автокефаліст" та "петлюрівець" сприймалися як синоніми. В цих умовах ВПЦР, щоб врятувати церкву, робить кроки по нормалізації відносин з урядом України. На спеціальному засіданні президії церковної ради, яке відбулося в серпні 1927 р., відзначалося: "Сучасний стан життя УАЛЦ напередодні II Всеукраїнського собору вимагає консолідації виших керуючих органів церкви — Президії ВПЦР і митрополита церкви; на перешкоді до такої консолідації і згідної праці їх стоїть нез´ясованість і неунормованість взаємовідносин між митрополитом і представниками уряду УРСР".

У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський православний собор УАПЦ, на якому були розглянуті питання про "сучаний стан релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті" (доповідач В.Чехівський), про всесвітню конференцію в Лозанні, старокатолицьку церкву і можливість налагодження зв´язків з нею та ін. Були також розглянуті обвинувачення з боку представників влади на адресу ВПЦР і, зокрема митрополита ВЛипків-ського, в контрреволюційності. Останнього звинувачували у тому, що начебто у розмові з колишнім головою ВПЦР В Потієнком він оцінив стан радянської влади як такий, що вона зможе втриматися не більше 2-3 тижнів; йому інспірувалася участь у нелегальному зібранні; те, що з відома митрополита представниками УАПЦ велися переговори з тихонівцями та ін. Незважаючи на те, що на соборі було доведено безпідставність цих звинувачень, представники адмінорганів поставили вимогу переобрати митрополита.

У розмові з представниками собору на запитання: "Якби церква на соборі залишила митрополита Липківського нз дальше митрополиче служіння, які б наслідки були для самого митрополита?" — представник адмінорганів відповів: "Повне слідство й найжорстокіші репресійні заходи". А на запитання, які наслідки це мало б для церкви? — сказав: "До церкви було б ставлення як до антирадянської організації; статут було б анульовано" (Людина і світ. — 1990. № 5. С.24). Під цим адміністративним тиском собор змушений був усунути В.Липківського і обрати митрополитом М.Борецького. Але ці рішення собору вже не могли врятувати Українську автокефальну православну церкву від загибелі. В 1929—1930 рр. органами ДПУ було сфабриковано справу "Спілки визволення України". "Доводилося", зокрема, що автокефальна церква була однією з ланок антирадянського підпілля, зв´язаного з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами, що ставили за мету повалення радянської влади на Україні.

Журнал "Більшовик України" з цього приводу писав, що основою організації та формування кулацьких сил була "спеціально створена для цього Українська автокефальна православна церква". Далі повідомлялося, що керівне ядро церкви складали 46 колишніх офіцерів царської армії, 22 денікінця, 214 петлюрівців, 17 жандармів та ін. "Такі кадри, — писав журнал, — очолюваної СВУ масової агітаційної і воєнно-бойової організації — УАПЦ" (Більшовик України. — 1930. №8. С.20). Наслідком такої політики державних органів по відношенню до автокефальної церкви стали арешти, проведені серед духовенства цієї церкви та активістів автокефального руху. На лаві підсудних опинилися В.Чехівський, М.Чехівський, В.Дурдуківський, К.Товкач та ін. За допомогою шантажу й тортур слідчим вдалося добитися у підсудних "визнання" своєї провини і примусити діяти їх за сценарієм організаторів судового процесу.

Багато віруючих щиро сприйняли повідомлення про "Спілку визволення України"; духовенство автокефальної церкви, в тому числі й верхівка УАПЦ, було деморалізоване. За таких обставин, боячись посилення репресій і, ймовірно, на вимогу органів НКВС, керівництво Української автокефальної православної церкви пішло на крайній крок. 28—29 січня 1930 р. у Києві скликається Надзвичайний православний церковний собор, в роботі якого брали участь члени ВПЦР, весь єпископат на чолі з митрополитом М. Борецьким, численне духовенство. На соборі стояло одне питання — про існування автокефальної церкви. Рішення було прийнято одноголосно: "Надзвичайний собор мусить визнати, що УАПЦ, як це тепер остаточно з´ясувалося, протягом свого 10-річного існування, була явно антирадянською контрреволюційною організацією. Тому надзвичайний собор, категорично засуджуючи всіх, хто спричинив до перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську організацію, визнає дальше існування УАП Ц за недоцільне і вважає її за ліквідовану". У лютому 1930 р. про припинення своєї діяльності повідомила ВПЦР.

В грудні 1930 р. митрополит І.Павиловський написав листа до архієпископа І.Теодоровича в США, в якому підтвердив факт самоліквідації Української автокефальної православної церкви.

