Християнство на Русі стало релігією, яку особливо підтримувала держава. Від часу Володимира митрополити виступають як керівники церковної організації Русі у релігійно-канонічних справах, а також як радники князя у справах громадських. Держава підтримувала церкву, а церква — державу. Після розділу церков у 1054 р. на православну і католицьку руські священнослужителі залишилися в юрисдикції (підпорядкуванні) Візантійської церкви. До 1036 р. резиденцією київського митрополита було м. Переяслав, а пізніше Київ. На межі X—XI ст. засновуються єпархії, як правило, в межах удільних князівств з центрами у містах Новгороді, Білгороді (нині с.Білгородка на Київщині), Юр´єві (нині м.Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій. У X—XI ст. митрополити й архієреї — керівники єпархій — були греками, їх призначав константинопольський патріарх. Проте Київська митрополія фактично була автономною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Потреба мати своїх, місцевих священиків спонукала князів і митрополитів створити навчальні заклади. Вже за князя Володимира у Києві, Новгороді та ін. містах були засновані школи для підготовки священнослужителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. При Ярославі Мудрому кількість таких навчальних закладів збільшилася. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамотності. Засновуються перші монастирі. Складаються перші руські літописи.

Час князювання Володимира був часом найбільшої могутності Руської держави. А вже за сина Володимира — Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) починається її поступовий занепад. Головні його ознаки і причини — розділ єдиної держави на численні "удільні", часто ворогуючі між собою, князівства. Київ втрачає значення загальноруського державного центру, а жодне інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.

У роки монголо-татарської навали (1237— 1240 рр.) Руська церква зазнала великих втрат, більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, переслідувалися сотні священиків і монахів, багатьох з них страчено. У 1240 р. хан Батий обложив Київ, незважаючи на героїчний опір воїнів і місцевого населення, захопив і зруйнував місто. Воно втратило значення загальноруського церковного центру. Близько 1250 р. київський митрополит Кирило 111 переніс свою резиденцію в м.Володимир на Клязьмі.

Галицький князь Юрій Львович добивався заснування в м.Галичі окремої митрополії для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, і послав на висвячення у Константинополь свого кандидата Петра Ратенського. Проте патріарх Афанасій поставив його митрополитом усієї Русі. Передбачивши значення тоді ще маленького селища Москви, як майбутнього центру, Петро (1308—1328) переносить туди свою кафедру і стає духовним натхненником московського князя у його державній діяльності по об´єднанню Русі. Митрополит дістав також великі пільги для церкви від хана Узбека.

Нині деякі прихильники протиставлення росіян і українців висувають вигадане питання про те, як співвідносяться "Руська" або "Московська" і "Київська" церкви. Мовляв, "Київська" — мати, а "Московська" — її дочка, принаймні сестра. Але справа у тому, що старовинна Київська митрополія за митрополита Петра якою була, такою за своїм складом і залишилася після перенесення її центру до Москви. Вона ще понад сто років після того зберігала свою першу назву — "митрополія Київська і всієї Русі". Отже, Руська церква і Київська митрополія того часу — це синоніми, різні назви однієї і тієї ж релігійної організації. Від правління митрополита Іони (1441 р.) митрополити на Русі почали йменуватися вже Московськими і всієї Русі. В 1448 р. Руська церква стала автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинопольської церкви, що в 1439 р. перейшла до унії з Римською.

Наприкінці XV ст. Московська Русь стала вже великою за територією державою з численним населенням. Становище церкви було винятковим. За кількістю віруючих, храмів, монастирів, за матеріальними ресурсами вона не поступалася тодішнім всім чотирьом східним автокефальним православним церквам разом узятим. Великі князі у найважливіших справах повинні були зважати на голос глави церкви. За таких обставин титул митрополії не відповідав реальному значенню Руської церкви. її керівники поставили питання про утворення патріаршого правління, і в січні 1589 р. митрополит Іов, при участі Константинопольського патріарха Ієремії II, був поставлений патріархом Московським і всієї Русі. Відтоді почався, так званий, патріарший період життя Руської церкви. У списку православних церков світу вона зайняла почесне п´яте місце.