В 1989 р. в УРСР працювала спеціальна урядова комісія, яка перевірила документи "процесу СВУ" і дійшла висновку, що, по-перше, СВУ на Україні як така, не існувала і, по-друге, звинувачені особи (В.Єфремов, В.Чехівський та багато ін.) приписувані їм злочини не вчиняли. І все ж, як тоді писала республіканська газета "Радянська Україна" в статті "Злочин, якого не було" (надрукована в кількох номерах у вересні 1989 p.), "Українська автокефальна православна церква своєю нецерковною політичною діяльністю спричинила велику шкоду радянській владі".

Після Надзвичайного собору почалися масові закриття парафій УАПЦ з наліпленням на них зловісних ярликів "контрреволюційних націоналістичних релігійних об´єднань". До кінця 1930 р. вони ще існували в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Умані та в ін. місцевостях (всього близько 300 парафій і десять єпископів).

В роки колективізації на релігію й церкву в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, звалилася нова хвиля репресій. ЦВК і РНК СРСР в лютому 1930 р. прийняли спеціальну постанову "Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об´єднань", в якій, зокрема, говорилося що вона прийнята: "З метою боротьби з намаганням ворожих Радянській владі елементів використати релігійні об´єднання як опорні пункти для ведення контрреволюційної роботи".

Урядам союзних республік було запропоновано негайно доручити органам, які здійснюють реєстрацію релігійних об´єднань, переглянути склад керівних органів цих об´єднань з метою виключення з них "... куркулів, лишенців та інших ворожих радянській владі осіб". И.В.Сталін одним із головних завдань антирелігійної пропаганди вважав "довести до кінця справу ліквідації реакційного духовенства". Однією із жертв цієї політики і стала Українська автокефальна православна церква, яка в 1936 р. вже практично не мала жодного свого об´єднання. І в цьому відношенні слід погодитися з висновком, який зробили Ф.Турченко і О.ігнатуша, що УАПЦ стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи, яка в кінці 20-х років почала утверджуватися в нашій країні (Вітчизна. — 1989. №12. С.175).

УАПЦ в еміграції до недавнього часу знаходилася в кризовому стані. Один з найбільш характерних його проявів — брак священиків. "Це просто катастрофічний брак підготовленого духовенства, — бідкався журнал "Українське православне слово", — не даємо дітей і онуків наших на службу богові і його святій церкві. Дух матеріалізму просякнув нашу суспільність в Америці значно більше, ніж інші етнографічні групи. Без кандидатів в духовний сан наша церква пропаде". Це писалося в 1983 р. Через п´ять років становище в цілому не змінилося. Так, в посланні єпископату УАПЦ "Про ювілейний рік" (у зв´язку з 1000-літгям хрещення Русі) знову читаємо: "Брак духовенства — наша хронічна проблема, для якої ніхто не бачить розв´язки".

Враховуючи специфіку сучасного функціонування православної автокефалії на території нашої країни, Собор прийняв рішення з широкого кола проблем, пов´язаних з її внутрішнім життям. Так, було прийнято Статут УАПЦ, опрацьовано програму відновлення діяльності духовних навчальних закладів та монастирів, розширення видавничої діяльності та активного використання засобів масової інформації для пропаганди ідей Української автокефальної православної церкви. Статут, схвалений на церковному Соборі, має на меті виробити в майбутньому струнку церковну структуру і виконаний з урахуванням історичного досвіду існуючих православних церков. В той же час аналіз Статуту вказує на його генетичний зв´язок з аналогічними документами УАПЦ, що були прийняті в 20-ті роки.

На Соборі продовжено роботу по формуванню ієрархії Української автокефальної православної церкви. Було обрано патріарха Київського і всієї України: ним став митрополит Мстислав (Скрипник), — керівник УАПЦ в США, що носить титул митрополита Київського. Місцеблюстителем патріаршого престолу та митрополитом Львівським і Галицьким обрано архієпископа Йоана. В зв´язку з цим на церковному форумі були визнані безпідставними рішення Священного Синоду Руської православної церкви, що наклав дискримінаційні стягнення на свого колишнього єпископа.

В червні 1992 р. в Києві відбувся Об´єднавчий собор, на якому представники від тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенко) на повну кононічність, незалежність (автокефалію) керованої нині УПЦ, а також від УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський Патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Вони не ввійшли в об´єднану церкву. Після смерті голови УАПЦ мит-рополіта Мстислава (Скрипника), у вересні 1994 році, на соборі

УАПЦ обрали протопресвітера Володимира Ярему, який взяв ім´я Дмитрія. Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх близько 1200.