Православ´я в Російській імперії — офіційна, державна релігія, була головною опорою самодержавства і кріпосництва. Вона запозичила у Візантії обожнення імперської влади і перенесла його на російських царів, освятила кріпосництво як суспільний лад ніби богоугодний, засуджувала визвольні рухи і брала участь у їх придушенні. Патріарх Нікон (1605—1681) намагався поставити церкву над державою, вступив у гострий конфлікт з царською владою і був у 1667 р. усунутий. З Ніконом пов´язаний церковний розкол, відокремлення від офіційної церкви старообрядців. За Петра І будь-якій самостійності церкви настав кінець, Катерина 11 довершила процес повного підпорядкування церкви державі. У XIX ст. Руська православна церква (РПЦ) виступає вірним і цілком слухняним знаряддям у руках правлячих класів Росії. На початку XX ст. церква була могутньою і розгалуженою організацією. В 1914 р. в Російській імперії, включаючи Україну, було 77 764 храми, нараховувалося 117 916 служителів культу, 1025 монастирів з 94 629 монахами. РПЦ була великим землевласником. На кожного монаха припадало 40 десятин (1 десятина = 1,09 га) землі, на священика — 71 десятина. Всього церкві належало 2 611 635 десятин землі. Церква контролювала народну освіту, вона мала власні, так звані церковно-приходські (початкові) школи. В 1914 р. їх було 41 233, в них навчалося 2 млн. дітей з 6 млн. учнів у всій країні.

Службова роль церкви у державі визначалася такими моментами: духовенство при вступі на посаду присягало на вірність царю, отримувало від держави платню, поділялося на ранги разом з усіма державними чиновниками; духовенство виконувало ряд функцій державного апарату (ведення актів громадянського стану, контроль за народною освітою, за політичними настроями віруючих). Головною ж функцією церкви було освячення влади самодержавства і боротьба з визвольними рухами. Церковна ідеологія виступала і як державна ідеологія.

РПЦ неприхильно поставилася до Жовтневої революції 1917 р. Патріарх Тихон, обраний на Помісному соборі того ж року, піддав анафемі (прокляттю) Радянську владу і її прихильників. Участь великої кількості служителів церкви у громадянській війні на боці білогвардійців спричинила до переслідування багатьох священиків.

В роки громадянської війни в РПЦ виникають розколи, в тому числі на Україні.

З утвердженням радянської влади церква переходить на позиції лояльного ставлення до неї. З офіційними заявами про це виступили патріарх Тихон у 1923 р. і митрополит Сергій у 1927 р. Проте хибні тези про релігію як "опіум народу" і церкву як "орган буржуазної реакції", що були взяті на політичне озброєння держави, довгі роки були провідними в її ставленні до релігії, церкви і віруючих. Незважаючи на прийняте прогресивне законодавство про свободу совісті (Декрет 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви"), в країні тривало фактичне гоніння на релігію, духовенство і віруючих. Церкви, монастирі закривалися, руйнувалися або перетворювалися на господарські та виробничі приміщення. Незважаючи на це, РПЦ в роки Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр. займала патріотичні позиції, брала посильну і досить активну участь у обороні Батьківщини від ворога. Тому уряд СРСР в 1943 р. змушений був піти на деякі поступки: було дано дозвіл на обрання патріарха, відкриття духовних навчальних закладів, видання релігійної літератури тощо. Але в 50-х рр. гоніння на релігію і церкву знову посилилися, що призвело, ´зокрема, до різкого зменшення кількості діючих храмів.

На початку 80-х рр. у багатьох країнах світу розгорнулася підготовка до 1000-ліття хрещення Русі. Вона сприяла поліпшенню становища церкви в державі, збільшенню кількості її храмів і віруючих. Ювілей хрещення Русі було відзначено як всенародне свято.

Організація Руської православної церкви включає в себе такі ланки: приход (парафія) — група віруючих на чолі з священиком, які "приходять" до храму, постійно ним користуються; церковні приходи в межах адміністративного району, які об´єднуються в так званий благочинний округ; благочинні округи в межах області (або кількох областей), що складають єпархію (наприклад, Буковинсько-Чернівецька, Івано-Франківська, Львівська єпархії та ін.).

Руську церкву (усі її єпархії та ін. підрозділи) очолює патріарх, який обирається довічно відкритим голосуванням на Помісному соборі з участю представників усіх єпархій. Помісний собор 1988 р. обрав патріархом Московським і всієї Русі Алексія II (Редігера), колишнього керівника естонської єпархії. При патріархові існує дорадчий орган — Священний синод, члени якого завідують певними сферами церковної діяльності (духовні навчальні заклади, видавництво, фінансово-господарські справи тощо). РПЦ має кілька десятків монастирів, духовні академії та семінари для підготовки кадрів священнослужителів і церковнослужителів, видавництва, промислові підприємства для виробництва предметів культу, церковного начиння та ін. підрозділи. РПЦ видає щомісячний "Журнал Московської патріархії", єпархіальні журнали, церковні календарі, богослужбові книги, богословські праці та ін. літературу.